– Щось мені печія дошкуляє, – кажу я.
– Певне, переїв, – турботливо озивається дружина.
– Піду соди ковтну!
Я намацую босими ногами капці дружини (своїх я не маю, бо зазвичай ходжу по квартирі босоніж, але зараз підлога вистигла) і, наче кізочка, постукуючи гумовими п’ятками по старому паркету, іду голий навшпиньки на кухню.
Розділ третій
Розмова по суті
На мій впевнений рух кран відповідає коротенькою цівкою води, яка закінчується суббаритональним бурмотінням старого маразматика. Зима скоро. Птахи відлетіли у вирій. Жаби впали у сплячку. А десь піді мною у мокрому підвалі парочка сантехніків-паранормалус зосереджено сопе і матюкається, проводячи сезонні сантехнічно-опалювально-профілактичні роботи. Горобина уродила добре. Покрова була холодна. І дзеленчать гайкові ключі в гучних просторах вільгих підвалів, і січе на вулиці дощик, і плачуть рідкими слізьми водогінні крани, і гуде вітер у димарях. Зима скоро. Доведеться розводити соду теплою водою з чайника. А я це не люблю. Волію два в одному. Сода з холодною водою з-під крана справляє кращий ефект на мою печію.
Вода з чайника виявляється не такою вже й теплою, як мені здавалося. Глянувши на годинника, я бачу, що стрілки на ньому показують десять хвилин на другу, і вода вже встигла вистигнути. Розводжу соду в синій чашці з золотим вінчиком – малій частині того спадку, що залишила мені бабуся, і, дивлячись у темне вікно, п’ю маленькими ковтками, відчуваючи, як кислота у моєму шлунку розкладається на воду, вуглекислий газ і якісь там солі. І в той же ж час у вікні на чорному тлі ночі проявляється на склі силует голої людини, підсвіченої з-за потилиці люстрою, що так само, як і я, стоїть і щось п’є з синьої з золотим обідком чашки. Я вдивляюся в очі тієї людини і, щоб краще побачити те, що ховається в їхній глибині, роблю два кроки в напрямку вікна. Тепер ми стоїмо майже впритул і дивимося одне одному в очі.
– Ти хто? – питаю я у того, що у вікні.
– Я – це ти! – відповідає він.
– Ну, і що тобі треба?
– Хочу з тобою поговорити начистоту.
– Про що?
– Про те, хто ти і що ти.
– А хто ти такий, щоб зі мною про це розмовляти?
– Я твоя Суть.
Отаке! Звісно, якби цю сцену побачив хтось збоку, то у нього склалося б банальне враження, що голий чолов’яга років двадцяти п’яти стоїть біля вікна, пильно вдивляючись у власне відображення. Стоїть собі й мовчить. Проте це тільки пересічному спостерігачеві здається, що він просто мовчить. Насправді між чоловіком і його зображенням у ті хвилини відбувалася досить напружена бесіда.
– Ти хто? – питає мене моя Суть.
– Ну як це хто? – досить обурено знизую плечима. – Я, Антін Каштанський, артист Великого Державного Театру…
– Стій, стій, стій! – зупиняє мене Суть. – От з цього місця давай детальніше. Ти сказав: «Артист»?
– Ну, так!
– Тобто ти чітко впевнений, що твоє земне призначення – це акторська кар’єра?
– Ну не те, щоб був у цьому абсолютно впевнений… Просто в моєму житті склалося так, що я свого часу завалив іспити до біофаку, бо хотів бути гідробіологом, і мусів скористатися пропозицією батька допомогти мені вступити до театрального інституту.
– Тобто ти не з власної волі пішов у артисти?
– А мені, чесно кажучи, байдуже було, куди йти, аби рік не втрачати. Тим більше що у театральному підібралася гарна компанія. Дівчата, хлопці, гітара, легкий алкоголь… Вчився я так собі й особливими акторськими здібностями не вирізнявся.
– Тобто займав чуже місце? Адже ж ти знаєш, скільки людей марять театральним інститутом?
– Та нічийого місця я не займав! Єдине, в чому допоміг батько, – це відпрацювати монолог, вірш, байку, а іспити я вже складав сам і, певне, справді сподобався приймальній комісії.
– А чому ж тоді погано вчився?
– Ну, так… молодість, те та се… – белькочу я непевно. – Це вже потім, коли я служив у армії, у ансамблі пісні й танцю в Німеччині, я зрозумів одну важливу річ, що «професіоналів на тумбочку не ставлять і гівно вигрібати не посилають». Поясню: були у нас в ансамблі такі собі «особливі» солдати – музиканти й співаки з консерваторською освітою, так їх на вранішню зарядку взимку не виганяли, бо у них, бач, голосники й пальці, а через фізичні вправи на морозі їм на концертах важко на скрипочці грати чи верхні ноти брати. Їх і в наряд по кухні не ставили, посуд у гарячій воді мити, бо знов-таки – пальці. Балетних на тумбочку не ставили, бо в них – ноги! Їм навіть у капцях по ансамблю дозволяли гуляти! Одним словом, за все віддувалися ми – купка напівфахівців – хто з театральних, а хто з художніх вишів. Ми й підлогу мили, й наряди по кухні відбували, і вже згадане гівно з каналізації вигрібали, як вона забивалася. Отож, повернувшись з армії, я вперто взявся за навчання, бо не хотів, щоб мене по життю «на тумбочку ставили», і без зайвої пихи скажу, що був одним з кращих на курсі, тому мене відразу після інституту до одного з провідних театрів країни і взяли!
– Ну, добре, – озивається моя Суть, – не прозвучало чіткої відповіді на питання: в чому твоє покликання?
– Ну, може, і в акторстві… – знову знизую я плечима.
– Ні, ти просто зараз маєш мене послухати й спробувати зрозуміти одну дуже важливу річ. Від самого народження кожній людині дається сакральне знання про її призначення на цій землі. А вже потім це знання замулюється різним там вихованням, забобонами, соціальними штампами, суспільними кліше, інформаційним брудом чи, як у твоєму випадку, нереалізованими амбіціями батьків. Але все те маячня, тому що відповідь на, здавалося б, сакральне питання «В чому сутність людського життя?» дуже проста: «Знайти своє земне призначення!». Озирнись навколо і побачиш тисячі, мільйони нещасних людей, що блукають землею, не знаючи, як дати собі раду. І тільки деінде вигулькне щасливе обличчя. А як до нього підійдеш і спитаєш: «А чого ти такий щасливий?», то він тобі і відкаже: «Бо я на своєму місці». Увесь цей безлад земний, увесь хаос тільки через те, що люди переважно удають, ніби вони на своєму місті. Але «удавати» і «бути» – речі несумісні, як геній і злочинство. Тому-то й у світі так багато людей-«підробок». Бо він тобі в очі каже: «Я міністр». Та який же ж ти міністр, коли ти кравець звичайний чи агроном? Чи «Я президент!» Та який же ж ти президент, коли Бог тебе поставив до станка деталі вирізати, і робиш ти ті деталі краще за всіх у світі? Бо воно ж якось не теє… картоплю вирощувати чи на заводі працювати! От і пруться хто куди, множачи безлад, хаос і безвихідь. Бо воно ж, звичайно, важко самого себе в собі відшукати, але ще важче змиритися з тим, що ти насправді не таке вже велике цабе, як сам собі здаєшся. Отож і сидять справжні пасіонарії на задвірках, а усіляка нагла наволоч на їхнє місце мітить. Тому і нема порядку на землі, нема гармонії. Так що ти, друже мій, аби не множити сонми слуг диявольських, мусиш мені хоч-не-хоч відповісти на питання: Хто ти є? В чому твоя Суть і земне призначення? А я тобі в цьому допоможу. Давай підемо від початку… Питання поставлю в інший спосіб: якщо ти не певен у свої акторській вдачі, то ким би ти був, якби не був актором?
– Ну-у-у, раніше, я вже про це казав, в юності я хотів бути гідробіологом, але зараз я бачу, що то романтичні мрії. Нині ж з певною долею вірогідності можу сказати, що хотів би бути письменником…
– Ну, це вже близько до правди, – погоджується моя Суть, і мені трошки відлягає від серця.
– Так, майже весь вільний час щось пишу, занотовую, от вже дві одноактні п’єси маю, вірші там, задуми… – розвиваю я свій успіх у цьому напрямку.
– Ну, я це знаю, знаю… – озивається до мене Суть. – А навіщо ти хочеш стати письменником? Тільки чесно відповідай!
– Ну так теє… Щоб бути вільним і жити чесно!
– Не бреши!
– Щоб пізнати самого себе…
– Не бреши!
– Щоб… щоб… стати відомим, популярним багатим і незалежним, – нарешті вихекую з себе остаточне признання і, ніби виправдовуючись, додаю: – Щоб жити, залишившись у пам’яті нащадків!