Після винесення вироку Дездемонові – а суд затвердив довічне ув’язнення – ніхто з присутніх не міг збагнути, чому щасливе це кохання завершилось такою промовистою трагедією. Тому прокурор, надаючи Дездемонові останнє слово, попрохав його пояснити, що ж насправді сталося. Газети потім злісно писали, що прокурор порушив процедуру і що, запитуючи Дездемона, намагався з’ясувати якісь свої власні комплекси та проблеми.
А Дездемон таки зізнався: того фатального вечора, коли вони дивилися кіно по телевізору, показували фільм про «Отелло та Дездемону», і він раптово зрозумів, що мати спеціально дала йому жіноче ім’я, аби вирізнити себе серед втомленого липкими традиціями львівського панства. Такий егоцентризм матері і така зневага до його психологічного самовизначення обурили його безмежно. Отож, дусячи кохану, він думав лише про те, аби власноруч покласти край усяким модерним витребенькам галицького жіноцтва. Він дусив, аби відновити історично-культурну справедливість, і що усвідомив він це, дякуючи фільму по телевізору. Заради такої ідеї він, здеморалізований потомок львівської шляхти та інтелігенції, і повинен померти у в’язниці як виразник нової філософії – постмодернізму, покликаного виправляти усі упущення сучасного культурного занепаду. Саме так і сказав: «Протестую проти ваших модерних прибамбасів і умру як переконаний постмодерніст!» І ці слова увіковічнили його.