When I got back with the basin, the doctor had already ripped up the captain’s sleeve and exposed his great sinewy arm. It was tattooed in several places. «Here’s luck», «A fair wind», and «Billy Bones his fancy», were very neatly and clearly executed on the forearm; and up near the shoulder there was a sketch of a gallows and a man hanging from it – done, as I thought, with great spirit.
«Prophetic», said the doctor, touching this picture with his finger. «And now, Master Billy Bones, if that be your name, we’ll have a look at the colour of your blood. Jim», he said, «are you afraid of blood?»
«No, sir», said I.
«Well, then», said he, «you hold the basin»; and with that he took his lancet and opened a vein.
A great deal of blood was taken before the captain opened his eyes and looked mistily about him. First he recognized the doctor with an unmistakable frown; then his glance fell upon me, and he looked relieved. But suddenly his colour changed, and he tried to raise himself, crying, «Where’s Black Dog?»
«There is no Black Dog here», said the doctor, «except what you have on your own back. You have been drinking rum; you have had a stroke, precisely as I told you; and I have just, very much against my own will, dragged you headforemost out of the grave. Now, Mr. Bones…»
«That’s not my name», he interrupted.
«Much I care», returned the doctor. «It’s the name of a buccaneer of my acquaintance; and I call you by it for the sake of shortness, and what I have to say to you is this. Оne glass of rum won’t kill you, but if you take one you’ll take another and another. Аnd I stake my wig if you don’t break off short, you’ll die – do you understand that? – die, and go to your own place, like the man in the Bible. Come, now, make an effort. I’ll help you to your bed for once».
Between us, with much trouble, we managed to hoist him upstairs, and laid him on his bed, where his head fell back on the pillow as if he were almost fainting.
«Now, mind you», said the doctor, «I clear my conscience – the name of rum for you is death».
And with that he went off to see my father, taking me with him by the arm.
«This is nothing», he said as soon as he had closed the door. «I have drawn blood enough to keep him quiet awhile. He should lie for a week where he is – that is the best thing for him and you; but another stroke would settle him».
2
Чорний Пес з’являється і зникає
Незабаром після цього почалися ті таємничі події, що, нарешті, звільнили нас від капітана, але не звільнили, як побачите самі, від його клопітних справ. Була сувора холодна зима з тривалими морозами й штормами. І з самого початку стало ясно, що мій бідолашний батько навряд чи побачить весну. З кожним днем йому ставало все гірше й гірше. Клопотатися про корчму доводилось моїй матері й мені. Ми були дуже зайняті і звертали мало уваги на нашого неприємного пожильця.
Був ранній січневий ранок, морозний і холодний. Бухта посивіла від інею. Хвилі м’яко хлюпали об каміння. Сонце ще не встигло піднятись і тільки торкнулося своїм промінням верхівок горбів та блідо осяяло морську далечінь. Капітан прокинувся раніше, ніж звичайно, і вийшов на берег з кортиком під полою старої синьої куртки, з мідною підзорною трубою під пахвою, у капелюсі, зсунутому на потилицю. Я пригадую, що з рота у нього вилітала пара і клубочилася в повітрі, мов дим. Я чув, як злісно він фиркнув, зникаючи за великою скелею, – так, ніби ще й досі не міг забути своєї сутички з доктором Лівсі.
Мати забарилася нагорі, біля батька. Я готував на столі сніданок до приходу капітана. Раптом двері розчинилися, й до кімнати ввійшов чоловік, якого я ніколи раніше не бачив. Він був блідий, і обличчя в нього лисніло, наче змазане салом. На лівій руці в нього бракувало двох пальців. Хоч чоловік цей і носив кортик, але вигляд у нього був не дуже войовничий. Я весь час пильнував за моряками – і одноногими, й двоногими – і пригадую, як ця особа спантеличила мене. Він мало скидався на моряка, але все-таки щось морське я в ньому відчув.
Я спитав його, чим можу допомогти. Він попросив собі рому. Я вже збирався вийти з кімнати, щоб виконати його прохання, але він сів за стіл і кивнув мені, щоб я підійшов ближче. Я зупинився, тримаючи серветку в руці.
– Підійди, синку, – сказав він. – Підійди ближче.
Я ступив крок уперед.
– Оцей стіл накритий для мого товариша, штурмана Біллі? – запитав він, посміхаючись.
Я відповів, що не знаю ніякого штурмана Біллі і що стіл накритий для нашого постояльця, якого ми називаємо капітаном.
– Ну що ж, – сказав він, – мого товариша, штурмана Біллі, теж можна так називати. Це справи не міняє. У нього рубець на щоці і дуже приємна поведінка, особливо коли він напідпитку. От він який, мій штурман Біллі! Ну, а у вашого капітана теж є рубець на щоці… І саме на правій щоці. Правда ж? А що я казав! Ну, то чи вдома зараз мій штурман Біллі?
Я відповів, що він пішов прогулятись.
– А якою дорогою, синку? Якою дорогою він пішов?
Я показав йому на скелю, пояснив, якою дорогою і коли має повернутися капітан, відповів ще на кілька запитань.
– Ах, – сказав незнайомий, – мій приятель Біллі зрадіє мені, мов добрій чарці.
Вираз його обличчя, коли він промовив ці слова, був аж ніяк не приємний, і я мав усі підстави гадати, що незнайомий помилявся, навіть коли він справді думав те, що казав. Але я вважав, що ця справа мене не обходить. До того ж важко було вирішити, що робити за таких обставин. Незнайомець пильно стежив за дверима корчми, притулившись біля входу, мов кіт, що стереже мишу.
Коли я спробував вийти надвір, він наказав мені негайно повернутись. Йому здалося, що я не досить швидко виконав наказ; тієї ж миті жахлива гримаса перекосила його обличчя, і він так гримнув на мене, що я аж підстрибнув з переляку. Проте, коли я повернувся, він знову почав розмовляти зі мною, як і раніше, – напівулесливо, напівжартівливо, поплескав мене по плечу і сказав, що я гарний хлопчина й одразу сподобався йому.
– У мене є синок, – сказав він, – і ви схожі, мов дві цеглини. Він – гордість мого батьківського серця. Але для хлопців головне – дисципліна, так, синку, дисципліна. Коли б ти поплавав з Біллі, тебе не треба було б гукати двічі – е, ні! Біллі не повторював двічі своїх наказів. У нього були зовсім інші порядки… А ось і він, мій штурман Біллі, з підзорною трубою під пахвою, благослови його Боже! Давай повернемося до вітальні, синку, і сховаємося за дверима, щоб зробити Біллі маленький сюрприз, благослови його Боже!
З цими словами незнайомець потяг мене до вітальні й поставив позад себе в кутку, щоб ми обидвоє були схованими за відчиненими дверима. Я дуже збентежився і злякався, як ви можете собі уявити. Та ще більше я злякався, побачивши, що незнайомий і сам боїться. Він хапався за руків’я свого кортика і совав лезом в піхвах. Увесь час він ковтав слину, ніби щось застрягло йому в горлянці.
Нарешті до кімнати ввалився капітан, грюкнув дверима і, не оглядаючись, попрямував до столу, де на нього чекав сніданок.
– Біллі! – гукнув незнайомець, намагаючись надати своєму голосу якнайбільше сміливості й твердості.
Капітан швидко обернувся і став лицем до нас. Уся засмага одразу зійшла з його обличчя, навіть ніс його став синім. У нього був вигляд людини, що раптом побачила привида, чи диявола, чи щось іще гірше, коли тільки може бути щось гірше. І, слово честі, мені навіть гірко було дивитися на нього, так він одразу постарів і змарнів.
– Впізнаєш мене, Біллі? Ну як же ти можеш не впізнати свого давнього корабельного товариша, Біллі! – сказав незнайомець.
Капітан тяжко зітхнув.
– Чорний Пес! – промовив він нарешті.
– А хто ж іще? – відгукнувся незнайомець, підбадьорюючись. – Чорний Пес власною персоною прийшов до корчми «Адмірал Бенбоу» побачитися зі своїм давнім корабельним товаришем Біллі! Ах, Біллі, Біллі, скільки часу минуло відтоді, як я втратив свої два пазури, – вигукнув він, витягуючи вперед свою понівечену руку.