– Еге-ге! Трохи спорохнявіло тут…
А що мовлено це було безпечним тоном, я здогадався, що мої нові друзі не надто переймаються. Уявіть, як артіль мулярів, теслярів, столярів, тинькарів за якийсь тиждень змінила б ці мури своїм блюзнірським інструментом. Господарі б не упізнали будинок і почувались, як у гостях. Будинок без таємниці, без затишку, без пасток під ногами, без льохів – це радше приймальна у міськраді.
Природно, що в цьому зачарованому домі дівчата зникли вмить, мов на помах чарівного жезла. На що має бути схоже горище, коли вітальня сповнена несподіванок, гідних горища! Коли здогадуєшся, що варто прочинити дверцята якоїсь шафки, і з неї виваляться стоси пожовклих листів, прадідівські квитанції, незчисленні ключі, до яких у домі вже немає замків, і, природно, ключі ті не підійдуть до жодного замка. А коли ключі ні до чого не підходять, мимоволі починаєш гадати, до чого вони, і вже ввижається підземелля з закопаними скринями, повними золотих луїдорів.
– Перейдімо до столу?
Ми рушили до столу. Переходячи з покою до покою, я вдихав розлитий всюди ні з чим незрівнянний дух старовинної бібліотеки. А найбільше мене розважило переміщення канделябрів. Справжніх важких канделябрів, що їх, як у часи мого дитинства, котили на високих дерев’яних підставках з покою до покою, і від яких на мурах оживали химерні тіні. На них розквітали букети вогню, в облямуванні пальмового листя тіней. Тоді канделябри встановлювались на місце, острівці світла застигали нерухомо, а довкола них, у неосяжних заповідниках мороку, потріскувала деревина.
Двоє дівчаток показалися знову, так само таємниче і безгучно, як перед тим, були, зникли. Вони поважно сіли до столу. Вони, звісна річ, уже нагодували своїх собачок, своїх пташок; розчахнувши вікна, помилувались на місячну ніч, надихались вечірнім вітерцем, пахощами саду. А зараз, розгортаючи серветки, вони краєчком ока стежили за мною, зважуючи, наскільки я вписуюсь у реєстр знайомих їм тваринок. Бо ж вони вже мають ігуану, мангусту, лисицю, мавпу та бджіл. Вся ця звірина жила цілком дружно, утворюючи новий земний рай. Дівчата владарювали над усіма божими тварями, заворожували їх своїми рученятами, годували, напували і розповідали їм казки, якими заслуховувалися всі – від мангусти до бджіл.
Я тільки чекав, коли ці двоє жвавих дівчаток завершать свою витончену критичну оцінку того дядька, що сидить навпроти них, і ухвалять таємний, але швидкий і остаточний вирок. В часи мого дитинства мої сестрички отак присуджували бали гостям, які вперше вдостоювали нас візитом. Коли застільна розмова на мить стихала, раптом дзвінко лунало:
– Одинадцять!
І тільки мої сестри та я сповна тішилися значенням цієї цифри.
Зараз той досвід мене трохи бентежив. А надто мене насторожувала обізнаність моїх суддів. Суддів, що добре відрізняли лукавих звірів від простодушних, розуміли з ходи своєї лисиці, в якому вона гуморі, розумілися на чужих думках і почуттях.
Я милувався на їхні бистрі оченята, на їхню дитячу безпосередність, але був би задоволений, якби вони змінили забавку. А тим часом, здебільшого побоюючись дістати «одинадцять», я покірно передавав сіль, наливав вино, але, зводячи очі, щоразу бачив на їхніх обличчях спокійну поважність непідкупних суддів.
Марними були б навіть лестощі: їм чужа марнота. Марнота, але не гордощі – вони були про себе думки набагато вищої за все, що я б наважився висловити вголос. Так само я не намагався похизуватися перед ними престижем своєї професії, оскільки було б надмірним зухвальством видиратись на верхів’я платана, тільки заради того, щоб побачити, чи вбились у колодочки пуцьвірінки, щоб привітатися з друзями.
Мої дві мовчазні феї так пильно спостерігали за мною, доки я їв, так часто я ловив на собі їхні погляди, що, з якоїсь миті, я геть не міг здобутись на слово. Запала мовчанка, і тут на підлозі щось тихенько засичало, зашурхотіло під столом і стихло. Я запитально роззирнувся. Тоді молодша, кусаючи хліб своїми зубками юної дикунки – вочевидь задоволена з іспиту, але принагідно ще раз мене випробовуючи – тоном, що мав би мене приголомшити, якби я виявився варваром, бадьоро пояснила:
– Це гадюки.
І змовкла, задоволена, вважаючи, що такого пояснення достатньо для кожного, хто не дурень. Старша з сестричок зиркнула на мене, оцінюючи мій перший відрух, а тоді обидві, з сумирним і простодушним виразом на обличчях, схилились над своїми тарілками, наче нічого й не сталося…
– Еге!.. То це гадюки…
Ці слова вихопилось у мене несамохіть. Щось ковзнуло мені по ногах, торкнулося литок, і то були гадюки…
На щастя, я всміхнувся. Невимушено, і вони це відчули. Я усміхнувся, бо мені було весело, і цей будинок щохвилини більше мені подобався, бо мені також хотілося більше дізнатись про гадюк. Старша прийшла мені на допомогу:
– У них гніздо під столом, де дірка в підлозі.
– На десяту вечора вони повертаються додому, – докинула молодша. – А вдень полюють.
Нині вже я сам крадькома розглядав дівчат. Їхні спокійні обличчя, за якими ховалось дитяче лукавство, затаєний сміх. Мені імпонувала їхня владна впевненість у собі…
Сьогодні я занурився у мрії. Все це вже так далеко. Що сталося з з двома маленькими феями? Вони вже, звісно, заміжні. Отже, вони змінились? Це такий поважний крок, коли дівчинка стає юною жінкою. Як живеться їм у новому домі? Чи дружать вони, як перше, з дикими травами та зміями? Вони були причетні до чогось всесвітнього. Але настає день, і в дівчині прокидається жінка. Вона мріє поставити нарешті комусь «дев’ятнадцять». Вищий бал лягає тягарем на серце. І тоді з’являється який-небудь дурень. І вперше ошукується незмінно проникливий зір, приймаючи дурня у рожевому світлі. Якщо дурень прочитає вірша, його приймуть, як поета. Вірять, що йому до серця старий, розхитаний паркет, вірять, що він любить мангуст. Вірять, що йому лестить довіра гадюк, які гуляють під столом у нього по ногах. Віддають йому своє серце, в якому дикий сад, а йому до смаку підстрижені газони. І дурень веде принцесу в неволю.
Розділ VI
У пустелі
1
Нам, бранцям пісків, пілотам рейсів через Сахару, не випадало таких ніжностей, коли ми тижнями, місяцями, роками перелітали від форту до форту, не повертаючись на одне й на те саме місце. Пустеля не пропонувала таких оаз: сади і дівчатка – просто казка! Звісно, там, де коли-небудь ми таки закінчимо свою роботу і зможемо почати нове життя, тисячі дівчат чекатимуть на нас. Звісно, там, серед своїх книг і ручних мангуст, вони терпляче збагачують свої лагідні душі. Звісно, вони дедалі кращають…
Але я знайомий з самотиною. За три роки в пустелі я неабияк розкуштував її. Лякає не те, що марнується молодість серед безлюддя мінерального ландшафту, а те, що там десь, удалині, старіє цілий світ. На деревах налились фрукти, на ланах заколосилося збіжжя, розквітли вродою жінки. Саме пора, слід би поквапитись додому… Саме пора, а ти, знай, далеко від дому… І блага земні вислизають між пальців, як дрібний пісок барханів.
Більшість людей, зазвичай, не помічають, як проминає час. Живуть у тимчасовому спокої. А ми тут, дочекавшись перепочинку, біг часу відчуваємо, як вітер, що ніколи не вщухає. Ми нагадували того пасажира кур’єрського поїзда, що, під оглушливий перестук коліс, мчить крізь ніч, і з миготіння світла угадує за вікном поля, села, зачаровані обійстя, але ж нічого того не здатен втримати – все пропадає, залишаючись далеко позаду. Отак і нам, розпаленим рухом, навіть попри зупинку, свистів у вухах вітер польоту, і ми почувались вічно у путі. Ми усвідомлювали, що нас теж, – через невпинний ритм наших сердець, – наперекір усім вітрам, мчить у невідому прийдешність.