– Я хотів сказати: певна – і більше нічого, – відповів Гутветтер з незмінною приязністю.
Але їм не вдалося остаточно зрозуміти один одного, бо Густав шумно скочив з місця, вхопив тихого Гутветтера за плечі, почав трусити його і плескати по спині, бурхливо виявляючи свою радість.
Пізніше, коли пан Гутветтер і Сибіла залишилися насамоті, він сказав їй звичайним своїм спокійним, веселим, щиросердим голосом:
– Як легко робити людей щасливими. Біографія. Що таке біографія? Немов щось інше може мати значення, крім творчої праці. Але ось людина копирсається в покидьках, у так званій дійсності, у віджилому, і – щаслива. Яка дитина – друг наш Густав.
Сибіла замислено глянула у великі, променясті хлоп’ячі очі. Фрідріх Вільгельм Гутветтер вважався за одного з першорядних німецьких стилістів, багато хто вважав його за першого. Сибіла, яка сумлінно билася над своїми маленькими оповіданнями, попрохала в нього поради відносно однієї фрази, яка не вдавалася їй. Гутветтер дав їй пораду. Приязним шанобливим поглядом дивився він на свою тямучу ученицю.
Густав тим часом, до краю сповнений радістю, вважав, що світ чудесний. Всім хотів зробити щось гарне. Докладно поділився радісною звісткою, яку приніс йому Фрідріх Вільгельм Гутветтер, і зі слугою Шлютером. Був щасливий.
* * *
Коли прибули перші гості, і стали провадити між собою вимушену розмову, Густав почав побоюватися, що вечір вийде нудним. Було, звичайно, ризикованим звести докупи таких різних людей. Але саме це йому й здавалося привабливим у його житті, що він органічно змішував роз’єднані елементи. Він хотів цього, він уперто домагався цього – зібрати у вечір свого п’ятдесятиріччя всіх, хто відігравав якусь роль у його житті, – родичів, вищих службовців фірми, друзів з Товариства бібліофілів, з Театрального клубу, своїх спортивних приятелів, любимих жінок. Після вечері він з радістю побачив, що добрі, легкі страви пильно підібраного меню зробили всіх лагіднішими, і колишня заціпенілість розтанула.
Гості його, двадцять чоловік, стояли і сиділи групами, але так, що жодна з них не відокремлювалася, і всі приємно розмовляли. Говорили про політику – тема, яку тепер, на жаль, ніяк не можна обійти. Найбільш невимушено тримав себе, як завжди, Жак Лавендель. Широко й ліниво розкинувшись у найзручнішому кріслі, напівзаплющивши лукаві добродушні очі, він з насмішкуватою поблажливістю слухав Карла Теодора Гінце, який розправлявся з усім фашистським рухом. На думку Карла Теодора Гінце, всі прихильники цього руху були або дурні, або шахраї. Широке обличчя Жака Лавенделя усміхалося з якоюсь задирливою терпимістю.
– Ви несправедливі до цих людей, дорогий пане Гінце, – сказав він приязним, хрипкуватим голосом, похитуючи головою. – В тому-то й сила цієї партії, що вона нехтує здоровим глуздом і апелює до інстинкту. Потрібні розум і сила волі, щоб проводити це з такою послідовністю, як це вони роблять. Ці пани знають свою клієнтуру, як усякий добрий ділок. Товар у них поганий, але ходовий. А пропаганда у них – перший сорт, кажу я вам. Ви недооцінюєте «фюрера»,[2] пане Гінце. Фірма Оппенгеймів могла б радіти, якби дістала такого завідувача для відділу реклами.
Пан Жак Лавендель говорив досить тихо, і все-таки його хрипкий голос майже без усяких зусиль примушував до себе прислухатися. Але погоджуватися з тим, що говорив цей голос, ніхто не хотів. Тут, у культурній обстановці будинку Густава Оппенгейма, не було людей, схильних визнати за такою безглуздою штукою, як націонал-соціалістський рух, якісь серйозні шанси на успіх. Книжки Густава Оппенгейма стояли вздовж стін, обидві кімнати – бібліотека і робочий кабінет – красиво переходили одна в другу. З портрета Іммануеля Оппенгейма у реальність живо дивилися на присутніх хитрі добродушні очі. Озброєні всім знанням свого часу, насичені культурою століть, маючи за собою солідний поточний рахунок у банку, люди ці міцно стояли на ногах. Вони усміхалися на думку, що приручена домашня тварина – дрібний буржуа – загрожує вернутися до своєї вовчої природи.
Меткий Зігфрід Брігер розповідав анекдоти про фюрера та його рух. Фюрер зовсім не німець, він австрієць, і його рух є помста Австрії за поразку, зазнану від Німеччини в 1866 році. А взагалі – чи мислима справа – підвести під антисемітизм параграф закону? Яким чином установити, хто єврей, а хто не єврей?
– Мене б вони, звичайно, відразу пізнали, – добродушно сказав пан Брігер, показуючи на свій довгий ніс. – Але хіба більшість німецьких євреїв не асимілювалися настільки, що тільки від самих залежить, чи оголосять вони себе євреями чи ні? До речі, чи чули ви анекдот про старого банкіра Дессауера? Панові Дессауеру прізвище його здалося занадто єврейським. Він змінив його. Заявляє: надалі я більше не пан Дессауер, а пан Дессуар. Пан Кон зустрічає пана Дессауера в трамваї. «Здоровенькі були, пане Дессауер», – каже він. Але пан Дессауер каже: «Прошу, пане Кон, моє прізвище тепер Дессуар». – «Вибачте, пане Дессуар», – каже пан Кон. Через дві хвилини він знову називає його паном Дессауером. «Вибачте: Дессуар», – енергійно поправляє пана Кона пан Дессуар. «Пробачте, пробачте», – з готовістю вибачається пан Кон. Обидва сходять з трамвая і йдуть разом. Пройшовши кілька кроків, пан Кон запитує: «Чи не скажете ви мені, пане Дессуар, де тут найближчий пісауер».
Пан Жак Лавендель мав справжню втіху від цього анекдота. Поет Фрідріх Вільгельм Гутветтер анекдота спочатку не зрозумів, просив його повторити, лише тоді все його лагідне обличчя розцвіло веселою усмішкою.
– А втім ви, – він указав на пана Лавенделя, – якнайпростіше висловили те, що в людини наших географічних широт рветься наверх. Панування тверезого глузду відживає своє. Відлущується вульгарне обличкування логіки. Наближається епоха, коли велика, деякими сторонами перерозвинена тварина – людина – знову знайде шлях до самої себе. Ось суть націонал-соціалістського руху. Хіба ви всі, панове, не щасливі, що присутні при цьому?
Фрідріх Вільгельм Гутветтер спокійно повів навколо себе головою із сяючими дитячими очима, величезний галстук покривав виріз його жилета; в своєму старовинному вбранні він видавався якимсь далеким від світської суєтності священнослужителем. Гості всміхалися. Поет мислив масштабами тисячоліть. А їм доводилося обмежувати себе коротшими часами, роками й місяцями; при таких масштабах націонал-соціалістський рух уявляється лише грубою демагогією, яку роздували мілітаристи і феодалісти, спекулюючи на темних інстинктах дрібного буржуа. Так сприймав його цинічний професор Мюльгейм, фривольно й розумно його висміюючи; так сприймали його Оппенгейми, але вони висловлювались про це з усією властивою їм, як діловим людям, обережністю, так сприймали його дами – Кароліна Тейс і Еллен Розендорф. Розмова мирно пливла, поки один з гостей не вдерся дисонансом у приємний настрій вечора і, на загальну досаду, перевів на тверезу мову буденності те, що Жак Лавендель висловлював із добродушною обережністю, а Фрідріх Вільгельм Гутветтер у поетичних абстракціях. Гостем цим була сімнадцятирічна Рут Оппенгейм, яка весь вечір мовчала і раптом вибухнула:
– У всіх вас чудові теорії, ви все так розумно пояснюєте, ви рішуче все знаєте. Інші не знають нічого, їм наплювати, коли їх теорії дурні або суперечливі. Але вони знають одне, знають точно, чого вони хочуть. Вони діють. Вони щось роблять. Я кажу тобі, дядю Жак, і тобі, дядю Мартін, вони свого досягнуть, а ви всі піймаєте облизня.
Вона стояла між гостей, трохи незграбна, синя сукня некрасиво висіла на ній, бо мати Гіна Оппенгейм не вміла її одягати, чорне волосся Рут здавалося розпатланим, дарма що було старанно завите. Але великі очі на оливково-смаглявому обличчі дівчини дивилися гаряче, рішуче, її мова була далеко не дитяча.