Приходив Вадим Миколайович поспілкуватися з нами, цікавився хворими, яких він оформлював до нас на лікування. Був Циркуль небагатослівним, але іноді (під настрій) розповідав цікаві історії про хворих. Мені запам'яталася одна.
– Привозить «швидка» хвору. Я бачу: несуть на ношах бабусю, а зверху на ній… похоронний вінок! О Господи! Говорю: «Колеги, це ж не морг!». А вони мені: «Бабуся ще жива!». Виявляється: йшла бабця на похорон своєї подруги, купила їй вінок, а по дорозі потрапила під машину. Ну, викликали «швидку». У бабці – удари, рана. Треба в лікарню. А вінок куди? З бабцею, звичайно. А я думав, що вона вже заздалегідь підготувалася. Коли виписалася, то люди озиралися, бо йшла з лікарні з вінком.
РОЗДІЛ 3
У гуртожитку будильники не потрібні. Тут життя розпочинається рано. І якщо тебе не розбудять грюкання дверей, човгання незліченних ніг, дзенькання посуду і гучні голоси, то вже, напевно, піднімуть звуки і запахи картоплі чи яєчні, що смажаться, аромати запашного чаю або кави. Отже, будильник, дбайливо куплений мені матусею, хоча і задзвенів сьогодні, як і завжди, вчасно, викликав у мене не почуття заслуженої подяки, а швидше відчуття прикрої непотрібності. Я давно вже не спав. Швидко заткнувши йому рота долонею, я продовжував лежати в ліжку. З голови не виходила розмова із однією немолодою хворою.
Вчора насамкінець робочого дня, коли я був в ординаторській один, у двері хтось боязко постукав.
– Зайдіть!
Двері прочинилися, і в отворі з'явилася худорлява жіноча постать у запраному лікарняному халаті.
– Можна до Вас, Василю Васильовичу?
– Так, заходьте, будь ласка.
Вона підійшла ближче. Обличчя її було напружене, але не від хворобливого страждання, а швидше від якогось внутрішнього неспокою.
– У Вас знайдеться трохи часу, щоб поговорити зі мною?
– Вам, напевно, потрібно звернутися до Ігоря Петровича, він веде Вашу палату.
– Ні, я хочу поговорити саме з Вами, Василю Васильовичу, можна?
– Так, звичайно. Сідайте, будь ласка.
Вона автоматично сіла на краєчок стільця навпроти мене і почала, мабуть, заздалегідь підготовлену промову.
– Чому я вирішила звернутися саме до Вас? Ви тут людина нова, молода і, бачу, сумлінна, незіпсована. Я не така вже й стара, як здаюся вам, молодим. Мені тільки шістдесят три. І здоров'я хоч і розхитане, але ще міцне. А тут я за наполяганням свого зятя. Ну та все по порядку. Живу я з дочкою та її чоловіком. Він у нас крутий, як зараз говорять. Не знаю, чим він займається – крутиться, як дочка пояснює, бо гроші у нього водяться. А мені він відразу не сподобався. Я й дочці казала, нехороший він. А вона: «Ну що ти, мамо, ти його зовсім не знаєш!». Загалом, не ладимо ми. А останнім часом зовсім залякав її, вона боїться і слово проти сказати. Я заступалася, знервувалася вся. Кілька разів «швидку» викликали, напади були. А зараз він щось дуже ласкавим став, у лікарню лягти умовляв – серце підлікувати. Та й донька підключилася. Мовляв, відпочинете один від одного. Але щось мені від цього лікування гірше стає. Напади почастішали, і сили спливають.
– Ну що Ви! – не витримав я. – Це Вам не від ліків зле, просто вони неефективно діють, тому що Ви вся у своїх проблемах, у своїй хворобі, постійно думаєте про неї, накручуєте себе.
Я схопився, підійшов до шафи з історіями хвороб.
– Як Ваше прізвище?
– Пономаренко Віра Сергіївна.
Я узяв її історію хвороби, погортав.
– Ось, лікування правильне, адекватне Вашому стану, Вашій хворобі. А Ігор Петрович – досвідчений, грамотний лікар.
Вона спокійно перечекала мою загалом обурену тираду і попросила:
– Василю Васильовичу, а можна перейти у Вашу палату?
Я оторопів.
– Ну, я не знаю. Треба із завідувачем погодити. Та й Ігор Петрович…
– Я взавтра з Віктором Тихоновичем переговорю. Аби тільки Ви погодилися.
– Та я в принципі не заперечую…
– От і добре. Дякую Вам.
Вона подивилася на мене, і обличчя її розгладилося від теплої посмішки. Віра Сергіївна вийшла, прикривши за собою двері.
Відчуття якоїсь незручності не полишало мене до кінця дня. Поділитися і порадитися вже не було з ким, і я був змушений перетравлювати це в собі. Ніяково було перед Ігорем через те, що його хвора хоче лікуватися у мене, та й майбутня бесіда із завідувачем з цього питання не викликала у мене, чесно кажучи, відчуття радісного очікування. Камінь на душі не дав мені спокійно спати й уночі. Верзлося щось тягучо-важке, неприємне. Але ранок справді мудріший за вечір. «Нічого, – подумав я, – вона сказала, що сама переговорить з Віктором Тихоновичем, то хай він і вирішує, я тут до чого? А то понавигадувала собі жахів! Мало не вбити її тут збираються!». З цією щасливою думкою я зіскочив з ліжка і почав збиратися на роботу.
Ранкова п'ятихвилинка була в кабінеті завідувача. Віктор Тихонович сидів за своїм робочим столом, а його підлеглі – на стільцях уздовж стін. Ігор, не підозрюючи ніякої каверзи, звично мені посміхався, ми з ним перекинулися навіть декількома незначними вранішніми фразами. Надія ж Миколаївна відбула нічне чергування, тому обличчя мала пом'яте, хоча й підфарбоване. На п'ятихвилинці були також і середні медпрацівники: нічні медсестри – Поліна Аркадіївна (огрядна, трохи похмура жінка років п'ятдесяти) та моложава струнка Валентина; а також медсестри, що заступали на зміну. Обидві – молоді, симпатичні. Одна з них була струнка і спритна – Вікторія, а інша – повненька, повільна – Світлана. Мені більше сподобалась Вікторія.
Старша медсестра відділення Людмила Миколаївна на п'ятихвилинках завжди стояла біля дверей з розгорнутим журналом, у якому містилися всі необхідні відомості. Це була жінка застиглого віку з симпатичним, вдало підмальованим обличчям. Суворо стиснуті губи й окуляри в золотій оправі робили її, не дивлячись на медичну уніформу, більше схожою на вчительку, на класну пані, що, може, так і було за самою суттю.
– Ну що? Почнемо, мабуть, – закінчивши розглядати якісь папери у себе на столі, сказав завідувач, і гамір у кабінеті вщух. – Надіє Миколаївно, доповідайте.
– Хвора в палаті № 12а померла.
Цього разу Віктор Тихонович відреагував спокійно.
– З чим лежала?
– Ішемічна хвороба серця. Коронарна недостатність.
У грудях моїх щось йокнуло і стиснулося від недоброго передчуття. Несподівано для всіх і самого себе я вигукнув:
– Як прізвище хворої?!
Всі поглянули до мене. Надія Миколаївна тоном досвідченого медика, що бачив не одну смерть, сказала:
– Не переживайте так, Василю Васильовичу, це не Ваша хвора, – і, витримавши нестерпно довгу для мене паузу, додала: – ПОНОМАРЕНКО ВІРА СЕРГІЇВНА.
РОЗДІЛ 4
Після п'ятихвилинки я відразу ж підійшов до Риндіної.
– Надіє Миколаївно, як вона померла?
Лікар після нічного чергування, тим більше важкого і безсонного, була роздратована. Затримуватися у відділенні вона особливого бажання не виявляла. Але все таки пояснила:
– Їй ще звечора стало зле. Я її перевела в палату інтенсивної терапії – № 12а. Що тільки не кололи – купірувати криз не вдалося. Дихали, качали – безрезультатно… А що Ви за неї так переживаєте? Знайома чи що?
– Та ні. Я з нею вчора розмовляв.
Риндіна посміхнулася моїй наївності.
– Ми зі всіма розмовляємо, але, на жаль, вони все одно можуть померти.
Ігор Петрович теж спокійно (принаймні зовні) поставився до цієї події.
– Розумієш, – говорив він мені, – ми працюємо у такій сфері, де хворі вмирали і вмиратимуть. На перших порах це, звичайно, шокує, але потім не те що звикаєш – хіба до смерті можна звикнути? – а ставишся до цього спокійніше, чи що.
– Але ж вона відчувала себе добре, я бачив її!
– І я бачив. Ну й що? Розвинувся криз – і ми її втратили, як говорять зараз у кіно. Хіба це від нас залежить за великим рахунком? Я знав багато хворих – молодих, міцних, яким що ми тільки не робили, а нічого не допомагало. А були важкі хворі, хроніки, які повільно, але упевнено виповзали з критичного стану. Від чого це залежить? Від організму, від природи, від Бога? Як хочеш, так і розумій. Наше завдання – виштовхнути хворого з ями хвороби, а далі організм повинен справлятися сам. Ось ти обурений смертю як фактом. Так роби все можливе, щоб уникнути її. На те ти й лікар.