На третій день він був дуже сумний і розповів Чужбинському про своє захоплення. Та родина виїхала вже в село. Дівчина ж була за когось засватана, і у вересні мало бути весілля. І Шевченко про неї скоро забув.
Але до однієї особи поет повертався тричі. «Славна молодичка, – казав він приятелеві, – і така приємна, що, здається, й забудеш, а побачиш, то знову тебе тягне».
Шевченко, писав Чалий, любив жінок жвавих. І вкотре повторював: «Щоб під нею земля горіла на три сажні».
Що ж до Івана Сошенка, свого друга-приятеля, який стільки зробив для нього, то Тарас Шевченко таки помирився з ним – щоправда, після того, як покинув Амалію, вони й далі залишилися щирими друзями.
Як склалася подальша доля прегарненької, щедрої на любов німкеньки Амалії – невідомо.
Іван Сошенко невдовзі переїде до Ніжина учителем каліграфії та малювання в місцевій гімназії, а 1846 р. перебереться до Немирова на таку ж посаду. Малюватиме портрети відомих людей тамтешнього краю, врешті, закохається у свою ученицю Марцеліню Тимофіївну. Щось там у нього не склалося в Немирові – тамтешній директор виявився самодуром, – Іван Максимович переїде до Києва і двадцять років викладатиме у Другій київській гімназії.
Сошенко був щасливим чоловіком і гарним батьком. Але роки тихо й непомітно брали своє. У 1876 році він повіз своїх онуків до Черкас, звідти збирався заїхати в Богуслав, але, діставшись до Корсуня, відчув свій кінець. Впав на ходу і на сімдесятому році життя віддав Богу душу – це трапилося на березі річки його дитинства Росі.
Так написала Ліна Костенко про кінець цієї незвичайної людини, доброї та святої.
Крім усього, він був талановитим живописцем, автором портретів, жанрових картин з життя українських селян, а також пейзажів.
Був таким же талановитим педагогом. Його твори зберігаються в Києві, зокрема в Київському музеї Т. Г. Шевченка. Але найбільшим подвигом його життя, що зберіг його ім’я для нащадків, була зустріч у Літньому саду з Т. Г. Шевченком. Він увів його в петербурзьку Академію мистецтв (про це навічно зафіксовано в енциклопедіях) і сприяв викупові з кріпацтва, допомігши йому здобути волю, а це чи не найзначніше, найвеличніше, що може людина принести іншій людині.
До кінця своїх днів у цьому світі Іван Сошенко зберігатиме в душі як найбільший свій скарб слова Тараса Шевченка, мовлені до нього, коли вони після деякого непорозуміння (як між ними пробігла чорна кішка), що ледь було не переросло у чвари, та вони помирилися з ініціативи Тараса Шевченка.
«Тебе, Йване, – скаже йому тоді Шевченко, – мені послала сама Добра Доля, а німкеню Амалію послав нам він, рогатий. Біс, одне слово. От чому ми й посварилися на якийсь час. Я, охолонувши до неї та прозрівши, викинув її зі свого світу, в ньому залишився лише ти, брате мій, посланий мені самою долею. Таких, як Амалія, зваблива кралечка-пустунка, багацько, а таких, як ти, Йване Сошенку, один-єдиний. І завжди перед моїми очима буде Літній сад у Петербурзі, світла ніч і ти біля мене…»
«Виходить, я недарма жив, якщо Доля, сама Доля послала мене Тарасові», – так підсумує своє життя Сошенко на шістдесят дев’ятому році свого буття.
– Така зваблива Амалія – мрія кожного парубка, хто заперечить. Але чоловіче братство – вище коханок. Тож будьмо братами, Йване.
– Будьмо братами, Тарасе!..
І вони обнялися, наче зустрілися після довгої-довгої розлуки…
І все було би добре, що так добре скінчилося, і Тарас не втратив свого старшого друга, побратима-наставника, але… Але все одно мав якийсь неспокій у душі, наче порожнечу, що там раптово виникла. Наче зі зникненням Амалії щось обірвалося, наче він, відцуравшись німкеньки, щось таки втратив, і втратив близьке й значне, що бриніло в його душі цілющою снагою. І дедалі частіше в ті дні він намугикував-наспівував свою улюблену пісню, наче когось невидимого прохав-благав. Мабуть, так воно й було.
Ні-ні та й зітхав, що не все так добре скінчилося з Амалією, чи не поквапився він, відцуравшись од неї, бо де він ще знайде таку звабну і щедру на любов подругу?
Але душа вперто багла іншої, іншої, а не такої, як Амалія, і він замислено намугикував про себе, звертаючись до тієї, іншої, ще не знаної йому:
Було тієї ночі вже далеко за північ – а може, ближче до ранку, – а він усе ще не міг заснути. Думи-думоньки не відпускали. Оті, про які він писав:
Стояв біля вікна, що його годилось би звати віконцем, скромного помешкання і дивився на щедро всіяне – ким усіяне, от загадка! – зорями небо, що було вірним другом його безсонних ночей.
Ось і того разу, дивлячись на всіяну зорями небесну височінь, замислено, але так щиро, на одному серці, наспівуючи, благав:
І вже як дійшов до того місця, коли «зіронька зійшла, усе поле освітила», як раптом одна із зіроньок і справді… зійшла.
До нього.
Чи то йому так здалося?
Але ж він бачив, як серед зоряного неба спалахнула світло-яскрава, найяскравіша в небесній височині зоря і почала до нього мовби наближатися.
Принаймні, він мав таке відчуття, що світло-яскрава, трохи зеленкувата зіронька на очах ставала чимраз ближчою, вона збільшувалася, сяяла вже маленьким сонечком у його віконечко.
І тоді він збагнув: зіронька та летить!
І летить, спускаючись з піднебесся, до нього.
Принаймні до його оселі в Петербурзі, що поринув у мрячливу пітьму. І летить до його віконця.
І він уже не здивувався тому чуду, наче зорі й раніше прилітали до нього, як думи обсідали його… Лише замружився, але на душі стало так хороше-гарно й затишно і якось аж урочисто, коли зіронька своїм сяйвом освітила і його віконце, і крихітне помешкання – десь аж під дахом – в Академії мистецтв.
Чи проспівав він тихо для себе, для душі чи лише подумав, а вона, дівчина, і з’явилася перед ним у світлі-сяйві небесної зорі – наче теж спустившись із небесної височини…
І звернулася до нього людською мовою, хоча була небесним створінням:
– Тарасе, ти кликав мене і зорю мою, і ми спустилися до тебе з неба – я і зоря-зіронька. Прилинули ми до тебе від зорі на ймення Сиріус. Я на променях зіроньки вірної прилетіла за тобою, Тарасику. Ми заберемо тебе на свою планету у володіннях Сиріуса, що зветься Щаслива.
– Ща-слива, – одним подихом повторив Тарас. – Невже у світі білому чи на небесах ще є десь щастя?
– Є, Тарасику, є. На нашій планеті, тому вона і зветься так незвично для вас – Щаслива. Для людей вона й справді щаслива. А поетів ми забираємо до себе в першу чергу – щоби вони щасливо творили на нашій Щасливій планеті під промінням Сиріуса.[4]
Тарас чомусь не здивувався почутому і навіть не зрадів, що нарешті він буде щасливим на Щасливій планеті якогось там Сиріуса, а лише, зітхнувши, сказав дівчині-зіроньці з такими променистими очима:
– Якщо поет не страждає в цьому світі, не вболіває за щось йому дороге і важливе, то його поезія нікого не хвилюватиме. Та й потім… Ви мене заберете на свою Щасливу планету в промінні Сиріуса, але я не буду у вас щасливим, знаючи, що моя Україна і далі залишається зневаженою, розтерзаною і приниженою та підневільною в царській імперії. А без України я не буду щасливим. Навіть на вашій Щасливій планеті. Та й поетом без батьківщини я теж не буду. Якщо батьківщина потерпає в пеклі, поет не може розкошувати в раю і цвірінчати про якесь там щастя.
Десь лунко запіяли півні.
Світало. А півні піяли й піяли, начеб на далекій звідси Україні.
Він здригнувся, і відразу ж зникло те дівча-зіронька, а Тарас ніяк не міг збагнути: що то було? Сон химерний чи яв справжня? Як і сама дівчина зі Щасливої планети. Мара, наслання? Чи – фата-моргана? Яскраво-осяйна зоря, ледь зеленкувата, заливала казковим сяйвом його віконце під горищем Академії мистецтв, де минали його дні та безсонні ночі… «Мабуть, то мені приверзлося», – подумав він і тихо-тихо заспівав – для себе, для своєї душі: