Конні сиділа й слухала його дещо здивовано – і навіть перелякано. Вона не знала, чи має він рацію. Був Майкліс, якого вона кохала, – так вона казала сама собі. Але її кохання було лише втечею від шлюбу з Кліффордом, від їхньої тривкої, повільної звички до близькості, що формувалася роками страждань і терпіння. Напевне, людській душі потрібні отакі прогулянки назовні, її не можна цього позбавити. Але суть кожної прогулянки в тому, що ти знову повертаєшся додому.
– І тобі все одно, від якого чоловіка я матиму дитину? – спитала вона.
– Чому ж, Конні, я довіряю твоєму природному інстинктові, твоїй гідності й здатності вибирати. Ти просто не дозволиш якомусь негідникові доторкнутись до тебе.
Конні подумала про Майкліса. Він повністю відповідав Кліффордовому уявленню про «негідника».
– Але в жінок і чоловіків можуть бути різні погляди на те, хто є негідником, – заперечила вона.
– Ні, – відповів він. – Ти ж любиш мене. І я не вірю, що ти колись змогла б зацікавитись чоловіком, який є повною моєю протилежністю.
Він замовчав. Вона могла не відповідати йому, бо його логіка була абсолютно хибною.
– І ти б хотів, щоб я тобі розповіла?.. – спитала вона, крадькома поглянувши на нього.
– Ні, мені краще було б не знати… Але ж ти згодна зі мною – чи не так? – що випадкові сексуальні стосунки – це дріб’язок у порівнянні з довгим життям, прожитим разом? Тобі не здається, що треба просто підкорити сексуальний бік справи потребам спільного життя? Або лише просто використовувати його, якщо вже так необхідно? Врешті-решт, хіба ця тимчасова втіха щось значить? Хіба сенс життя полягає не в тому, щоб будувати власну цілісну особистість протягом років? Не в тому, щоб жити цілісним життям? Нема ніякого сенсу в невпорядкованому житті. А якщо відсутність дітей змушує тебе жити невпорядковано, тоді треба мати дитину – звичайно, якщо можеш. Але треба робити все це так, щоб життя було впорядкованим, щоб воно підкорялося гармонії. І ми з тобою можемо досягти цього… чи не так?… Якщо ми пристосуємося до наших потреб і водночас своїм розміреним життям зведемо їх докупи в одне гармонійне ціле. Ти згодна?
Конні була трохи приголомшена його словами. Вона знала, що теоретично він має рацію. Але, уявивши собі довге розмірене життя з Кліффордом, вона завагалася. Невже справді така її доля – назавжди присвятити себе його життю? І більше нічого?
Невже тільки це? Вона має вдовольнитись розміреним спільним життям, плести це прядиво, лише деінде прикрашене випадковою квіткою любовної пригоди. Але звідки їй знати, що вона відчуватиме за рік? Хіба хтось може таке знати? Як можна сказати «так», коли йдеться про довгі роки? Це маленьке «так», що вимовляється на одному подихові! Нащо ж зв’язувати когось цим летючим словом-метеликом? Адже воно здатне будь-якої миті спурхнути в повітря і зникнути разом з іншими «так» або «ні»… мов зграйка метеликів.
– Я думаю, ти правий, Кліффорде. Мені здається, я згодна з тобою. Хоча життя може повернути все це в інший бік.
– Але поки воно не повернуло в інший бік, ти згодна?
– О так! Я думаю, що згодна… Правда.
Вона дивилася на коричневого спанієля, що вискочив з бічної стежки і позирав на них, задерши носа, глухо, хрипко гавкаючи. Чоловік з рушницею, що швидкою, безшумною ходою йшов за ним, заступив їм шлях з таким виглядом, ніби збирався на них напасти; та замість цього він зупинився, привітався і повернувся до схилу. Це був усього лише новий лісник, але він налякав Конні своєю несподіваною появою. В його раптовому вторгненні їй вбачалося щось загрозливе.
Це був чоловік у темно-зелених вельветових штанях і гетрах… вдягнений трохи старомодно, з червонуватим обличчям, рудими вусами і холодним поглядом. Він швидко спускався вниз.
– Мелорз! – гукнув Кліффорд.
Чоловік, напівобернувшись, відповів ледь помітним жестом, в якому відчувалася солдатська виправка.
– Ви б не могли розвернути крісло і підштовхнути його? Так мені буде легше, – мовив Кліффорд.
Чоловік одразу ж повісив рушницю на плече і рушив до них все тією ж незвичайно швидкою, плавною ходою – в ній було щось таке, ніби він хотів залишитись невидимим. Він був досить високий, худий і мовчазний. Він навіть не глянув на Конні, дивився тільки на крісло.
– Конні, це новий лісник, Мелорз. Ви ще не розмовляли з її світлістю, Мелорзе?
– Ні, сер!
Чоловік зняв капелюха, показавши густе, майже біляве волосся. Він втупився прямо в очі Конні незворушним, спокійним і байдужим поглядом, так, ніби хотів розгледіти, що вона собою являє. Цим він змусив її дещо засоромитись. Вона знічено кивнула йому, а він, переклавши капелюха в ліву руку, злегка вклонився, як джентльмен, але так і не промовив ні слова. Якусь мить він стояв нерухомо із капелюхом у руці.
– Але ви вже якийсь час працюєте, чи не так? – звернулася до нього Конні.
– Вісім місяців, мадам… Ваша світлість! – він спокійно виправив себе.
– І вам тут подобається?
Вона дивилася йому в очі. Його очі трохи звузилися, іронічно, навіть з легкою зухвалістю.
– Авжеж, так, дякую, ваша світлосте! Я виріс тута… – він знову злегка вклонився, відвернувся від неї й відступив убік, щоб узятись за крісло. Коли він вимовляв останні слова, його голос раптом зазвучав по-тутешньому протяжно, – мабуть, він зробив це, глузуючи, оскільки до того в його вимові не було й тіні місцевого діалекту. Він виглядав майже як джентльмен. У будь-якому разі це був незвичайний чоловік – меткий, спритний, але відчужений і досить самовпевнений.
Кліффорд завів свій маленький мотор, Мелорз обережно розвернув крісло і скерував його у бік схилу, що полого спускався до темних заростей ліщини.
– Це все, сер Кліффорд? – спитав він.
– Ні, ви краще проведіть нас, на той випадок, якщо крісло застрягне. Мотор не досить потужний для підйому.
Мелорз зиркнув довкола, шукаючи свого собаку… Промовистий погляд. Спанієль глянув на нього і приязно ворухнув хвостом. Легка посмішка, глузлива, трохи в’їдлива, але й ласкава водночас, промайнула в чоловічому погляді, потім зникла, і його обличчя знову стало непроникним.
Вони швидко йшли вниз пагорбовим схилом, лісник тримав руку на поруччі крісла, скеровуючи його. Він скидався радше на вільного солдата, а не на слугу. І щось у ньому нагадало Конні про Томмі Дьюкса.
Підійшовши до заростей ліщини, Конні раптом вибігла уперед і відчинила паркову браму. Коли вона стояла, підтримуючи хвіртку, двоє чоловіків мимохідь подивилися на неї: Кліффорд – трохи несхвально, а той чоловік – з холодною цікавістю, знову ніби вирішуючи, чого вона варта. І вона побачила в його блакитних спокійних очах не тільки тінь страждання і самотності, але й несподіване тепло. Чому ж він такий самотній, ніби покинутий?
Кліффорд зупинив крісло, тільки-но вони опинилися за брамою, і чоловік швидко, чемно повернувся, щоб її зачинити.
– Чого ти побігла відчиняти? – спитав Кліффорд спокійним холодним тоном, показуючи, що він невдоволений. – Мелорз сам міг це зробити.
– Я думала, ви підете прямо вперед, – сказала Конні.
– І залишимо тебе бігти позаду? – спитав Кліффорд.
– О, та я люблю часом побігати!
Мелорз знову взявся за крісло з тим самим незворушним виглядом, але Конні відчула, що він усе помітив. Штовхаючи крісло вгору на пагорб, яким починався парк, він дихав дуже часто, ледь відкривши рота. Він, напевне, був досить кволим. Зовні ніби пашить здоров’ям, але хворобливий і ослаблений. Її жіночий інстинкт відчув це.
Конні відступила назад, щоб дати кріслу проїхати. День зовсім згас – мале блакитне небо, що висіло впритул над туманним обрієм, затяглося хмарами, вічко зачинилося, повіяло холодною вогкістю. Збирався сніг. Усе було сіре, сіре! Світ виглядав геть зношеним.
Крісло зупинилося на початку рожевої стежки. Кліффорд обернувся до Конні: