– Розкажи, хто не займатиме твого сина? – відчуваючи, що можна впустити щось важливе, диякон торкнувся руки ув’язненої.
І відсахнувся перелякано: рука була холодною, немов лід, а від його дотику безсило звісилася збоку ліжка.
Жінка була мертвою.
Димитрій зробив кілька кроків до дверей, але одразу відчув легке запаморочення. Насилу усвідомлюючи, що відбувається, він плавно осів на підлогу камери. Останньою думкою було покликати на порятунок…
О п’ятій годині ранку монастирський дзвін загудів до заутрені. Разом з його звуком у вартовому приміщенні з’явився і комендант, щоб іще до сніданку зробити ранковий обхід. Усе було в порядку, як і зазвичай. От тільки з-під дверей камери «нумер чотири» струменіло яскраве світло, при цьому звідти не було чутно ані звуку. Що за чудеса?!
– А то до відьми вчора ввечері священик приїхав, щоб висповідати її, – доповів один із двох охоронців, які супроводжували начальство під час обходу.
– Священик?! – у коменданта очі на лоба полізли.
– Ну так, священик. Диякон, – пробелькотав вартовий.
– А мені чому не доповіли?!
– Так пізно вже було…
– Пізно?!
– Ну так, дуже пізно. Уже й сонце навіть сіло, сутінки… і дощ…
Не стримавши гніву, комендант аж загарчав від роздратування. Авжеж, зрозуміло: особливе розпорядження! Без нього на острів стороннього просто не перевезли б. Проте ж не дарма… ох, не дарма він був проти цієї затії!!! Справді, хіба мало святих людей жило в Соловецькому монастирі, щоб запрошувати сповідника з-за його меж!
І от будь ласка…
– Який дурень впустив учора до відьми чужого диякона?! – гаркнув комендант, напираючи грудьми на переляканого охоронця.
– Фока…
– Ну, я йому!.. І тобі!.. І тобі!.. – комендант по черзі тицьнув пальцем у груди кожному вартовому. – Ви що, хіба не розумієте, що вже ранок?!
– Розуміємо, але…
– Ви розумієте, пустоголові дурбелики, як довго затягнулася сповідь?! А нумо відімкніть двері камери номер чотири! Хутко!!!
Тремтливими руками охоронець ухопив зв’язку ключів, насилу відшукав потрібний, ледве відімкнув неслухняні двері.
Тієї ж миті загадкове світло, що струменіло з-під дверей, щезло. У напівмороку камери ледве можна було розрізнити мертву ув’язнену, застиглу на ліжку. Отець Димитрій лежав на підлозі, закинувши голову, а його осклянілі очі нерухомо дивилися в стелю.
Комендант перехрестився, підійшов ближче до священика, опустився на коліна, приклав вухо до його грудей і мовив з полегшенням:
– Слава Богові, він дихає!
Потім роздратовано звернувся до застиглих на порозі вартових:
– Ну, чого стоїте, як укопані?! Несіть його на свіже повітря, доки живий.
– Накажете відправити повідомлення до Архангельська?
– Зрозуміло. І коли сповідника на свіже повітря винесете, нехай один з вас за ченцями збігає…
Комендант мотнув головою убік ліжка з мертвою відьмою.
– Бачу, тут не обійшлося без чаклунства. Треба хоча б диякона врятувати.
Гримлячи підкованими чоботями, він вийшов з камери. Охоронці кинулися виконувати розпорядження начальства.
Фортеця неподалік Астрахані,
літо 1634 року
Діставшись до воріт фортеці, вершники спішилися, і козак постукав руків’ям батога у ворота. Всередині негайно загриміли кроки, в одній зі стулок на рівні очей розкрилося маленьке віконечко, і похмурий сонний голос прогарчав:
– Хто?..
– Я привіз затриманого до Старця, – пояснив козак.
Пішохідна хвіртка миттю відкрилася, і прибульці без подальших зволікань увійшли до фортеці. Вартовий, який дивився на гостей похмуро й непривітно, провів їх довгим коридором і через фортечний двір до низенької прибудови, у вікні якої горіла товста воскова свіча. Постукавшись, охоронець увійшов туди сам. Із будівлі деякий час долинали приглушені голоси, нарешті вартовий визирнув відтіля й попросив гостей трохи зачекати тут, у прибудові, доки Старцеві доповідатимуть про їхнє прибуття. Коней же було довірено турботам худорлявого хлопчини, який саме пробігав поруч.
У прибудові було затісно. За маленьким столиком розмістився лисий дідок з величезною сплутаною бородою, що відстовбурчилася й усіляко йому заважала. Дідок відірвав погляд від книги, у яку щось записував при слабкому свічному світлі, кивнув гостям і заметушився, звільняючи лаву поруч із собою від купи пергаментних сувоїв.
– Сідайте. Мабуть, зголодніли з дороги? Зараз покличу Параску, вона вмить щось для вас зметикує. Нічого, що я з вами отак, по-простецьки?.. Мені це неначебто дозволено, я ж тутешній писар Матвій. Я весь час метушуся між черню й знаттю, верчуся-кручуся і з тими, і з іншими, бесіди веду, справи всякі вирішую… Сідайте!
Лисий дідок прочинив вікно й гукнув:
– Параско! Параско, у нас гості!..
– Зараз, зараз… – долинуло іззовні. За деякий час на порозі прибудови з’явилася пишнотіла червонощока молодиця, на ходу поправила сарафан і розкішну квітчасту хустку, невдоволено запитала:
– У чому річ?
– Гості в нас, кажу ж тобі! Принеси-но чогось попоїсти, вони з дороги зголодніли.
Красуня невдоволено пирхнула:
– Чого вам принести? У нас не трактир все ж таки…
– Та все неси, все! – роздратовано махнув рукою писар.
Молодиця принесла гостям казанок холодної каші й глечик молока:
– От! Це все, що є.
– А ложки?.. – набурмосився писар.
– Свої треба мати, – невдоволена Параска кинула на стіл дерев’яні баклуші[6]. – Оцим їжте, іншого немає.
Втім, ледве гості приступили до частування, як у дверях з’явився вартовий і наказав прибульцям йти за ним. Приїжджі мовчки вийшли. Писар зажурено крекнув, а Параска, зрозумівши, що й до чого, єхидно поцікавилася:
– То як, угомонився, нездаро? Ну, добре, я пішла собі.
І поволі розгойдуючи стегнами, молодиця попрямувала до виходу. Писар тужливо зітхнув і повернувся до свого столу.
Тим часом гості увійшли до Старця. Був він високого зросту, широкоплечий, трохи сухорлявий, з довгим каштановим волоссям, акуратною сивуватою бородою та спокійними, впевненими світлими очима, у яких світився ясний розум. Коли гості увійшли, Старець відірвався від читання якогось сувою. Якнайщільніше закутавшись у сіру вовняну накидку, він кивнув охоронцеві – той миттю вийшов геть. Тоді Старець повернувся до гостей і почав уважно розглядати їх.
Його кімната не відрізнялася особливою розкішшю й розмірами. Приміщення навіть здавалося надто просторим через майже повну відсутність меблів: лише попід далекою стіною стояли стіл, два стільці й невеличке різьблене крісло з високою спинкою.
– Ласкаво просимо, – нарешті прорипів владним голосом загадковий чоловік, якого іменували Старцем. – Я уважно слухаю.
– Я мав доправити заарештованого до вас, Старцю, – мовив козак. – А тепер дозвольте мені піти, оскільки завдання моє виконане.
– Прекрасно, – кивнув той, – можеш іти.
Козак вийшов. Затриманий запитально дивився на Старця.
– Що тебе бентежить, юначе? Сідай, розмова у нас не скора.
– Я не розумію, куди потрапив і з ким розмовляю? – неприховано обурився затриманий.
– Неважливо, Михайле… тебе, здається, саме так звуть?
– Так.
– Ну, отже, служу я в Розрядному приказі[7], звати мене Федором. До речі, про нашу розмову не повинна знати жодна жива душу. Домовились?.. І до речі, давай-но все-таки присядемо, бо я вже літній, а в ногах правди немає.
Федір почимчикував до далекої стіни, а там розташувався в кріслі. Михайло слухняно пішов слідом, опустився на стілець навпроти Старця й поцікавився:
– А що, хіба в мене є вибір – домовитися або?..
– Вибір є. Ти можеш мовчати й жити спокійно. А можеш по дурості пробовкнутися комусь про нашу розмову. Але отака кепська штукенція, Михайле: тільки-но це станеться, як ти разом з усією родиною без суду й слідства опинишся в холодній. І це ще в найкращому разі…
– Я зрозумів, – похмуро пробурмотів затриманий. – Що ж, давайте швидше закінчимо нашу розмову, оскільки…