Голіцина цариця призначила воєначальником, і він двічі водив військо у Кримські походи. А вона слала йому захоплені листи, повні ніжного почуття: «Коли я побачу в обіймах своїх тебе?… Світ мій, батюшка, надія моя… Великим мені буде той день, коли ти, душа моя, до мене повернешся…» І боярин Голіцин відповідав їй такими ж тремтливо-ніжними посланнями.
Жаль тільки, що Василь Голіцин не володів талантом полководця, тож битви жодної не виграв, а навпаки: повернувся переможеним. І все ж Софія, аби хоч якось збадьорити коханого, влаштувала йому пишний бенкет. Її сліпе кохання до «старця» вже навіть почало шокувати близьке оточення.
Але Софії все було дарма. Вона умовила фаворита відправити законну дружину в монастир і піти з нею, Софією, під вінець. Голіцин хоч і кохав її, але довго не міг на таке зважитися – не визрів ще. Бачачи, що коханець дуже переймається, Софія раптом запропонувала йому повну свободу – як ми сьогодні сказали б, цивільний шлюб. Так вони й жили. Чи були у них спільні діти – невідомо, але деякі історики запевняють, що цариця мала дитину від князя, тільки тримала це в секреті.
А пристрасті та обурення при дворі наростали.
Петро, який на той час уже досить виріс, був надто норовливим і впертим, не бажав більше слухати своєї владної сестри. Він чимраз частіше їй суперечив, ставав, як кажуть, упоперек, дорікав їй зайвою самотністю, що не властива жінкам, і прислухався до матері, яка налаштовувала його проти хитрої та підступної сестри. До всього ж у державних паперах наголошувалося, що регентшу буде позбавлено можливості керувати державою з досягненням повноліття Петра чи його оженіння. А в Петра на той час уже була дружина Євдокія Лопухіна, але – парадокс – на троні ще залишалася його сестра. З якого дива? На підставі яких законів Софія Олексіївна Романова, хай і зведена сестра його, правила царством?
Так довго не могло тривати, та ще за такого рішучого, свавільного і жорстокого Петра, Так чи так, а сімнадцятилітній брат ставав для правительки небезпечним ворогом. Збагнувши і відчувши це, Софія вирішила діяти, а для цього покликала на допомогу стрільців – як колись уже було.
Будучи, як спеціалісти вважають, від природи жорстоким і свавільним, загалом рішучим, хоча часто й некерованим, Петро водночас, а надто в ранній своїй молодості, відзначався лякливістю, тож у ньому незбагненним чином поєднувалися рішучість і боязливість.
Особливо це проявлялось у ті дні, коли старша сестра Софія зробила спробу остаточно усунути його зі своєї дороги.
Однієї ночі Петра розбудили перебіжчики з Кремля (Петро тоді ночував у селі Преображенському), які й застерегли його: рятуйся, мовляв. Царівна Софія зібрала військо, щоб напасти і вбити тебе в Преображенському. А далі сталося незбагненне. Повіривши словам перебіжчиків, Петро схопився з постелі, метнувся у стайню, роздягненим, як спав, скочив на коня і помчав до лісу. Конюхи його наздогнали, дали одяг.
Але Петро був таким наляканим, що, навіть не одягнувшись, погнав коня вчвал до Троїці. Була вже шоста ранку, коли він, розбитий тілом і змучений душею, дістався монастиря. Розказують, що, забігши до кімнати, напіводягнений цар, заливаючись слізьми, розповів про свою біду архімандриту, благаючи його захистити від «происков сестры».
Архімандриту ледве вдалося заспокоїти переляканого царька… А тим часом до монастиря підоспіли друзі з Преображенського табору, підійшли кілька стрілецьких полків, і між Москвою та Троїцьким монастирем почалися переговори, що тривали цілий місяць. І весь цей час, ще зляканий, цар сидів у монастирі, боячись його залишити – йому всюди ввижалися змови, що їх повсюди влаштовувала Софія. Але стрільці почали залишати Софію, переходячи на бік Петра. Софія цього разу прорахувалася. Чи історія двічі не повторюється – стрільці вже не повірили – ні їй, ні її постарілому фавориту – і перейшли на бік молодого спадкоємця, який на всіх законних підставах мав право на трон.
І присягнули на вірність Петру.
Правителька Софія зрозуміла, що це вже все. Удвох із Голіциним трону вона не втримає і сама на ньому і дня не всидить.
Так воно і сталося. Петро наказав схопити сестру і зачинити в келії Новодівичого монастиря. Тридцятидвохрічну царівну було відсторонено від влади і назавжди розлучено – так покаже час – із її немолодим коханцем. Василя Голіцина було позбавлено боярського титулу, майна і чинів і відправлено на заслання в далеке архангельське село, де князеві доведеться проскніти серед білих ведмедів до кінця своїх днів, яких у нього тоді залишилося вже не так і багато.
Туга за коханою Софією, наруга, що її над ним учинили з наказу Петра, швидко вкоротять йому віку, у мерзлій землі виколупають – земля була як камінь, архангельські зими суворі – сяку-таку яму, в якій його сяк-так і загребуть. Кажуть, що тіло його вигребуть білі ведмеді та залишать з нього самі лише потрощені кістки…
Софію тим часом постригли в черниці під ім’ям Сусанни. Вона проживе в монастирі ще п’ятнадцять років і піде в інший світ у 1704 р. За іншими даними, фаворит переживе її буцімто на десять років і помре в архангельському селі – його таки загребуть у мерзлу землю – у 1714 році.
Перед смертю Софія була спокійна і якась аж умиротворена – наче щось спізнала таке, що недосяжне для інших. І навіть попрохала називати її Софійкою – «Я такою іду із цього світу, – казала. – Не Софією, а Софійкою…»
І ще казала:
– Дякуючи князеві Голіцину, я спізнала, що таке справжня любов, хоча спершу й не вірила в неї. Гадала, що то все людські вигадки… фантазії. Але коли поруч був князь Голіцин – а він завжди був зі мною поруч, – я жила, жила, як у раю.
Передихнула.
– А може… Може, й справді я жила з коханим у раю, де закохані живуть… І зараз до нього збираюсь. І коли ми з ним стрінемося, щоб ніколи більше не розлучатися, ми теж будемо в раю… У тім раю, що його любов надає людям…
Із законною своєю дружиною цар Петро після того, як закрутив роман із Анною Монс, формально ще перебував у шлюбі – і не розлучався, і не жив. Мабуть, тому, що на Русі цар не міг розлучитися із законною жоною-царицею, а ось запроторити її в монастир замість розлучення міг. Петро й вирішив запхати в келію монастиря свою законну жону-царицю, – та й нащо вона йому, як він, давно охолонувши до неї (а втім, він і не мав до неї гарячих почуттів), жив – і жив відкрито в Німецькій слободі з Анною Монс.
Поки ще була жива його мати, яка й женила Петра на Євдокії, цар намагався не демонструвати своєї антипатії до жони-цариці. Дотримувався якоїсь, бодай вже й лицемірної пристойності, але після смерті Наталії Кирилівни Петро поїхав до Архангельська, не передавши дружині жодної, бодай куцої, записки, всіляко демонструючи, що вона для нього не існує.
Та Євдокію за традицією, чи радше за інерцією, ще називали царицею і жила вона з сином Олексієм у палаці в Кремлі, але її родичі Лопухіни, які обіймали до того високі державні посади, на той час потрапили в опалу, були позбавлені своїх посад і взагалі будь-якої честі, бо вже не вважалися родичами царю. А він більше не вважався їхнім зятем. І тоді Євдокія перейшла на бік тих осіб, які були невдоволені політикою, як і самим правлінням Петра.
Петро затаїв на них злобу. Дні їхні, здавалося, вже були полічені.
Але так минуло чи не три роки – після смерті цариці Наталії Кирилівни, – Петро і не жив з її невісткою, але й не виганяв її з Кремля, хоча постійно погрожував це, врешті-решт, зробити.
І ось настав вирішальний день. Збираючись за кордон, Петро – буцімто через якусь змову, що її намагалися влаштувати бояри, – звелів батька цариці, свого високопоставленого тестя і двох її братів, бояр Сергія і Василя схопити і вислати подалі від Москви. Щоправда, поки що воєводами – аби якось пом’якшити їхнє падіння.