– Але ж я сказав, що говоритимемо ми довгенько, тому наберися терпіння. До речі, обідом тебе нагодували?
– Писар наказав одній молодусі накрити нам стіл. Щоправда, вона не дуже квапилася, тому перекусити ми так і не встигли.
– От же ж нероба! – обурився Федір. – Добре, після розмови почастую обідом. Отже, почнемо…
Старець миттю зробився дуже серйозним, погляд його тепер був якимсь колючим:
– Розмова ця мала би відбутися із твоїм батьком – священиком Євлампієм. Але як ми довідалися, він нещодавно помер… Тож поговоримо з тобою. Отже, давним-давно, років двадцять тому твій батько дав притулок у себе чотирирічному маляті на ім’я Іван. Я розумію, що багато води відтоді витекло, але все ж таки спробуй згадати. Прошу тебе, це дуже важливо.
– Мій батько Євлампій за своє життя влаштував долю чималій кількості сиріт, – доволі сухо відповів Михайло. – Мабуть, я б ніколи й не згадав про це, але тепер можу відповісти точно: двадцять років тому покійний нині тато надав притулок тільки одному-єдиному хлопчикові. Звали його Тимофієм. Цього сироту наша родина ніколи не забуде…
– Як це Тимофій?! – Старець не приховував розчарування. – А Іван?..
– Тимофій. Він ще повторювати полюбляв: «Я Тимофій, маленьке рибачатко, а не циганчатко!» – і сміявся при цьому, аж заходився.
– За нашими відомостями, мав бути Іван, трьох або чотирьох років від народження…
– Я добре пам’ятаю те літо. Раннім ранком через наше село проїхав циганський табір і підкинув у храм, де служив мій батько, хлоп’я років трьох або чотирьох. Очевидно, малюк не знав, як його звуть, от тому тато й назвав його Тимофієм, оскільки за святцями був саме Тимофіїв день. Отож дуже намучився батько із цим хлопчиськом! Коли помирав, то відкрив на сповіді, що взяв великі гроші, аби прилаштувати цього хлопчиська…
– У кого взяв гроші? – миттю насторожився Старець.
– Цього батько не сказав. Згадав, щоправда, що всі гроші до останньої копійки довелося повернути – тільки після цього демон його відпустив.
– Я так і не зрозумів, що ж сталося із твоїм батьком? І що це за демон?..
– Отой самий Тимофій – він і є той самий демон!
– Хлопчисько?!
– Він, саме він!
– Нічого не розумію, – знизав плечима Федір. Затриманий спробував пояснити:
– Батько взяв до себе циганське хлоп’я. Напевно, ці волоцюги йому за це добряче заплатили, але я про те не знаю напевно. Хлопчик був ну просто викапаним циганчам: волосся – немов чорні хвилі, очі теж чорні та розкосі, худющий неймовірно. Тільки-но взяв тато цю дитину, як і сталося з ним лихо: серце вхопило так, що ледь не помер! Ледве ми його тоді виходили…
Батько як видужав, так і віддав одразу сироту в далеке село в родину рибалки якогось. Та через два роки рибалка помер, його родина нам Тимофія й повернула: заберіть, мовляв, назад цього ірода – не людина він, а демон, що нещастя приносить! Тимофій на той час підріс, зміцнів, навіть виглядав старше від своїх років. За що не візьметься, усе в руках його вмілих так і горить: хоч тенета полагодить, хоч риби більше від усіх наловить – хоч що!..
З часом взяв він моду до фортеці до стрільців ходити, один з них хлопця запримітив та й усиновив. Батько нарадуватися не міг, що нарешті циганчати позбувся! Тимофій і там першість свою виявив: за шість років вивчився й шаблею володіти, і на коні гарцювати, і з пищалі стріляти. Подейкують, пам’ять у нього була така, що хоч би один раз подивився на щось – а вже й на все подальше життя запам’ятає…
І все б добре, якби тільки не відчував хлопчисько слабкість до коней, як і всі цигани!.. А як оселився він у фортеці, так в усій окрузі й почали коні пропадати… Тимофій під підозру й потрапив! Привели його козаки зв’язаного, немовби звіра дикого: забирайте, кажуть… Батько знов за серце!
Не знаю, що далі було б, та цього разу випадок нам допоміг. Проїжджала повз наше село купчиха з дочкою років шести. Дівчисько вирішило у спекотний день викупатися в озерці й ледь не потонула. На її щастя, Тимофій поруч рибалив, от і врятував малу. А йому що?! Він на той час вже Яїк перепливав вільно… Сподобався юнак проїжджій купчисі. Годі й казати: красенем писаним у свої тринадцять років став, зросту хоч і невеличкого, зате косий сажень у плечах, весь із себе доладний, спритний, розумний… Отож і вирішила вдова купчиха його всиновити. Батько все влаштував і не тільки саме циганча їй віддав, але ще й гаманець, туго натоптаний грішми. А як гроші геть віддав, так демон від нашої сім’ї й відчепився. Отак усе сталося.
У кімнаті запанувала мовчанка.
– А що з купчихою… Тобто, чи не сталося з нею чогось незвичайного, не знаєш? – запитав за якийсь час Старець і додав: – Якщо хлопчик цей усім суцільні нещастя приносив, то…
– Саме навпаки! Пліткують, нібито купчиха та за рік так розбагатіла, що аж в саму Москву подалася.
– Отакої! Отже виходить, хлопчиська того тепер у Москві шукати треба?
– Виходить, що саме там.
– А скажи-но, Михайле, як звали ту купчиху?
– От чого не пам’ятаю, того не пам’ятаю! Начебто Василіса, а от далі?.. На язику крутиться… але згадати не можу.
– Але ж до Москви вона подалася?
– Туди, туди.
– Ну що ж, добре! Дякую тобі, Михайле, за допомогу. Про все інше ми самі дізнаємося. Головне ти нам пояснив: циганча твоє не Іваном звуть, а Тимофієм, і шукати його треба в Москві в якоїсь удової купчихи з дочкою. Гаразд, на цьому розмову нашу й закінчимо – зрозуміло, якщо тобі більше нема чого сказати. Або ж є?..
– Немає.
– Ну, на немає й суду немає! Що ж, Михайле, тоді не забувай: про розмову нашу нікому ані слова, інакше…
– Та от вам хрест!!! – затриманий рвучко перехрестився.
– Добре, дуже добре. А тепер давай-но поїмо, як я тобі й обіцяв.
Федір підвівся, підійшов до дверей, розчахнув їх та звернувся до вартового, який чергував іззовні:
– Параску сюди, і швидко. Нехай збере нам легку вечерю.
Вже незабаром стіл у кімнаті Старця був накритий білою скатертиною, а молодиця заходилася пурхати навколо, підносячи то медовуху, то рибу, то пиріг, то калачі, то різносоли…
Втім, відшукати Тимофія у Москві виявилося справою нелегкою. Цілих два роки нишпорки Розрядного, а згодом ще й Розбійного приказів то натрапляли на його слід, то знов губили. І можливо, втратили б остаточно, якби не пристрасть розшукуваного парубійка до авантюр.
Вихований удовицею купчихою Василісою Дєділовою юнак легко сходився із заможними людьми, робив підробки і вчиняв розтрати, пускав з торбиною по світу найзаможніших купців… А попався на дріб’язку – вкрав свічники з будинку такого собі Башмакова, людини небідної й водночас ґречної. Ясна річ, Тимофію варто було би врахувати, що власник срібних прикрас, які впали йому в очі, – це сам Дементій Минович Башмаков, постачальник царського двору, котрий відав у приказі Великого Палацу поповненням державної скарбниці й до якого сам цар благоволив!..
Загалом-то, дарма юнак полестився на кляті свічники: адже нишпорки Розбійного приказу нарешті наздогнали довгоочікувану здобич. За всіма правилами, Тимофія мали би швидко, без зайвого шуму прирізати. Ще б пак: синок Лжедмитрія, який випадково вижив!.. претендент на царський престол, замість якого повісили іншого!.. Але пограбований лиходієм Дементій Минович, як людина розважлива, керувався іншими міркуваннями. Аби Тимофій надалі не накоїв дурниць, під варту були взяті найдорожчі для нього люди – прийомна матір Василіса Дєділова і його люба зведена сестра (у дарунок якій і призначалися трикляті свічники). Відтепер з колись невловимого крадія можна було хоч мотузки вити…
Годі й казати, розумним чоловіком був Дементій Минович Башмаков – майбутній дяк майбутнього моторошно-грізного Приказу таємних справ!
Глава 5
Студентська юність
Королівство Польське, травень 1630 року
У 1630 році родина відправила молодого княжича в закордонну освітню поїздку. Рішення було ухвалене на сімейній раді. Поговоривши із старшим сином, батько остаточно переконався, що він прагне політичної кар’єри, для чого обирає фах юриста, і палко підтримав сина в його бажанні. Та й волелюбний[8] Лейденський університет для початку освітньої поїздки був обраний не випадково. Нідерланди й Голландія, що входила до їхнього складу, на той час вирізнялася у всій Європі вільнодумством і віротерпимістю[9].