Всего за 189 руб. Купить полную версию
Нарешті: кінець 1950-х – початок 1960-х років був періодом жадібного ознайомлення з так званою прогресивною (лівою) поезією світу, зі світовим поетичним авангардом – у тих межах, які тоді стали дозволеними. І читачі, і молоді поети гарячково відкривали для себе Неруду й Елюара, Превера і Лорку, Хікмета й Арагона, Волькера і Тувіма (знову доводиться повертатися до «Літературної газети», яка 1 серпня віддала четверту сторінку поезіям Юліана Тувіма в перекладах Максима Рильського), почасти Т. С. Еліота, Сен-Жон Перса та ін. (А дехто з молодших, може, вперше прилучався до світу Уїтмена й Верхарна…)
Усе це впливало на естетичні уявлення, смаки й запити. Вимоги до поезії зростали, образ і місія її бачилися як мало коли високими, від неї чекалося чудотворної дії. І молоді – як і годиться молодим – відчували це особливо гостро, вони були просто «заряджені» внутрішньою потребою відповісти на цей поклик часу. Хай за їхньою запальністю та наївним «титанізмом» почасти проглядала ще і незрілість духу, і неусвідомлена претензійність, але головним було не це, головним було щире жадання нового поетичного масштабу та нової поетичної мови. Проникливі і зичливі з читачів та старших письменників добре відчули те й радо привітали молоду зміну. Але вистачало й неприйняття, й недоброзичливості, які невдовзі дістали могутню «державну» підтримку.
Тим часом вийшла перша поетична збірка Івана Драча «Соняшник» (1962). У ній, на жаль, не було поеми-феєрії «Ніж у сонці» – певно, здалася видавцям надто експериментальною. Та все одно збірка виправдала найкращі читацькі сподівання, явивши поета яскравого і динамічного. Великий цикл балад та етюдів з його широким спектром настроїв і тональностей засвідчив емоційний та інтелектуальний діапазон молодого поета, якому доступні були і громадянська патетика («Прометеївська балада»), і простодушно стилізована безпосередність та наївна парадоксальність уяви («Балада про соняшник»), і ліричний гротеск з пряною побутовою конкретністю («Балада про випрані штани»), й «інтелектуалізація» народно-поетичної традиції, суб’єктивна контамінація різних мистецьких явищ, поєднання модерно-професійної і фольклорної естетик, і лірика кохання – від лагідно-мрійливої («Лебединий етюд») до демонстративно-пристрасної («Нічний етюд»). Певно, Іван Драч як інтелектуальна й естетично «заряджена» особистість у цей час інтенсивного становлення жадібно відкривав для себе світове мистецтво у його вершинних виявах, і вдячне його переживання відбилося в поезіях збірки – у гострій інтерпретації мистецьких тем і мотивів, у сміливих суб’єктивних версіях ряду мистецьких постатей. Відчувається не лише щаслива відкритість до світу мистецтва, а й певна амбіціозна націленість на опанування, душевне привласнення його. Причому молодого поета цікавлять і ваблять насамперед авангардні явища і форми (див.: «Сльоза Пікассо», «Соната Прокоф’єва» та ін.), а також рівноцінне, співзвучне з ними в українській народній і професійній традиції («Балада про Сар’янів та Ван-Гогів», «Манайлова виставка»), – це те, що йому внутрішньо близьке, що надихає його на власні шукання. Відповідні поезії Івана Драча – своєрідний естетичний маніфест, в якому є й елементи протистояння культурному провінціалізмові та рутині й епігонству, і сприкреність стереотипом «хуторянства», і палке молодече бажання зірвати цей стереотип з образу української духовності, ствердити її здатність до сучасного динамізму.
У світлі цього надзавдання варто, певно, розглядати і дру- ге тематичне крило Драчевої поезії – українська історія і культура, її подвижники. Поет шукає тут підтвердження життєздатності української нації, її суспільно-творчого і духовного потенціалу. Все це мало легкопрочитуваний полемічний підтекст, сприймалося як гостре оскарження занепалості сучасників, і тут починали звучати дошкульні сатиричні й гротескові мотиви, як-от у голосному свого часу фрагменті про «українських горобців» із симфонії «Смерть Шевченка». На той час усе це було незвичне й сміливе.
Звертала на себе увагу в збірці і жанрова свіжість, підкреслена винахідливість; енергія метафоризму, часом парадоксальна асоціативність, багата ритмомелодика. Загалом молодий поет немовби випробовував модуляції свого голосу і можливості душевного «самонастроювання», свої емоційні та інтелектуальні «ролі», – але ці спроби доростали до рівня доброї поезії завдяки як безумовному талантові автора, так і його соціальній контактності, відкритості до життя. Деякі вірші першої збірки – справжні поетичні шедеври, яким забезпечене місце серед класичних надбань української музи.
До першої Драчевої збірки написав ґрунтовну передмову Леонід Новиченко, авторитетний літературознавець і критик, глибокий «характеролог» літературних явищ. Спершу він ставився до «експериментів» Драча з деякою настороженістю і не без скептицизму (як і, скажімо, М. Рильський), але невдовзі зміг гідно оцінити його поезію. Помірна підтримка «метрів» була знаменною і почасти допомогла Іванові Драчеві вистояти в тій ідеологічній хуртовині, яка насувалася на щойно народжене «шістдесятництво».
«Соняшник» Івана Драча – поряд з «Атомними прелюдами» Миколи Вінграновського та «Тишею і громом» Василя Симоненка – став одним із центральних явищ тодішнього літературного життя на Україні, сповненого жаги оновлення, творчої тривоги і гарячкових надій. То був дивний час для української поезії, такий недавній і такий невідновний за своїм внутрішнім настроєм. Після цілого історичного періоду догматичної заціпенілості та понурого запустіння, скрасити який не могла навіть наявність в українській літературі таких видатних, першокласних поетів, як Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, Леонід Первомайський (можна тут додати ще Василя Мисика, Івана Виргана, які тоді щойно поверталися до творчого життя), – не могло, по-перше, тому, що й ці майстри за тодішніх умов не могли працювати на всю потужність, і їхнє нове піднесення тільки починалося; по-друге, тому, що старше покоління без постійного допливу нових сил не може забезпечити повноти літературного життя, нове слово повинні сказати нові люди, – так-от, після гнітючого періоду стагнації раптом немовби зразу якось з’явилася рясна когорта яскравих молодих поетів. Першою ластівкою, що сповістила весну, була Ліна Костенко. Потім прийшов Дмитро Павличко. Потім – Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Віталій Коротич, Борис Олійник, Іван Драч, а за ними або навіть одночасно з ними – Григорій Кириченко, Микола Холодний, Борис Нечерда, Борис Мамайсур, Василь Стус, Павло Мовчан, ще трохи згодом – Василь Голобородько, Григорій Тименко, Віктор Кордун, Василь Рубан, Валерій Ілля, Валентина Отрощенко, Надія Кир’ян, Михайло Григорів, Іван Семененко… Все це дуже різні поети, але в них було й спільне – потреба говорити про докорінні проблеми буття, свого і народного; відпадіння від рутинного світопочування, ствердження особистості і пошук нового.
Українське літературне відродження було провісником ширшого легального національного руху (про нелегальні гуртки тоді ми не знали), який зароджувався в 1960-ті роки і почасти вже й заманіфестовував себе політично (переважно в матеріалах «самвидаву» – втім, це сталося трохи пізніше), а водночас був складовою частиною загального процесу активізації суспільно-політичного і духовного життя в усьому Союзі (що дістало тоді назву «відлиги»). Командно-адміністративна система побачила в цьому загрозу своїй монопольній диктаторській владі і вдалася до «профілактичного» придушення. Під тиском сталіністів Хрущов поступово відмовлявся від своїх реформаторських намірів, та й самі ці наміри були надто обмежені, до того ж на них спотворливо накладалися суб’єктивізм і самодурство його самого. Почалися гучномовні проробки творчої інтелігенції, в якій деспотична влада завжди вбачала і завжди вбачатиме головного порушника спокою і головного свого ворога.