Жінок (як і дівчат) він знав і далебі інших…
Про красуню, яка дурила голови всім, хто потрапляв у її зачароване коло
Це Дмитро Чуб у своїй праці «Живий Шевченко» висловився так про одну відому в Києві красуню, що нею навіть захопився був і Шевченко.
І ледве вирвався з її чар. Та кралечка гулящою була. Простіше, повією.
Як відомо, у першій половині свого життя – принаймні, до заслання – Шевченко не збирався (начеб не збирався) одружуватись. Тож і не мав тривалих зв’язків з жінками та серйозних намірів щодо них. Наприклад, щоби побратися. Але «будучи, як і всі» (чоловіки), полюбляв жіноче товариство.
І не тільки товариство жіноче, а й самих жінок, бо як же нам, чоловікам, та без них жити? Де той рай шукати, якщо обминути жінок?
А кожна жінка – це рай. (Пардон, буває, що й пекло, але раю все ж таки вони дарують нам більше.)
А жінок Шевченко, за свідченням свого друга-приятеля та біографа Михайла Чалого, любив жвавих. Казав бувало:
«Щоб під нею земля горіла на три сажні».
Утім пропащі, хоч і милі, створіння не захоплювали Шевченка, – зазначив Д. Чуб у згадуваній праці. – На продажну любов, на жінку, що віддавалася пристрасті (треба гадати за гроші. – В. Ч.), він казав: “Можна махнути рукою!”».
«Якось захопився Тарас Григорович у Києві однією відомою красунею, яка дурила голови всім, хто потрапляв у її зачароване коло. Захоплення було сильне. Шевченко не на жарт замислився, малював її голівку і кілька разів писав про це вірші. «Я завжди радів, коли йому хтось подобався, – писав Чужбинський, – благородна його натура робилася ще художнішою, і він працював тоді з великим завзяттям». Проте у красуні тій Шевченко хутко розчарувався. Запросила вона його якось уранці прочитати їй одну поему і сказала, що в неї нікого не буде, що вона бажала би зазнати насолоди від читання. Тарас Григорович пішов до неї з якимсь тремтінням, але ж яка чекала на нього несподіванка! Він застав красуню, що сиділа у вітальні на канапі, в товаристві трьох залицяльників… І майстерно маневрувала, по-своєму дурячи всіх трьох, то тішачи їх по черзі, то вкидаючи у розпач. Поет, побачивши це товариство, зніяковів, і хоч як чарівна господиня атакувала його люб’язністю, пішов із твердим наміром ніколи більше не звертатися до красуні – і дотримав слова».
Щоправда, як свідчив Чужбинський, Шевченко довго її ще згадував і навіть написав такі рядки з приводу захоплення тією красунею:
То що ж воно таке – любов?
Сказано ж бо: століттями і навіть тисячоліттями кращі уми людства, філософи і поети намагалися розгадати таємницю найсвятішого і незбагненного почуття кохання. Чи – любові. І розгадуючи цей фантастичний феномен, завдяки якому людство існує й розвивається і люди залишаються людьми, а не, наприклад, тваринами, ось яке вже століття ті, хто, здається, знає усе, намагаються розгадати таємницю, зокрема й Лаури де Новес.
…То був сонячний квітневий день, коли поет Франческо Петрарка вперше побачив свою кохану. Той день він запам’ятав на все життя. Вони зустрілися 6 квітня 1327 року у Страсну п’ятницю в маленькій церковці Святої Клари. На той час він уже був визнаним поетом двадцяти трьох років, вона – заміжня двадцятишестилітня жінка, в якої на той час уже було кілька дітей (всього Лаура народила своєму чоловікові одинадцятеро дітей). Білявка з великими і добрими очима, вона здалася поету втіленням жіночності й духовної чистоти. Зачарований нею, Петрарка писатиме:
І Лаура, яку він доти не знав, за мить стала музою Петрарки та його мрією, що перейшла у вічність… Турботи і вік дещо зіпсували її прекрасне лице глибокими зморшками (в епоху середньовіччя дівчатка виходили заміж і активно жили статевим життям у віці 10–11 років, тож старіли вони досить швидко, ледве досягнувши 30 років), волосся її посивіло і втратило красу, а фігура зіпсувалася після багатьох пологів, але Франческо Петрарка і тоді любив Лауру. І що більше вона старіла, то більше він захоплювався її жіночністю і зачаруванням. Для нього вона і в старості була все такою ж прекрасною, як у ранній юності… Вони зустрічалися на вулицях містечка Авіньйона, в церквах на службах, і закоханий Петрарка, не сміючи відвести від своєї музи очей, дивився на неї закохано-захоплено-зачаровано, доки вона йшла під руку з чоловіком. За всі роки зустрічей вони не обмовилися жодним словом. Але кожного разу, спіймавши звернений до нього теплий погляд Лаури, щасливий поет повертався додому і до ранку писав присвячені їй сонети. І через століття потомки називатимуть її ім’я як символ неподільної любові чоловіка до жінки.
Як присягався поет, за довгі роки він не мав жодного помислу про «гріховне доторкання до цієї святої жінки».
Доля Лаури залишилась у серпанку таємниці. Чи була вона щаслива у своєму сімейному житті? Чи кохала свого чоловіка? Чи завбачала вона тремтливий погляд, закоханий погляд поета, який зустрічався з нею на вулицях містечка? Чи могла вона бодай здогадуватися про почуття чоловіка, який так і не відкрив їй свого серця? Цього вже ніхто й ніколи не знатиме.
Лаура померла 6 квітня 1348 року – в Європі тоді лютувала чума, що й забрала її з цього світу. Довго і тяжко-боляче переживав поет смерть коханої. Зачиняючись ночами в кімнаті, він за тьмяного світла свічки звеличував Лауру у своїх сонетах.
Після смерті Лаури Петрарка написав сонети – «Вірші на смерть мадонни Лаури», «Тріумф смерті», «Тріумф слави». Свою кохану він пережив на 26 років. Але і після її кончини він кохав Лауру так само захоплено і ніжно, присвячуючи їй, вже давно мертвій, прекрасні сонети, 365. Їх усіх було зібрано в «Канцоньєре» («Книзі пісень»), що є найзнаменитішим твором поета. Знетямлено люблячи Лауру, він одружився, мав сина й дочку, але так само пристрасно і незрадливо любив Лауру. Всі роки біля нього була його улюблена дочка Франческа та її діти. Вона й поховала батька, який одного дня не дожив до свого 70-ліття. І останніми його словами в цьому світі були слова про те, що він «нарешті йде до Лаури, щоб там… ТАМ уже більше ніколи не розлучатися з коханою»…
Справді, які, хоч і найпремудріші, філософи і поети зможуть розгадати таїну любові-кохання…
То хто ж їм послав Амалію?
Ось таким він виявився тоді, коли, упадаючи за прегарною німкенею, відбив її в Сошенка: щось ніби ворухнулося в серці та якийсь час там ворушилося, а потім і стихло… Шевченко молодим був, безтурботним, легко і просто міняв жінок і дівчат, і хоч би що їм не обіцяв, але тоді ще не збирався обзаводитися сім’єю… Хоч іноді захоплювався аж-аж…
Той же Чужбинський згадує про одне таке захоплення Шевченка в Києві. Змальовуючи лавру, Шевченко, як розповідав Дмитро Чуб у своїй книзі «Живий Шевченко», познайомився з родиною богомольців, що приїхали до Києва. У цій родині була дуже гарна молода дівчина. Вечорами Шевченко почав зникати і не казав, де просиджував до півночі, бо в Шевченка й Чужбинського було заведено не питати один одного звіту. Чужбинський не бачив Шевченка кілька днів і зрозумів, що поет захопився дівчиною. Справді, якось на мальовничій стежці, що вела з Царського саду на Поділ, ідучи скелястим берегом, Чужбинський побачив Тараса в незнайомому товаристві, що складалося з двох старих жінок, кількох дітей і гарненької дівчини. Остання відхилила вуаль – її розчервоніле личко, обрамлене світлим волоссям, було чудове. Сміючись чистим, майже дитячим сміхом, вона слухала Тараса Григоровича, який, спускаючись поруч з нею з гори, розповідав їй, мабуть, щось цікаве. Чужбинський у цей час сходив на гору. Тарас Григорович тільки запитав його, куди він іде, а про себе сказав, що проводить знайомих у Братський монастир.