Що саме вселило в цього самотнього й заповзятого мрійника мужність наперекір найбільшим космографічним авторитетам того часу, наперекір Птолемею та його некритичним послідовникам обстоювати твердження, що Африка не є примерзлим до полюса материком, що її можна обпливти і що саме цей морський шлях веде в Індію? Цю таємницю навряд чи буде коли розкрито. Щоправда, на ту пору переповідали історію (ще згадувану Геродотом і Страбоном), буцімто у темну годину фараонів фінікійський флот, перетнувши Червоне море, по двох роках, зовсім несподівано повернувся додому крізь Геркулесові стовпи (Гібралтарську протоку). Мабуть, інфант чув від маврів-работоргівців, що по той бік Lybia deserta[8] – піщаної Сахари – лежить «країна достатку» – Bilat ghana, і дійсно, на карту, складену ще 1150 року космографом-арабом для норманського короля Роджера II, під назвою Bilat ghana цілком правильно нанесена теперішня Гвінея. Отож можна лише гадати, що Енріке завдяки добрим розвідникам мав набагато точніше уявлення про достеменні обриси африканського континенту, ніж учені-географи, що, так би мовити, присягалися лише творами Птолемея й не вірили описам Марко Поло та Ібн Баттути, вважаючи їх пустою вигадкою. Проте справжня моральна заслуга інфанта Енріке в тому, що поряд з величчю мети він одночасно усвідомив і ступінь труднощів, зрозумівши у благородному смиренні, що сам він не побачить, як здійсниться його мрія, бо щоб підготувати такий грандіозний задум, потрібен строк, більший за одне людське життя. Адже як можна було в ті часи відважитися на плавання з Португалії в Індію, не знаючи моря, без справжніх кораблів? Надзвичайно примітивними були в той час, коли Енріке взявся за здійснення свого задуму, знання європейців з географії й мореплавства. Протягом жахливих століть духовного мороку, що настали після падіння Римської імперії, люди середньовіччя майже повністю забули все, що колись дізналися греки, фінікійці, римляни, здійснюючи свої сміливі походи. Неймовірною вигадкою здавалося в ту епоху просторового самообмеження, що якийсь Александр багато років тому дістався кордонів Афганістану й самого серця Індії; загубилися чудові карти й географічні описи римлян, занедбані їхні воєнні шляхи, зникли верстові стовпи вздовж шляхів, котрі вели в глиб Британії й Віфінії, не лишилося й сліду від зразкової римської системи запису політичних та географічних даних. Люди розучилися подорожувати, жага відкриттів згасла, занепало мистецтво судноводіння. Не маючи далекої, відчайдушної мети, без надійних компасів і точних карт, боязко крадуться вздовж узбережжя, від гавані до гавані, вутлі суденця, гнані одвічним страхом перед бурями й не менш грізними піратами. З таким низьким рівнем космографії, з такими жалюгідними кораблями ще не на часі приборкувати океани, підкоряти заморські царства. Ціла епоха людських поневірянь потрібна буде для того, аби надолужити прогаяне за століття тривалої бездіяльності. Тож Енріке – в цьому його велич – поклав собі присвятити своє життя майбутньому подвигу.
Усього кілька напіврозвалених мурів збереглося від колишнього замку на мисі Сагреш, спорудженого інфантом Енріке і згодом пограбованого й зруйнованого вельми невдячним спадкоємцем його знань Френсісом Дрейком. У наш час крізь тіні й поволоку легенд майже неможливо відтворити, як саме інфант Енріке готував свої плани завоювання світу Португалією. За оповідями португальських літописців, можливо, дещо романтизованими, він звелів доставити йому усі книжки й географічні карти з усіх частин світу, закликав до себе арабських і європейських учених і доручив їм виготовити точніші навігаційні прилади й таблиці. Він розпитував кожного моряка, кожного капітана, що повернувся з плавання; всі ці добуті відомості дбайливо зберігав у таємному архіві, водночас споряджаючи цілий ряд експедицій. Не знаючи втоми, інфант Енріке розвивав мистецтво кораблебудування; за кілька років колишні barcas – невеликі відкриті рибальські човни, команда яких складається з вісімнадцяти осіб, – перетворюються у справжні naos – широкі кораблі водотоннажністю від вісімдесяти до ста тонн, здатні навіть у штормову погоду плавати у відкритому морі. Цей новий мореплавний тип судна зумовив, у свою чергу, появу нового типу моряків. На поміч стерновому приходить «майстер астрономії» – фахівець з навігаційної справи, котрий уміє читати портулани[9], визначати девіацію компаса, наносити на карту меридіани. Теорія і практика творчо переплітаються в одне ціле, й поступово в цих експедиціях із простих рибалок і моряків виростає нова генерація мореплавців та відкривачів, чиї справи буде довершено у майбутньому. Так само, як Філіпп Македонський лишив у спадок синові Александру непереможну фалангу для завоювання світу, так і Енріке для завоювання океану лишає своїй Португалії найкращі, найсучасніші судна того часу і найдосвідченіших моряків.
Але така вже трагічна доля предтеч – помирати на порозі землі обітованої, так і не побачивши її на власні очі. Енріке не спізнав жодного з великих відкриттів, що обезсмертили його вітчизну в історії вивчення Всесвіту. До року його смерті (1460) зовні, у географічному просторі, ще не було досягнуто якихось помітних успіхів. Прославлене відкриття Азорських островів та Мадейри було насправді лише їх повторним відкриттям (ще 1351 року вони були позначені в Лаврентійському портулані). Просуваючись уздовж західного берега Африки, кораблі інфанта навіть не досягли екватора; розпочалася лише малозначна і не вельми похвальна торгівля білою, а здебільшого «чорною» слоновою кісткою – інакше кажучи, на сенегальському узбережжі масово викрадають негрів, аби потім продати їх на невільничому ринку в Лісабоні, та ще знаходять де-небудь трохи золотого піску; це мізерне, не дуже славне починання – то все, що пощастило Енріке побачити із своєї заповітної справи. Насправді ж вирішального успіху вже досягнуто. Бо не пройденими морськими просторами і відстанями вимірюється перша перемога португальських мореплавців, а тим, що було здійснено ними у духовній сфері: в розвитку підприємливості й подоланні шкідливих забобонів. Споконвіку моряки потайки переповідали один одному, нібито за мисом Нон (що означає за мисом «Далі немає шляху») судноплавство неможливе. За ним одразу починається «зелене море мороку», і лихо тому кораблеві, який наважиться зайти у ці згубні води. Від сонячного жару в тих тропіках море кипить і клекоче. Обшивка судна і вітрила миттю спалахують вогнем, кожен християнин, що насмілиться проникнути в цю «країну сатани», пустельну, наче вулканічний ландшафт, негайно стає негром. Ці байки навіювали такий непереборний страх перед південними морями, що папа, аби хоч якось умовити моряків до участі в перших експедиціях Енріке, мусив пообіцяти кожному повне відпущення гріхів; лише після цього вдалося завербувати кількох сміливців, які погодилися вирушити в ці перші подорожі в незнані краї. І якою ж була радість португальців, коли Жіл Еаннеш 1434 року обігнув, як вважалося, отой нездоланний мис Нон і вже з Гвінеї повідомив, що преславний Птолемей виявився добрячим брехуном, «бо пливти під вітрилами тут так само легко, як і в нас удома, а країна ця навдивовижу багата й гарна». Тепер, нарешті, справа зрушила з мертвої точки; Португалії уже не доводиться, як раніше, з великими труднощами розшукувати моряків – вони самі сходяться звідусіль, шукачі пригод і любителі мандрів. Кожна нова вдала подорож робить мореплавців ще відважнішими, і непомітно з’являється ціле покоління молодих людей, що цінували пригоди більше, ніж життя: «Navigare necesse est, vivere non est necesse»[10]. Це давнє матроське прислів’я знову оволодіває людськими душами. І там, де молоде покоління згуртовано й рішуче береться за діло, світ стає іншим.