Натомість, мені гарно марилось.
Марення нахлинули нечутно, як води джерела, і спершу я не второпав, що за млость мене огорнула. То були голоси, не видива, а тільки відчуття присутності поряд когось близького, друга, якого я ось-ось упізнаю. А потім я зрозумів, і, заплющивши очі, віддався на волю пам’яті.
То був якийсь парк, густо порослий чорними соснами й липами, і старий, милий серцю будинок. Байдуже, близький він чи далекий, байдуже, що він не може ні прихистити, ні зігріти мене, бо тут і зараз він тільки марення: достатньо того, що він є, і образ його наповнює собою мою ніч. Я вже не безіменне тіло, викинуте на берег; я орієнтуюсь у своєму сні, я хлопчик з цього будинку, моя пам’ять сповнена його запахами, прохолодою його передпокоїв, голосами, що його оживляли. Навіть кумкання жаб у калюжах долинало до мене. Мені вкрай потрібні були ці незліченні подробиці, щоб знов упізнати себе, щоб збагнути, звідки, з яких утрат повстало у мене в пустелі відчуття самотності, збагнути сенс її мовчання, утвореного з незліченних мовчань, коли навіть жаби не подають ні звуку.
Ні, я вже не між пісками і зірками. Ця декорація більше не надає мені своїх холодних повідомлень. І навіть відчуття вічності, як виявляється, походило не від нього. Я знову бачу масивні комоди старого дому. Знову бачу за їхніми дверцятами височіли снігові гори простирадл. Там зберігався запас снігової прохолоди. Старенька служниця по-щурячи дріботіла від комоду до комоду, невтомно перевіряла випрану білизну, згортала, розкладала, перелічувала. «Ох, Господи, що ж це за лихо!» – вигукувала вона, зауваживши найменший ґандж, бо таке загрожувало віковічності дому. Вона мерщій сідала до лампи і, зуживаючи старечі очі, ревно церувала ті вівтарні покрови, ті трищоглові вітрила, невтомна у своєму служінні чомусь більшому за неї самої – чи то Богові, чи кораблеві.
Ох! Я винен тобі бодай одну сторінку. Повертаючись з перших своїх мандрів, я завжди заставав тебе з голкою в пучках, щороку тобі прибувало зморщок і сивого волосся, а ти так само втопала до колін у білих покровах, так само власними руками розправляла простирадла без брижей на наших ліжках і обруси без зморшки на наших столах, до свят кришталю й світла. Я приходив до комірчини, сідав навпроти тебе і намагався тебе схвилювати, відкрити тобі очі на широкий світ, намагався спокусити тебе розповідями про свої пригоди, про смертельні небезпеки. А ти казала, що я нітрохи не змінився. Ще хлопчиком я завжди вертався додому в подертій сорочці – «Ох! Що ж це за лихо!» – і з подертими колінами. А надвечір приходив, щоб ти мене втішала, як сьогодні. Але ж, ні! Я вертаю вже не з далекого куточка парку, а з краю світу, і приношу з собою терпкий дух безлюддя, подих піщаних бур, сліпуче сяйво тропічного місяця! Авжеж, казала ти мені, хлопці завжди непосидючі; вони ламають собі руки й ноги, і вважають себе силачами. Але ж ні, ні! Якби ти знала, як далеко я зазирнув за межі нашого парку! Якби ти знала, який малий його затінок! Його навіть не зауважиш на величезній планеті, серед пісків і скель, серед боліт і пралісів. А чи знаєш ти, що є краї, де люди при зустрічі, замість привітання, наставляють рушницю? Чи знаєш ти, які є на світі пустелі? Там холодними ночами я спав просто неба, без ліжка, без простирадл…
– От дикун! – казала ти.
Попри всі мої намагання, вона залишалася непохитною у своїй вірі, гідної церковного служки. І мені робилося прикро, що жалюгідна доля робить її сліпою і глухою…
Але тої ночі, в Сахарі, беззахисний серед пісків і зірок, я віддав їй належне.
Не знаю, що зі мною коїться. Сила тяжіння прив’язує мене до землі, тим часом, як у небі стільки зірок-магнітів. А інше тяжіння повертає мене до самого себе. Я відчуваю свою власну масу, що притягає мене до багато чого! Мої марення реальніші за ці бархани, за місяць, за все, що мене оточує. Ох! Не в тім диво будинку, що він захищає нас і гріє, що його мури наші. Диво в тім, що він поволі передає нам запаси ніжності. А вона утворює в серці таємничу глибу, з якої, ніби джерела, зроджуються марення…
Сахаро моя, Сахаро, осьде й ти сниш, зачарована старою пряхою!
Розділ V
Оаза
Я вже стільки вам говорив про пустелю, що, перш ніж заговорити про неї знову, я хотів би змалювати оазу. Картина, що стоїть зараз у мене перед очима, ховається не в Сахарі. Однак іще одне диво літака полягає в тому, що він миттю переносить вас у серце незнаного. Щойно ви, як учений-біолог, незворушно розглядали в ілюмінатор людський мурашник – міста, що розкинулись на рівнині, і дороги, що від них розбігаються навсібіч, наче кровоносні судини, живлячи їх соками ланів. Та ось затремтіла стрілка висотоміра, і гаї, що зливались у суцільну зелену пляму вдалині, стають цілим світом. Ви вже бранець заростів заснулого парку.
Віддаленість міряється не відстанню. За огорожею саду іноді ховається більше таємниць, ніж за Великим Китайським муром, а душа маленької дівчинки іноді захищена мовчанням надійніше, ніж оаза безкраїми пісками Сахари.
Я розповім про одну випадкову зупинку в далекому краї. Власне, це було під Конкордією в Аргентині, але могло статись де завгодно – світ сповнений таємниць.
Я приземлився посеред поля, і гадки не маючи, що на мене чекає занурення в чарівну казку. Мене зустріло мирне подружжя на старенькому форді, що аж ніяк не обіцяло нічого виняткового.
– Влаштуєтесь на ніч у нас.
Аж ось, за черговим поворотом шляху, показався в місячному сяйві гайок, а за ним будинок. Який дивний будинок! Присадкуватий, масивний, майже цитадель. Казковий замок, що від самого порогу ставав притулком затишним і надійним, майже як монастир.
Нас зустріли двоє дівчат. Вони допитливо оглянули мене, мов судді, що охороняють заборонене королівство. Молодша, відкопиливши губу, постукала у підлогу свіжозрізаним патичком. Нас познайомили, дівчата мовчки, ніби з викликом, подали мені руку і зникли.
Я був розважений і зачарований. Все відбувалося просто, мовчазно і натякало на початок таємниці.
– Еге-ге! Вони у нас трохи дикуваті, – пояснив батько.
І ми увійшли.
У Парагваї мені завжди подобалася зухвала травичка, що вічно вистромляє носа з кожної шпарини столичної бруківки, розвідниця незримого, але завжди присутнього пралісу, вона перевіряє, чи місто й досі під владою людей, чи не час трохи потіснити каміння будівель. Мені завше подобалося такого штибу недбальство, що виявляє надмірне багатство. Але тут я був заворожений.
Бо все тут занепало, однак у найчарівніший спосіб – ніби старезне замшіле дерево з полусканим од часу стовбуром, ніби садова лавочка, на якій засиджувались кілька поколінь закоханих. Панелі на стінах пожолоблені, одвірки й лутки поточені шашіллю, стільці кульгаві. Але, хоча тут нічого не лагодили, чистоти пильнували завзято. Все було вимите, навощене, наполіроване.
Вигляд вітальні від цього був таким промовистим, як обличчя старенької від зморщок. Шпари в стінах, облуплена стеля, все це здавалось мені привабливим, а надто паркет, що подекуди провалився, подекуди здригався під ногами, наче хистка кладка, але, незмінно навощений, сяяв лаком, наче люстро. Цікавий будинок, який не допускав поблажливо-недбалого ставлення, а натомість вимагав виняткової пошани. Кожен рік, безперечно, додавав нові чарівні риси у його складний образ, створював цедалі теплішу, приязну атмосферу. А водночас додавались небезпеки, що чигали на мешканців дорогою з вітальні до їдальні.
– Обережно!
У підлозі дірка. Мене застерегли, що, провалившись у таку діру, можна поламати ноги. Що тут дірка, ніхто не винен – її проточив час. Відчувався високий аристократизм у небажанні якось виправдовуватись. Мені не казали, наприклад: «Ми могли б зашпарувати всі ці дірки, позаяк ми люди не бідні, але…» Не казали навіть – попри те, що то була щира правда – «Ми винаймаємо цей будинок у міста впродовж тридцяти років. Тож місто мало б також його лагодити. Кожна сторона упирається…» Вони не принижувались до пояснень, і така невимушеність викликала захват. Щонайбільше, хтось зронив: