– Ходімо, – коротко сказав він і натиснув кнопку дзвінка біля дверей.
Двері відкрив ще один озброєний карабіном солдат. Пильно оглянувши Дмитра і його проводжатого, без слів змахнув головою, мовляв, проходьте. Дмитро, намагаючись не пропустити жодної деталі побаченого, зайшов всередину похмурого палацу, одразу ж здивовано відзначивши, що нетрі цієї споруди зовсім не пасували до її зовнішнього стилю. Тут архітектуру скоріше можна було віднести до футуристичної, аніж до прадавнього бароко. Лише бездоганна білизна і блиск. Скло і полірований метал на фоні холодних тонів, від яких ставало не по собі. Деякий час крокували широкими, освітленими м’яким сяйвом коридорами, після чого підійшли до довгого ряду металевих розсувних дверей.
«Очевидно, ліфти, – подумав Дмитро. – Дивно, ззовні не скажеш, що будинок надто високий».
Підтверджуючи гіпотезу Дмитра щодо ліфтів, чоловік у білосніжному комбінезоні приклав до освітленого сенсорного віконця великий палець правиці, і двері однієї з кабінок розчинились.
– Прошу, – вказав він Дмитрові й ступив слідом за ним у кабіну.
Двері тихо зачинились і кабіна провалилась у безодню з таким прискоренням, що Дмитро ледве втримався на ногах.
«Ну, звичайно, як я одразу не здогадався, ми їдемо не вгору, а униз».
Їхали досить довго – не менше п’яти хвилин. Нарешті кабіна зупинились і двері нечутно відчинились. Та ж картина футуристичної бездоганності. Чорт забирай, куди ж він потрапив?
– Це шахта? – запитав Дмитро у проводжатого, аби хоч якось розпочати розмову.
– Ні, – коротко відповів він.
– А що?
Замість відповіді незнайомець у комбінезоні вказав рукою на коридор, запрошуючи слідувати за ним. Дмитрові не залишалось нічого іншого, як скоритись. Вони ще кілька хвилин кружляли, подекуди зустрічаючи озброєних людей, які не звертали на Дмитра жодної уваги, і, нарешті, зупинились біля дверей, на яких красувалась табличка з написом «Консул».
– Прошу пройти, – вказав на двері проводжатий.
– Дякую за товариство і дружню розмову, – буркнув Дмитро і, не примушуючи себе просити двічі, штурхнув двері кабінету.
Перед ним знаходилось яскраво освітлене приміщення, умеблювання якого складалось із стола і кількох шаф, виконаних у все тому ж футуристичному стилі. На стінах мигтіли численні монітори, серед яких, немов випадково опинившись в товаристві високотехнологічної електронніки, розташувалась картина. На ній було зображено римського легіонера у повному обладунку, зі щитом і списом у руках. Напис під картиною проголошував: «TEMPORA MUTANTUR, ET NOS MUTAMUR IN ILLIS».[3] Дмитро на якусь мить так захопився величчю античного воїна, що не помітив уважного погляду господаря кабінету. Нарешті відвів очі від закутої у сегментовану лоріку[4] постаті легіонера і відкашлявся.
– Здрастуйте… – ніяково промимрив він, зрозумівши, що потрапив перед очі якогось високого начальства.
За столом, обпершись спиною на високу спинку оббитого чорною шкірою крісла, сидів невеличкий лисий чоловік у білосніжному комбінезоні з золотими стрічками на рукавах. На обличчі мав великі окуляри у старомодній роговій оправі, пальцями правиці барабанив до столу. Відгукнувшись на вітання Дмитра, господар кабінету вказав на один із стільців, які стояли у ряд вздовж стіни.
– Радий вас бачити, Дмитре. Присядьте, у нас буде довга розмова.
Дмитро, схиливши голову, пройшов кабінетом і сів на вказаний стілець. Нарешті хтось хоче йому пояснити, що відбувається. О, у нього є безліч запитань. Море, лавина запитань! Дмитро вже розкрив було рота, але чомусь не зміг вичавити з себе жодного звуку. Господар кабінету з табличкою «Консул» мав над ним якусь дивну владу, примушуючи поводитись так, як зазвичай поводиться підлеглий у кабінеті керівника. Дмитро лише безпорадно глянув на співрозмовника і вирішив очікувати, що скаже той. Маленький лисий чоловічок посміхнувся, мовляв, я все розумію, поставив лікті на стіл перед собою і сплів пальці рук.
– Отже, ми нарешті зустрілись. Насамперед давайте познайомимось. Я Консул організації, яку ми звикли іменувати Легіон Хронос. Сподіваюсь, вам вже доводилось чути цю назву?
– Так, хоча…
– Моє ім’я Марк Светоній. Ви, як мені відомо, Дмитро Міщенко?
– Саме так, – відповів Дмитро, взявши себе до рук. – Залишається додати: який абсолютно нічого не розуміє.
Марк Светоній співчутливо посміхнувся.
– Не переймайтесь. Ви тут якраз для того, щоб отримати усі потрібні пояснення. Останні події вас е-е… здивували?
– Вони мене шокували, пане Марк.
– Саме так. На жаль, це завжди відбувається саме так, і ми безсилі вплинути на процес. Громадяни не мають права здогадуватись про існування нашої організації, це записано у законі. Тож підготувати вас до майбутніх подій ми просто не мали права. Крім того, все відбувалось занадто стрімко – Преторій мало не втратив контроль над ситуацією.
Дмитро, вирішивши, що вдавати з себе бідного родича йому все ж не з руки, вільніше розмістився на стільці, дістав з рюкзака пляшку мінералки і відкоркував її.
– Не бажаєте водички?
– Ні, дякую.
Дмитро зробив кілька ковтків, після чого заховав пляшку назад у рюкзак.
– Не хочете розповісти про все з самого початку?
– З радістю. Отже, як ви вже могли здогадатися, світ, до якого звикли ви, не є унікальним і єдиним з точки зору теорії просторово-часового континууму. Все значно складніше і, я б сказав, заплутаніше.
– Це я помітив у першу чергу.
Марк Светоній блиснув поглядом крізь окуляри.
– Ви не могли б спочатку вислухати?
– Так, звичайно.
– Дякую за увагу, – сказав Марк Светоній повним сарказму голосом і за мить продовжив розповідь: – Уявіть собі, що час не є незворотною величиною. Тобто він може рухатись вперед і назад з різною швидкістю, а може й зупинятись. Все, що для цього потрібно, уміти ним керувати. Ми це вміємо. Ми – Легіон Хронос. Коротко кажучи, ми можемо зазирнути в минуле або у майбутнє на необмежений проміжок часу. Звісно, не втручаючись у хід подій.
Так і є, подорожі у часі. Поклавши руку на серце, Дмитро повинен був визнати, що саме про них він очікував почути відтоді, коли така здогадка вперше прийшла йому на розум. Попри всю неймовірність, саме про це твердили усі факти. Не знаючи, як має себе повести після такого фантастичного відкриття, Дмитро вирішив продовжити плавання за течією, з’ясовуючи усі подробиці. До найменших дрібниць. Можливо, саме така лінія поведінки дозволить згодом осягнути картину в цілому. Він продемонстрував господарю кабінету блискучу посмішку і знизав плечима:
– Круто. А яким чином ваші феноменальні здатності пов’язані з тим, що з поверхні Землі пропали люди, а час зупинився?
– Ніяк не пов’язані. Скажу більше: ніхто нікуди не зникав. Це відбулось тільки у вашому суб’єктивному сприйнятті. Якщо сказати простими словами, ви випали з просторово-часового континууму і стали свідком конфлікту між нашою організацією і КВТП.
Дмитро зітхнув. Перше враження, яке панувало над ним під час подорожі у футуристичне підземелля, поступово втрачало свою владу. Залишалась лише підозра, що він опинився у центрі якогось неймовірного розіграшу. Та чи справді розіграшу? Бандити, переслідування яких йому ледве вдалось уникнути, зовсім не були схожими на лагідних жартівників.
– Все це так неймовірно… – зітхнувши, зізнався Дмитро.
– Лише на перший погляд. Для нас це реальність. Не забувайте – стереотипне мислення далеко не завжди відкриває істину. Тож спробуйте для початку поставитись до моїх слів з відповідальністю. Ми з вами у надто серйозній грі, щоб недооцінювати її наслідків.
Дмитро змушений був погодитись. Принаймні до того часу, коли не отримає підказки з приводу своєї подальшої поведінки.