– От молодець! – нахвалює мене моя ж Суть. – Але ж, погодься, як важко навіть самому собі говорити правду! Це чи не найважча річ у світі – зізнаватися самому собі у своїх найглибинніших, найпотаємніших бажаннях, що керують твоїм життям. Проте не менш важливо робити з того усього висновки!
– Які висновки? – питаю з легким обуренням у голосі.
– Ну, якщо хочеш бути письменником, то і будь ним! – резюмує Суть. – Але якого дідька ти робиш у театрі?
– О! Я, до речі, сам замислювався вже неодноразово над цим питанням, – відказую я, ствердно хитаючи головою. – Але ж професію набуто, робота є, гроші якісь заробляю…
– Тисячі мільйонів разів людство чуло ці недолугі слова!!! – раптом патетично вигукує моя Суть і ніби починає когось мавпувати: – «Я йду не своїм шляхом, бо мене щось примусило!»; «Я не виконую своє земне призначення, бо якось так склалося!»; «Я не роблю те, до чого закликає мене Бог, бо обставини сильніші за нас!». Все це тупість і маячня! Все це порожні балачки й відговори слабких людей! А ти ж не слабкий?
– Ні, я не слабкий!
– Ти ж не безхребетний?
– Ні, я не безхребетний!
– Ти ж могутній, величний і боєздатний!
– Так, я могутній, величний і боєздатний! – І я вже ледь не луплю себе кулаком у груди.
– І ти кидаєш театр! Тим більше той театр, у якому працюєш!
– І я кидаю театр, у якому я працюю! – з пафосом погоджуюся із власною сутністю.
– І стаєш на свій справжній шлях! Шлях письменника й пасіонарія молодої нації!
– Письменника й пасіонарія молодої нації!
– Ну от, нарешті, ми й порозумілися! – видихає моя Суть. – Запам’ятай: ніякий ти не артист! Бо артист, то людина підневільна, залежна й продажна. Ти – митець! І маєш стати незалежним. Будь письменником, художником, співаком, але завжди роби те, що ллється з твого серця, а не те, до чого примушують тебе обставини. Якщо відчуваєш, що життя обплутує тебе, що обставини звужують твій життєвий простір і заважають вільно творити, – рви все геть і тікай простовіч. А головне – не бійся. Бог все бачить, і він тобі допоможе! – отак проказувала до мене моя Суть. – А тепер лишається єдине – покаятися в усіх гріхах і ступити на новий, призначений тільки тобі шлях…
– І це ще не все? – питаю я налякано, бо чесно гадав, що наша розмова добігає кінця.
– Звичайно, не все, – відповідає Суть, – без сповіді далі не можна. Треба всі гріхи залишити у минулому…
– Добре, – схиляю покірно голову під умовний омофор моєї власної Суті і на деякий час заклякаю у роздумах, з чого краще розпочати каяття.
Було у мене наразі одне дуже важливе питання, у якому я в першу чергу хотів покаятися, але вирішив його відкласти на потім і розпочав свою спокутну бесіду з різних дрібниць. Згадав власний гнів, брехню, поодинокі і нечисленні випадки мастурбації, лінощі, раптові приступи зневіри, словоблуддя, марнославства, пияцтва, побутової невідповідальності, але добратися до суті найважливішого питання мені так і не вистачало сил. Суть моя тим часом терпляче вичікувала і, коли я зробив розлогу паузу, нарешті промовила: «Ну?» Зібравшись на силах, я нарешті вичавив з себе:
– Перестав довіряти попам…
– Що-що? – наче недочувши, перепитала Суть, хоча я певен, що зробила вона це навмисне, аби я трохи голосніше із рішучою твердістю в голосі повторив:
– Перестав довіряти попам!
Тут треба зазначити, що мої стосунки з релігією останнім часом складалися неоднозначно, і через це я мав певний душевний неспокій та емоційну розхристаність. Однак коротенько й по порядку…
Охрестився я самостійно тоді ж, як повернувся з армії, і зробив це абсолютно свідомо, бо саме в армії мав необмежений доступ до сучасної періодичної літератури (паралельно зі співами в хорі, нарядами та читанням радянських патріотичних віршів зі сцени я ще служив поштарем), а в списку видань, до яких я мав доступ, були не тільки популярні газети часів перебудови, але й майже усі товстелезні літературні журнали та альманахи, які я без втоми студіював перед тим, як віддати передплатникам. Якщо зазирнути в мій армійський щоденник, то перелік творів сучасної і класичної літератури, яку я опанував за два роки, підбирається до сотні. Ну і який основний висновок зробив я, проковтнувши всю ту безліч думок, сюжетів та розв’язок? Правильно! Що БОГ Є!!! Хоча батьки мої були звичайні радянські побутові атеїсти й вірили скоріше у перемогу розвиненого соціалізму, ніж у Царствіє Небесне, проте бабуся (не татова мама, про яку йшлося на початку, а мамина мама) була людиною, віруючою щиро і самовіддано. Коли я малою дитиною бував у неї в гостях і залишався ночувати, завжди проказувала на ніч якісь чудернацькі слова, які починалися з «Отче Наш…», а закінчувалися «В ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь». Навіть більше, ця бабуся відверто й неприховано ходила до церкви, і не тільки на Великдень, а майже щотижня, і це, не дивлячись на те, що уся сім’я над нею по-рідному так, без злоби, але іронізувала.
Уже з тих часів почав я на підсвідомому рівні розуміти, що світ не такий вже простий і однозначний, як мені про нього розповідали батьки та школа, що є в ньому багато таємниць і загадок, які мені доведеться розкрити, багато питань, на які доведеться відповісти. І якщо до армії я йшов із досить невизначеною позицією щодо віри, то, набувши завдяки майже дворічному постійному читанню гарних текстів неабиякий культурологічний багаж, зрозумів, що настав час визначатися, і, погодьтеся, було б дивним, якби я визначився з діаметрально-протилежною позицією, бо уся гарна література, та й що там – все мистецтво – це опис боротьби між Богом і Дияволом, між світом і темрявою. А тому одним з перших кроків по прибутті до Києва було прийняття таїнства Святого Хрещення, що й сталося влітку року 1989-го від Різдва Христового в Київському кафедральному соборі Святого Володимира.
Я дуже добре пам’ятаю той липневий спекотний день і таємничу прохолоду собору, запах ладану, м’які руки святого отця, який кропив мене водою, відрізав жмутики волосся і тричі питав: «Отрікаєшся від Диявола?». А я казав: «Отрікаюся». І дивилися на мене з-під купола бездонні й сумні очі васнецовської Богородиці зі святим дитятком на руках. Відтоді я прийняв Бога й полюбив його усім серцем. У храмі я купив гарне україномовне видання Святого Письма й узявся його вивчати, отримуючи безкінечну насолоду. Мовби дійсно знайшов те цілюще джерело одвічного Духу. Регулярно я відвідував служби в різних православних храмах, проте особливо мені подобалася подільська Хрестовоздвиженська церква на розі Глибочицької та Нижнього Валу. Я думаю, що це дісталося мені у спадок, бо незримо поруч зі мною стояли цілі покоління моїх предків, що хрестилися, вінчалися та відспівувалися в цьому храмі, бо на вулиці Глибочицькій ще зовсім нещодавно стояв будинок, у якому народився я і де жили всі мої родичі по маминій лінії, починаючи від середини ХІХ сторіччя. Там ми і вінчалися з моєю дружиною, там же і хрестили нашу донечку.
Але від минулого року в моєму духовному житті почали траплятися всілякі негаразди. По-перше, панотець Володимир, який нас вінчав, у своїй недільній проповіді напередодні Нового року сказав слова, зміст яких я не дуже розібрав, але слово «розкол» відзначив чітко. А ще він сказав, що після Нового року до Хрестовоздвиженського храму прийдуть служити представники Московського патріархату, а він йде служити кудись на Лівий берег. Тоді я не дуже втямив, про що йдеться, бо мені будь-який православний храм був дорогий і милий серцю.
А рік тому, коли ми переселилися в успадковану від бабусі квартиру на Печерську, я почав ходити до Києво-Печерської Лаври, що знаходилася зовсім поруч. І все б нічого, коли потроху наче якісь хробаки почали роз’їдати мою піднесену духовну благодать. Ну, по-перше, у Лаврі мені одразу не сподобалась якась критична маса цих страхітливих, злобних старушенцій з писклявими голосами, фанатично відданих биттю поклонів та уїданню «несвідомих» прихожан, які не зналися на всіх церковних приписах, котрі мені видавалися якщо не маячнею, то збоченим проявом любові до Христа. У Євангелії ж чітко сказано: «Не звертайте уваги на чашу, звертайте увагу на її зміст!» Потім мені не дуже сподобалися й самі попи, якісь вони були пихаті, набундючені… Пам’ятаючи хвилини нашого спілкування з отцем Володимиром, до якого я звертався по поради, я так само спробував учинити й з лаврськими попами, але відповіддю мені було сухе: «Звертайтеся до свого духівника…». Якого духівника? І нащо мені духівник, якщо я Христа люблю всім серцем, усією душею й усім розумінням моїм, як і написано в святих книгах, а до священика йду як до порадника, суперхристиянина, що не відмовить не те, що у шматку хліба, а й у простій пораді. Але зась!