Розмови припинилися, в кімнаті залягла цілковита тиша, чути було дзвінке цокання годинника; мимоволі всі повернули голови і побачили «око боже», яке перекочувалося зліва направо, зліва направо. Професор Едгар Оппенгейм, медик, усміхався трохи іронічно, але водночас він гордився своєю бурхливою дочкою. Гіна Оппенгейм, мати, маленька, непомітна жінка, із захватом дивилася на Рут. Рут вдалась у батька, вона колись стане такою знаменитою, як він. Знаменитий лікар. Вона зовсім не подібна до дівчат свого середовища, її цікавлять тільки дві речі: політика і медицина. Вона сіоністка і вже досить добре розмовляє старогебрейською мовою. Збирається вчитися в Берліні, в Лондоні, в Єрусалимі, а коли зробиться лікарем, оселиться в Палестині.
Густав Оппенгейм любить свою племінницю Рут. Він часто добродушно й весело сміється з її сіонізму; але, на його думку, добре, що в їхній родині є й така різновидність. Якби Рут не була така запальна, така наполеглива, їй бракувало б чогось дуже істотного. Її фанатизм робить її просто гарною. Вона ще така молода, що їй можна пробачити її екстравагантні вихватки.
Гарненьку, біляву, гостроносу Кароліну Тейс забавляла завзята негарна дівчина. Але Еллен Розендорф навіть не усміхнулася. Дивних людей зібрав сьогодні в себе Густав Оппенгейм. Еллен Розендорф – висока, струнка, смаглява – знає Густава з тенісного клубу «Червоне і біле». Вона любить товариство, спорт, флірт; контрастне сполучення снобізму і біблійної зовнішності надає їй особливої пікантності. У неї гострий язик, вона любить маленькі меткі жарти. Вона з числа тих молодих єврейок, з якими фліртує кронпринц, і всьому місту відома фраза, сказана нею кронпринцові, коли машина, якою він керував, мало не розбилася. «Ведіть машину обережно, Monsieur. Уявіть собі, якби ми лежали під розбитою машиною – суцільним нерозбірним місивом. І – о, жах! Єврейські кістки могли потрапити в потсдамський мавзолей, а гогенцолернівські – на єврейське кладовище». Вона і з Густавом майже завжди додержувала такого тону, вони розмовляли звичайно про тисячу дрібниць, про які розмовляють багаті незайняті берлінці, і ні про що інше. І все-таки: їх зв’язує, безперечно, щось більше, ніж скороминуще уподобання. Він знає, що її снобізм – захисна маска; справді ж вона меланхолік, який мучиться діяльною порожнечею свого існування. А вона відчуває в ньому певні подібні ж, тільки далеко більше приховані, властивості, які він не хоче в собі визнавати. Вона дивиться на Рут Оппенгейм без усмішки, з цікавістю. Перетворити Рут Оппенгейм на світську панну було б при бажанні неважко, але спроба зробити з берлінської світської панни таку Рут Оппенгейм здебільшого закінчилася б невдачею.
Професор Едгар Оппенгейм, медик, розмовляє з паном Франсуа, ректором гімназії імені королеви Луїзи. Едгар, як усі Оппенгейми, трохи важкотілий, але водночас гнучкий, темно-русявий, висміює безглузду самовільність усіх расових теорій. Скільки було проведено досліджень крові, вимірювань черепа, скільки дослідувано волосся – і все безрезультатно. Едгар Оппенгейм говорив жваво, без тіні професорського менторства, багато й швидко жестикулюючи; руки в нього легкі, не такі м’ясисті, як у інших Оппенгеймів, руки вправного хірурга.
– Я ніколи не помічав, – закінчив він, усміхаючись, – щоб гортань так званого арійця реагувала на певні подразнення інакше, ніж гортань семіта.
Едгар Оппенгейм не був ні євреєм, ні християнином, ні семітом, ні арійцем, він був ларингологом, ученим, так певним своєї науки, що в ньому ніколи не виникало навіть зневаги, гніву або жалю до творців і послідовників расової теорії.
Ректор Франсуа гаряче підтримував його. І він насамперед був учений, філолог, пристрасний любитель німецької літератури; давній член «Товариства бібліофілів», він був у близьких приятельських відносинах з Густавом Оппенгеймом.
– Людська природа, – твердив він, – за час історії людства ані трохи не змінилася. Вивчаючи, наприклад, рух Катиліни, не можна не дивуватися, як він навіть зовнішньо схожий з націонал-соціалістським рухом. І тоді, як і тепер: декламаційні хори, непутящі промови, безсовісна демагогія, найгіршого сорту дилетантизм. Будемо сподіватися, – закінчив він, – що і серед нас знайдеться незабаром Цицерон.
Пан Франсуа – худорлявий, з ніжними рожевими щоками, із зовсім білими великими, викоханими вусами. Він носить різкі окуляри з неоправленими скельцями. Говорить плавно, не надто повільно, не надто швидко, закругленими – хоч зараз їх друкуй – фразами. Безперечно, йому приємніше було б зараз мати справу з бібліотечними томами, ніж розмовляти з присутніми. Але ще частіше, ніж на книжкові полиці, він скоса дивиться на огрядну пишну даму в темній шовковій сукні. Це його дружина. Він перебуває під суворим наглядом: якщо фрау Франсуа на хвилину випускає його з уваги, то вже в наступну вона його безумовно знову знайде. Їй важко доводиться з її чоловіком. Він ніколи не стежить за собою, завжди виказує все, що думає. Звичайно, політичне становище тепер наче спокійне, але фрау Франсуа не довіряє цим мирним настроям. Серед колег досить кар’єристів, у яких скрізь є свої уважні вуха, вони добре ховають до якогось часу кожне підхоплене слово. І коли фашисти прийдуть до влади, то таке необережно сказане тепер слово може тоді позбавити людину хліба і роботи. Що тоді буде з нею і з їхніми трьома дітьми? За його дослідження «Про вплив античного гекзаметра на стиль Клопштока» ніхто не оплатить йому навіть масла до хліба. Але ця легковажна людина нічого й знати не хоче. Він не визнає обережності. Він думає, що за слова тягнути до відповіді не будуть, а тому боятися нема чого. Коли ж вона починає втовкмачувати йому, що в нинішній час справа не в справедливості того чи іншого твердження, і при цьому трохи підвищує тон, – він підводить до неба лагідно стражденні, тихо терплячі очі. «Грозова Хмарка», – називає він дружину. Ах, він не розуміє, що вона турбується тільки за нього, адже він у практичних речах зовсім нічого не тямить! Фрау Франсуа стискає губи, обличчя у неї насуплене. Пан Франсуа скоса дивиться в її бік і, злякавшись, одразу відводить погляд. «Грозова Хмарка», – думає він.
Франсуа посідає пост ректора гімназії, у сьомому класі якої вчиться син Мартіна – Бертольд. Мартін підходить до Франсуа. Йому відомі ліберальні погляди Франсуа, він знає, що це людина, з якою можна говорити. Так, погоджується з ним Франсуа – у більшості гімназій учням-євреям доводиться тепер нелегко. Але йому вдалося поки що держати свій учбовий заклад на певній віддалі від політики. Тепер, правда, до нього хочуть призначити одного вчителя з Тільзіта, якого він трохи побоюється… Тут він осікся під поглядом фрау Франсуа, яка, між іншим, навряд чи могла чути його.
Жак Лавендель продовжував тим часом розвивати перед дружиною і невісткою Лізелоттою свою теорію. Клара, як усі Оппенгейми, широка, кремезна. Її велика темноруса голова з важким лобом справляє враження сильної, свавільної, недурної.
У свій час, коли вона вирішила вийти заміж за Жака Лавенделя, польського єврея, її всі розраджували. Але вона стояла на своєму. Саме те, що іншим здавалося у ньому ознакою поганих манер, – прямота, з якою він говорив речі, підсказані його здоровим розумом, його добродушна хитрість, – усе в ньому вабило її. Вона говорила мало, але в неї на все були свої рішучі погляди, і в потрібний момент вона запроваджувала їх у життя. Мовчки, схвально усміхаючись, слухала вона те, що Жак говорив їй і Лізелотті.
Кожен небезпечний політичний рух розвивається перед очима у всіх цілі роки, іноді десятки років, і ніколи ніхто вчасно не робив необхідних висновків. Вивчаючи історію, він завжди дивувався, як пізно спохвачувалися люди, що їм загрожував такий рух. Чому, чорт забирай, багато французьких аристократів були такі дурні, що революція вибухнула для них несподівано, коли кожному школяреві тепер відомо, що вже з творів Руссо й Вольтера, за десятки років наперед, її можна було точно передбачити?