Не менше ніж через дюжину рук, – меланхолійно занотовує Мартін Бегайм 1492 року в свій глобус, знамените своє «Яблуко земне», – повинні пройти індійські прянощі, перш ніж потраплять до останніх рук – до споживача: «А також знати належить, що спеції, які ростуть на островах індійських, на Сході в багатьох руках побувають, допоки до наших країв потраплять». І хоч нажива має бути поділена між дюжиною рук, кожна з них все ж вижимає з індійських прянощів доволі золотого соку; попри всі небезпеки й постійний ризик, торгівля спеціями в середньовіччі вважається найбільш прибутковою, бо найменший обсяг товару дає найбільший прибуток. Нехай навіть з п’яти кораблів – експедиція Магеллана підтверджує правильність цього розрахунку – чотири підуть на дно разом з вантажем, нехай з двохсот шістдесяти п’яти осіб двісті не повернуться додому, то це значить лише, що матроси й капітани поклали життя, а купець і тут не матиме збитків. Навіть коли по трьох роках з п’яти кораблів повернеться найменший, але добре завантажений прянощами, цей вантаж із лишком компенсує втрати, бо мішок перцю в п’ятнадцятому столітті коштує дорожче за життя людини. Тому й не дивно, що за великого пропонування нічого не вартих життів і бурхливого попиту на високоцінні прянощі розрахунок купців завжди виявлявся безпомилковим. Венеціанські палацо, палаци Фуггерів і Вельзерів споруджені майже виключно з прибутків від індійських прянощів.
Але як залізо неминуче береться іржею, так і великі прибутки незмінно супроводжуються чорними заздрощами. Будь-який привілей сприймається іншими як несправедливість, і там, де окрема групка людей надміру збагачується, там сама собою виникає коаліція обділених. Уже давно генуезці, французи, іспанці дивляться скоса на спритнішу Венецію, яка зуміла відвести золотий Гольфстрім до Канале Гранде, але ще більше дратують їх Єгипет і Сирія, де іслам нездоланним ланцюгом відгородив Індію від Європи: жодне християнське судно не має права заходити у води Червоного моря, жодному купцю-християнину не дозволяється проїжджати через нього. Вся торгівля з Індією невблаганно здійснюється через турецьких і арабських купців і посередників. Таким чином, товари не лише безглуздо піднімаються в ціні для європейського споживача, не лише перехоплюються прибутки купців-християн, але й виникає загроза, що вся маса благородних металів рине на Схід, оскільки мінова вартість європейських товарів значно поступається вартості індійських. Уже через цей досить відчутний торговий дефіцит поквапливе бажання Заходу звільнитися з-під розорливого і принизливого контролю ставало дедалі невідступнішим, і врешті-решт сили європейців злилися воєдино. Хрестові походи аж ніяк не були (як це інколи дехто романтизує) лише містично-релігійною спробою відібрати у невірних «Гріб Господній»; ця перша європейсько-християнська коаліція була водночас першим логічним і цілеспрямованим намаганням розірвати ланцюг, що закривав доступ до Червоного моря, домогтися для Європи, для християнського світу права торгівлі з країнами Сходу. Але оскільки ця спроба не вдалася, оскільки Єгипет неможливо було вирвати з-під влади магометан, а іслам, як і раніше, заступав дорогу до Індії, то, цілком природно, визріло бажання знайти інший, вільний, незалежний шлях до цієї країни. Та відвага, яка покликала Колумба на захід, Бартоломеу Діаша і Васко да Гаму – на південь, Кабота – на північ, до Лабрадора, народилась перш за все із свідомого вольового прагнення відкрити, нарешті-таки, для західного світу вільний, безмитний, без найменших перешкод, морський шлях до Індії і тим самим зламати ганебне владарювання ісламу. В історії найважливіших винаходів і відкриттів окрилюючим началом завжди є духовні, моральні мотиви, але поштовхом до них, зрештою, найчастіше бувають звичайні меркантильні інтереси. Безумовно, вже сама відчайдушність задумів Колумба і Магеллана мала б викликати захоплення у королів і їхніх радників. Але ніхто ніколи не ризикував би вкласти в ці проекти кошти, необхідні для їх здійснення, жоден монарх чи лихвар не спорядив би їм флот, не будучи водночас упевненим, що витрачена на експедиції сума буде відшкодована тисячоразовими баришами. За героями тієї доби відкриттів стояли купці, виступаючи їхньою рушійною силою; і цей перший героїчний порив завоювати світ був викликаний суто земними міркуваннями. Спочатку були прянощі.
У безупинному плині історії чудодійними бувають хвилини, коли геній людини поєднується з генієм доби, коли окрема особистість прозорливо передбачає прагнення свого часу. Серед країн Європи була одна, котрій ще не вдалося виконати свою частку загальноєвропейського завдання, а саме – Португалія, яка після тривалої героїчної боротьби звільнилася від панування маврів. Тепер, коли свободу і самостійність остаточно здобуто, нуртуючі сили молодого енергійного народу змушені бути бездіяльними; природне бажання розширити свої землі, притаманне кожній молодій нації, попервах не знаходить виходу. Всі сухопутні кордони Португалії прилягають до Іспанії, дружньої, братньої країни, отже, розширити свої території маленька і бідна Португалія може лише шляхом морської торгівлі та колонізації. Але, на лихо, географічне положення Португалії порівняно з усіма іншими мореплавними народами Європи було – чи, може, лише видавалося таким на той час – найменш сприятливим. Бо Атлантичний океан, хвилі якого, накочуючись із заходу, розбиваються об португальське узбережжя, вважався, згідно з географією Птолемея (єдиного авторитету середньовіччя), безмежною, нездоланною водяною пустелею. Таким же нездоланним зображався на птолемеївських картах світу південний шлях – уздовж африканського узбережжя: вважалося неможливим обійти морем цю піщану пустелю, цю сувору, ніким не заселену країну, що простяглася нібито аж до арктичного полюса й жодною протокою не була відокремлена від terra australis[4].
На думку давніх географів, з усіх морських країн Європи Португалія, яка не була розташована на березі єдиного судноплавного моря – Середземного, перебувала в найбільш невигідному становищі.
І ось метою життя одного португальського принца стає зробити, здавалося б, неможливе, відважитися на спробу й довести, як мовиться у Біблії, що останні можуть стати першими. Що, коли Птолемей, цей geograph us maximus[5] цей батько землезнавства, помилився? Що, коли цей океан, могутні хвилі якого іноді наносять із заходу й викидають на португальське узбережжя рештки дивовижних, невідомих дерев (десь вони мали таки рости), зовсім не безкраїй, а веде до нових, незнаних країн? Що, коли Африка заселена й потойбіч тропіків? Що, коли велемудрий грек просто напустив туману, запевняючи, ніби цей недосліджений материк не можна об’їхати морем, ніби океаном неможливо потрапити до індійських морів? Тоді Португалія, розташована західніше, ніж інші країни, стане справжнім трампліном усіх відкриттів – звідси відкриється найближчий шлях до Індії. Тоді Португалія не буде відокремлена океаном, а, навпаки, як жодна інша європейська країна, буде займатись мореплавством. Ця заповітна мрія зробити маленьку безсилу Португалію великою морською державою, й Атлантичний океан, що досі вважався нездоланною перепоною, перетворити на морський шлях, стала in nuce[6] метою всього життя інфанта Енріке, якому історія справедливо і водночас несправедливо дала ймення Генріха Мореплавця. Несправедливо, бо, за винятком короткого війського походу в Сеуту, Енріке жодного разу не ступав ногою на корабель, не написав жодної книжки про мореплавання, жодного навігаційного трактату, не накреслив жодної карти. І все ж історія з повним правом нарекла його цим іменем, бо виключно мореплаванню й мореплавцям віддав цей португальський принц усе своє життя і все своє багатство. Відзначившись ще юнаком під час облоги Сеути (1412), ця одна з найбагатших людей країни, син португальського і племінник англійського короля, міг би вдовольнити своє честолюбство, посівши будь-яку найпрестижнішу посаду: європейські двори навперебій запрошують його до себе, Англія пропонує пост головнокомандувача. Проте цей дивак і мрійник вибирає натомість творчу самотність, знаходячи собі притулок на мисі Сагреш, колись священному (sacrum) мисі стародавнього світу, і там упродовж майже п’ятдесяти років готує морську експедицію в Індію й тим самим – великий наступ на Mare incognitum[7].