– Ну гаразд, – сказав капітан. – Ти таки вистежив мене, і ось я перед тобою. Тож викладай: чого прийшов?
– Пізнаю тебе, Біллі, – відповів Чорний Пес. – Ти маєш слушність, Біллі. Це миле хлоп’я, яке я так полюбив, принесе зараз скляночку рому. Ми посидимо з тобою, якщо хочеш, і поговоримо відверто, як давні товариші.
Коли я повернувся з ромом, вони вже сиділи один навпроти одного за столом, накритим для капітана. Чорний Пес сидів ближче до дверей, трохи боком, щоб зручніше було стежити за своїм давнім товаришем і, як мені здалося, щоб бути напоготові вчасно відступити. Він наказав мені йти геть і залишити двері розчиненими навстіж.
– Щоб ти, синку, не підглядав у замкову дірочку, – пояснив він.
Я залишив їх удвох і повернувся до буфету.
Довгий час, хоч як намагався, я не міг почути нічого, крім невиразного бурмотіння. Але потім вони почали розмовляти голосніше, і я міг уже розібрати окремі слова, здебільшого лайку капітана.
Нарешті капітан закричав:
– Ні, ні, ні, ні! І кінець на цьому! Чуєш?
І потім знову:
– Коли вже дійде до шибениці, то нехай на ній гойдаються всі! Це моє останнє слово.
Потім раптом пролунала жахлива лайка й почувся гуркіт. Стіл і стільці полетіли на підлогу, дзенькнула сталь клинків, хтось скрикнув від болю, а вже в наступну мить я побачив Чорного Пса, який щодуху біг до дверей. Капітан гнався за ним. В обох у руках були оголені кортики. У Чорного Пса з лівого плеча сочилася кров. Біля самих дверей капітан замахнувся на втікача кортиком і, мабуть, розсік би його голову страшним ударом навпіл, коли б цьому не завадила велика вивіска «Адмірала Бенбоу». На вивісці внизу, на самій рамі, і досі можна бачити велику подряпину.
Цей удар поклав край сутичці.
Вискочивши на дорогу, Чорний Пес, незважаючи на свою рану, побіг з такою дивовижною швидкістю, що вже за півхвилини зник за горбом. А капітан, немов збожеволівши, стояв і дивився на вивіску. Потім провів кілька разів рукою по очах і повернувся в будинок.
– Джіме, – звелів він, – рому!
Кажучи це, він трохи похитнувся і сперся однією рукою об стіл.
– Ви поранені! – скрикнув я.
– Рому! – повторив він. – Мені треба забиратися звідси. Рому! Рому!
Я побіг по ром, але від хвилювання розбив склянку і забруднив кран діжки. Поки я прибирав та наповнював іншу склянку, в загальній кімнаті щось важко впало на підлогу. Я кинувся туди і побачив капітана, який розтягся на підлозі на весь свій величезний зріст. У ту ж мить згори прибігла на підмогу мати, налякана галасом і бійкою. Ми підвели капітанові голову. Він важко дихав. Очі його були заплющені, а обличчя налилося кров’ю.
– Ой лишенько, – скрикнула мати. – Що це за прокляття висить над нашим домом! І твій бідолашний батько як на гріх лежить хворий!
Ми не могли дати ради капітанові, і були певні, що незнайомець смертельно його поранив. Я, пригадую, приніс рому і намагався влити йому в рот. Але зуби його були міцно зціплені й сильні щелепи стиснуті, мов залізні.
На наше щастя, двері розчинилися й увійшов доктор Лівсі, який приїхав надвідати мого батька.
– О лікарю! – вигукнули ми. – Що нам робити? Куди він поранений?
– Поранений? Одгуляв він своє! – сказав лікар. – Він не більше поранений, ніж ви чи я. У нього просто удар, як я його й попереджав. А тепер, місіс Гокінс, ідіть собі нагору до свого чоловіка і, якщо можете, не кажіть йому про це. Нічого не вдієш, я мушу зробити все, щоб врятувати його нікчемне життя. Джіме, принеси мені таз.
Коли я повернувся з тазом, лікар закасав у капітана один рукав і оголив його велику жилаву руку. Рука в багатьох місцях була вкрита татуюванням. Написи «На щастя», «Погожого вітру», «Нехай здійсняться мрії Біллі Бонса» та інші були дуже старанно й виразно зображені на верхній частині руки. Біля самого плеча було намальовано шибеницю, на якій гойдалося тіло людини. Цей малюнок, здалося мені, було зроблено із справжнім знанням справи.
– Пророча картинка, – зауважив лікар, торкаючись зображення шибениці пальцем. – А тепер, містере Біллі Бонс, якщо вас справді так звуть, ми подивимося, якого кольору ваша кров. Джіме, – звернувся він до мене, – ти не боїшся крові?
– Ні, сер, – відповів я.
– Гаразд, – сказав лікар. – Тоді потримай таз.
Він узяв ланцет і відкрив вену.
Багато витекло у капітана крові, перш ніж він розплющив очі й каламутним поглядом обвів кімнату. Спочатку він пізнав лікаря і насупив брови. Потім побачив мене і ніби трохи заспокоївся. Але раптом він знову почервонів і, сілкуючись підвестися, закричав:
– Де Чорний Пес?
– Нема тут ніякого пса, крім вас самого, – сказав лікар. – Ви забагато пили рому. У вас удар, той самий, про який я попереджав, і, хоч мені й не хотілося цього робити, довелося рятувати вас. А тепер, містере Бонс…
– Я не Бонс, – перебив капітан.
– Мені байдуже, – відповів лікар. – У мене є один знайомий пірат, якого звуть Бонсом, і я дав вам це ім’я через те, що воно коротке. Слухайте, що я вам скажу: одна склянка рому, звичайно, не вб’є вас, але ж коли ви вип’єте одну, то за нею піде друга і третя. Закладаюся на свою перуку, що коли ви не перестанете пити, то дуже скоро помрете. Розумієте? Полинете на небо, як сказано в Біблії… А тепер спробуйте встати. Я допоможу вам добратися до вашої постелі.
З великими труднощами витягли ми капітана нагору і поклали в ліжко. Голова його безсило впала на подушку, немовби він знепритомнів.
– Отже, майте на увазі, – промовив лікар, – я кажу вам по совісті: слова «ром» і «смерть» для вас означають одне й те саме.
Сказавши це, він узяв мене за руку й пішов оглянути мого батька.
– Дрібниці, – сказав він, як тільки зачинилися двері. – Я випустив йому досить крові, і він надовго заспокоїться. Тиждень проваляється в ліжку, а це краще й для нього, і для вас. Але другого удару йому не перенести.
3
The Black Spot
About noon I stopped at the captain’s door with some cooling drinks and medicines. He was lying very much as we had left him, only a little higher, and he seemed both weak and excited.
«Jim», he said, «you’re the only one here that’s worth anything, and you know I’ve been always good to you. Never a month but I’ve given you a silver fourpenny for yourself. And now you see, mate, I’m pretty low, and deserted by all; and Jim, you’ll bring me one noggin of rum, now, won’t you, matey?»
«The doctor» – I began.
But he broke in cursing the doctor, in a feeble voice but heartily. «Doctors is all swabs», he said; «and that doctor there, why, what do he know about seafaring men? I been in places hot as pitch, and mates dropping round with Yellow Jack, and the blessed land a-heaving like the sea with earthquakes – what do the doctor know of lands like that? – and I lived on rum, I tell you. It’s been meat and drink, and man and wife, to me. Аnd if I’m not to have my rum now I’m a poor old hulk on a lee shore, my blood’ll be on you, Jim, and that doctor swab». Аnd he ran on again for a while with curses.
«Look, Jim, how my fingers fidges», he continued in the pleading tone. «I can’t keep ’em still, not I. I haven’t had a drop this blessed day. That doctor’s a fool, I tell you. If I don’t have a drain o’ rum, Jim, I’ll have the horrors; I seen some on ’em already. I seen old Flint in the corner there, behind you; as plain as print, I seen him; and if I get the horrors, I’m a man that has lived rough, and I’ll raise Cain. Your doctor hisself said one glass wouldn’t hurt me. I’ll give you a golden guinea for a noggin, Jim».
He was growing more and more excited, and this alarmed me for my father, who was very low that day and needed quiet; besides, I was reassured by the doctor’s words, now quoted to me, and rather offended by the offer of a bribe.
«I want none of your money», said I, «but what you owe my father. I’ll get you one glass, and no more».
When I brought it to him, he seized it greedily and drank it out.
«Aye, aye», said he, «that’s some better, sure enough. And now, matey, did that doctor say how long I was to lie here in this old berth?»