– Стомилася? – спитав він.
– О ні! – відповіла вона.
Але вона була стомлена. Її мучило неспокійне виснаження, зневіра. Кліффорд не помітив цього: про такі речі він ніколи не здогадувався. А незнайомець про це знав. Для Конні все в цьому світі і в її житті ніби зносилося на мотлох, а її зневіра була старою, мов світ.
Вони підійшли до будинку, обминувши його ззаду, де не було сходів. Кліффордові вдалося переправити себе у низьке домашнє крісло на колесах: у нього були дуже сильні, вправні руки. Потім Конні переклала туди ж його мертві ноги.
Лісник, очікуючи, поки його відпустять, уважно спостерігав за всім і не пропускав жодної дрібниці. Він зблід, немов з остраху, дивлячись, як Конні своїми руками пересувала нерухомі чоловікові ноги до іншого крісла, а Кліффорд у цей час повернувся назад. Він виглядав злякано.
– Дякую за допомогу, Мелорзе, – недбало кинув він і спрямував своє крісло в коридор, що вів до помешкань прислуги.
– Більш нічого, сер? – пролунав байдужий голос, наче уві сні.
– Нічого, бувайте здорові!
– На все добре, сер.
– На все добре! Це так гарно з вашого боку, що ви вкотили крісло на отой пагорб. Сподіваюся, це було для вас не дуже важко, – мовила Конні, дивлячись услід лісникові, що виходив у двері.
Він зустрів її погляд з таким виразом, ніби раптово прокинувся. Він наче знав щось про неї.
– О ні, не важко! – швидко відповів він. І знов у його голосі забриніла протяжна тутешня вимова: – На все добре вашій світлості!
– Хто такий твій лісник? – спитала Конні за ланчем.
– Мелорз. Ти його бачила, – відказав Кліффорд.
– Так, але звідки він узявся?
– Та нізвідки! Він – тевершельський хлопець… я думаю, син шахтаря.
– А сам він теж був шахтарем?
– По-моєму, ковалем у кар’єрі… старшим над ковалями. Але перед війною він два роки працював лісником… поки його не взяли до війська. Батько завжди був гарної думки про нього, тому, коли він повернувся і знову хотів найнятись ковалем до шахти, я взяв його назад як лісника.
Я справді був дуже радий його взяти… тут взагалі неможливо знайти гарного лісника… і до того ж, потрібна людина, що знає місцевих жителів.
– А він одружений?
– Був. Але його жінка гуляла з… різними хлопцями… востаннє – з шахтарем у Стакс-Гейті, зараз вона з ним і живе.
– То він самотній?
– Більш-менш, так. Його мати живе в селищі… і дитина, по-моєму, також.
Кліффорд подивився на Конні своїми блідими, трохи випуклими блакитними очима, вираз яких був наче відсутнім і, хоча на перший погляд здавався навіть зосередженим, у глибині нагадував мідлендське повітря – смутний, туманний морок. І цей туман ніби розповзався все далі. Тому, коли він втупив у Конні свій прискіпливий погляд, даючи їй точну, вичерпну відповідь, вона відчула, що весь простір його мозку перетворюється на це туманне ніщо. І це жахало її. Він здавався їй збайдужілим ледве не до ідіотизму.
І підсвідомо вона збагнула один із великих законів людської душі: якщо вразлива душа тяжко поранена, а тіло залишилося живим, душа все одно не видужає разом із тілом. Її удаване одужання є лише даниною відновленій звичці. Поволі, дуже поволі душевна рана знову дає про себе знати, немов виразка, що лише згодом завдає нестерпного болю й проникає все глибше – аж доки цілком не підкорить собі душу. І коли ми вважаємо, що одужали й забули все, страшні наслідки проявляються якнайгірше.
Так сталося і з Кліффордом. Він вже ніби «одужав», повернувшись до Рагбі, і писав свої твори, і мав упевненість у житті, всупереч усьому, – здавалося, він забув усе й відновив рівновагу. Але тепер, коли помалу-помалу збігали роки, Конні відчула, що виразка жаху й відчаю знов ятриться і розповзається углиб. На якийсь час вона ніби загоїлася, її наче вже не існувало. Та поволі вона почала заявляти про себе нападами паралізуючого жаху. Розумово Кліффорд все ще був зосередженим. Але мертвотна виразка від надто сильного шоку поступово заволодівала його вразливим «я».
Й у міру того, як це змертвіння опановувало Кліффорда, Конні також відчувала на собі його владу. Внутрішній жах, порожнеча, байдужість до всього поволі підкоряли собі її душу. Коли Кліффорд був чимось захоплений, він ще міг блискуче говорити і, як деколи, розпоряджатися майбутнім: як тоді, коли в лісі говорив їй про дитину, про нащадка Рагбі. Але вже наступного дня ці блискучі промови нагадували мертве листя, що здіймається під поривом вітру і розсипається на порох, – нічого не варте, підвладне слабенькому вітерцеві. Ці слова не були листям справжнього життя, молодим, сповненим сили, живим породженням дерева. Вони були просто купою опалих листків, нікчемних та немічних.
Таке відчуття переслідувало її усюди. Шахтарі у Тевершелі знову говорили про страйк, і Конні здавалося, що це було не проявом їхньої енергії, – ні, це виразка війни, що заспокоїлася на деякий час, знову з’являється на поверхні й спричиняє страшний біль неспокою, заціпеніння, образи. Виразка була глибокою, такою глибокою… виразка брехливої, нелюдської війни. Ще багато років жива кров поколінь буде розсмоктувати цей чорний згусток усередині їхньої душі й тіла. І для цього потрібна нова надія.
Бідолашна Конні! Роки збігали, а її долав страх перед порожнечею власного існування. їхнє з Кліффордом духовне життя поступово перетворювалося для неї на якусь нісенітницю. їхній шлюб, їхнє спільне буття, засноване на звичній близькості, про яку він казав, іноді оберталося на очевидну пустку, на ніщо. Тільки одні слова, так багато слів. Єдиною реальністю була порожнеча, а над нею – словесна омана.
Кліффорд нарешті впіймав богиню успіху. Він був майже знаменитий, і його книги принесли йому тисячі фунтів. Його фотографії маячіли скрізь. В одній із галерей стояло погруддя, а його портрет помістили навіть у двох галереях. Його голос звучав серед наймодніших голосів сьогодення. У своїй страхітливій кульгаючій гонитві за визнанням він надибав-таки звання одного з найвідоміших «молодих інтелектуалів». Звідки тут узявся інтелект, Конні так і не збагнула. Кліффорд був справді розумним, аналізував людей та їхні вчинки з нищівним гумором, але це нагадувало забавки цуценят, що вовтузяться, розшматовуючи подушки на канапі, з тією різницею, що тут було не прудке грайливе коверзування, а стареча в’їдлива гризня. Все було чудне й безглузде. Це відчуття лунало й відлунювало знову й знов у душі Конні: все це – суцільне безглуздя, недоладна вистава з нічого. Вистава! Вистава! Вистава!..
Майкліс вчепився за Кліффорда як за головного персонажа своєї п’єси; він вже намітив сюжет і написав першу дію. Адже Майкліс ще навіть краще за Кліффорда вмів робити виставу з нічого. То було єдиним залишком пристрасті в обох чоловіків: пристрасть до створення вистави (сексуально обидва вони були безживні, навіть мертві). Майкліс тепер гнався уже не за грішми. Кліффорда ж взагалі ніколи надто не приваблювали гроші, хоча він і намагався отримати їх там, де міг, адже гроші – це печатка й клеймо успіху. Вони прагнули створити справжню виставу… виставу з самих себе, щоб показати себе публіці і хоч на деякий час завоювати її.
Це злягання з облудною богинею успіху було таке дивне. Для Конні, яка дивилася на неї збоку і залишалася цілком байдужою до її чарів, все взагалі було маячнею. Навіть злягання з облудною богинею – це маячня, хоча чоловіки раз у раз продаються їй, мов повії. Маячня навіть це.
Майкліс написав Кліффордові про п’єсу. Звісно, Конні знала про неї вже віддавна. І Кліффорд знову був зачарований. Він знову виставить себе напоказ, вірніше, хтось його виставлятиме, до того ж із вигідного боку. Він запросив Майкліса з першою дією п’єси до Рагбі.
Майкліс приїхав – у літньому світлому костюмі та білих замшевих рукавичках, з напрочуд гарними бузково-рожевими орхідеями для Конні. Перша дія була дуже вдалою. Вона схвилювала навіть Конні… схвилювала до глибини душі. І Майкліс, також піднесений своєю творчою наснагою, був просто чудовим… просто прекрасним як для Конні. Вона знову вбачала в ньому ту прадавню незворушність давньої раси, яку вже не можна розчарувати далі, – виняткову в своїй недоторканій чистоті. На відстані навіть його шалена розпуста з облудною богинею успіху здавалася безгрішною – безгрішною, немов африканська маска зі слонової кістки, що перетворює бруд на своїй різьбленій поверхні на чистий полиск.