Узяти, хоча б, стовпів російської літератури та філософської думки – Пушкіна, Лєрмонтова, Грибоєдова, Гумільова, Бєрдяєва, Маяковського, Пастернака, – усі вони в той чи інший спосіб боролися з великодержавним імперським москалем і врешті ставали його жертвами. І зараз чимало росіян не піддаються на пропаганду рашизму. Пропоную згадати їхні прізвища! Хто то може бути?
Із залу чуються вигуки: «Макаревич, Каспаров, Акунін, Парфьонов, Ахеджакова, Собчак…»
– Ну от бачите, вже шість є! – жартує Орест, і в залі чути сміх. – На сто п’ятдесят мільйонів і це непогано! Адже сказав Господь до біблейського Лота: «Не знищу Содом і Гоморру, якщо знайду там хоч одного праведника». Тому треба відрізняти москалів від нормальних росіян. Я навіть сам зізнаюся – колись був москалем!
По залу пробігає хвиля здивування. Чути таке від українського праворадикального українізатора готові не всі.
– Це сталося тоді, коли мене примусово забрали служити до армії і я два роки провів в окупаційному контингенті радянських військ у Німеччині. Співав в ансамблі пісні й танцю. Саме там у 1989 році було написано пісню «А я – не москаль». Але перед тим як її заспівати, я знову хочу задати питання: «Чи є в залі москалі?»
На цей раз у залі тиша.
– А чи є в залі хохли?
– Є-є-є-є-є! – знову закричить якась падлюка, а може, й не одна. Причому в центральних та східних українських містах таких глядачів трапляється більше.
– Стоп, стоп, стоп, – каже Лютий і знову наче трошки зігує. – Тут теж треба розібратися. Бо хто такий хохол? Хохол – це той, хто служить москалеві, визнаючи над собою його силу і моральну перевагу. Нехай тримаючи дулю в кишені, нехай сокиру за спиною або обріз під пахвою, але все одно вклоняється йому і служить. Бо москаль і хохол нерозривно пов’язані й жити одне без одного не можуть. То я ще раз питаю: чи є в залі хохли?
Тиша.
– Чи є в залі українці?
– Є-є-є-є! – вибухає зал.
– СЛАВА УКРАЇНІ!
– ГЕРОЯМ СЛАВА!
– Оце інша справа! – Орест Лютий широко і щасливо посміхається. – А тепер трохи історії. Як уже казав, пісню «А я – не москаль» написано у далекому 1989 році. Ми з моїм другом Сашком Бойком, чий батько був дисидентом і відсидів 12 років у мордовських таборах, присвятили її хлопцям, що закосили від радянської армії й не стали «москалями». Співали підпільно для підняття бойового духу. Від радянської окупаційної армії закосити було не гріх. А от від української, яка захищає нашу честь і свободу, косити аж ніяк не можна. Тому зараз я хочу почути в залі оплески на адресу наших славних воїнів, які тримають бойові позиції на сході та півдні України, які сьогодні знаходяться в цьому залі, нашим славним волонтерам і медикам, усім тим, хто творить історію нашої молодої держави!
У залі зчиняється овація. Цього разу всі підхоплюються і довго, зі сльозами на очах аплодують.
Орест жестами просить публіку заспокоїтися.
– Уважно подивіться на того, хто сидить поруч: праворуч, ліворуч…
Зал слухняно крутить головами.
– Той, хто не співає разом з нами, той…
– Моска-а-а-а-аль!!! – вибухають сміхом глядачі.
Звучить акордеон, потім вступає бандура. Орест співає на мотив «Пісні про зайців» з радянського кінофільму «Діамантова рука».
* * *
Початок липня 1987 року. Невелике прусське містечко Франкфурт-на-Одері. Зі скотарських вагонів з нарами у три поверхи вивалює натовп «воїнів-визволителів». Майже дві доби нас везли у тих вагонах від військового аеропорту Фюрстенвальде до Франкфурта, відстань між якими – не більше ста кілометрів. Везли ночами. Потайки. Вдень стоїмо на якихось запасних коліях, а вночі зі швидкістю десять кілометрів на годину рухаємось і знову стоїмо, пропускаючи цивільні поїзди та товарняки.
Радянський військовий аеропорт Фюрстенвальде теж категорія відносна. Поле, посеред якого злітно-посадкова смуга, а поруч, за два кілометри, оточене колючим дротом наметове містечко. Вода із заіржавлених чанів – гірка і хлорована. Туалети – застелені дошками провалля в землі, загороджені брезентовими шторами. Бридкі пологові будинки для мільйонів мух, які зліталися на рештки перлової каші, поточених комахами галет та крутого солдатського гівна, замішаного на смердючій, як казенний чай, сечі.
Чай, із дивним присмаком якихось медикаментів, дають зранку і ввечері. Його привозять польові кухні й черпаками розливають у металеві кружки, що теоретично мають бути у кожного солдата, але у багатьох нема, бо довкруж працює одвічний москальський принцип: «нє украдьош – нє проживьош». Багато хто з України «проїбав» свої кружки у перший же день, а потім викупав їх за цигарки, леза для гоління чи цукерки у тих самих хлопців з Тюмєні, Казані чи Нижнього Тагіла.
Весь день харчуєшся сухпайками – вже оспівана консервована перловка-«шрапнель дріб шістнадцять», галети та ще якийсь біогумус типу тушонки, де замість м’яса суцільна вода та жир. Від цього раціону запори траплялися такі, що воїни по два тижні не могли із себе нічого вичавити. Очі ставали, як курячі яйця, ануси кровоточили і вкривалися геморойними шишками після кожного більш-менш вдалого випорожнення. Переказували, що якийсь кєнт з Волгограда отак і вмер, сручи, отримавши крововилив у мозок від напруження. Але на диво, ями з гівном були заповнені вщерть. Давалася взнаки велика кількість людиноподібної худоби з країн Середньої Азії, які жерли ту тушонку з превеликим задоволенням, а потім всідалися перед наметами у кола на «кортах» і про щось там собі гомоніли на мові Темучіна, чи то пак Чингісхана, Тохтамиша й іноді трошечки Ходжі Насрєддіна, про що свідчили лукаві погляди у бік «бєлих братьєв», що мучилися від запорів і липневої спеки, нічим не гіршої за ту, яка буває в Самарканді чи Кизилкумі десь у березні-квітні, коли цвіте урюк.
Азіатів було дуже багато. На три-чотири літаки з європейської частини СРСР було по десять авіалайнерів з Душанбе, Улан-Уде чи Сєміпалатінска. Це мене дивувало. Ну невже не можна було створити в центрі Європи хоча б ілюзію цивілізаційної дотичності СРСР до європейських норм та стандартів, надсилаючи сюди служити європеоїдів з Прибалтики, Вітєбська чи глухої рязанської дєрєвєнькі Сукіно-Єгорушкіно? На хєра тут, у центрі Європи, неподалік від місць, де творили Моцарт із Бахом, Шопен, Вагнер, Еріх Марія Ремарк, Зігмунд Фройд, Кафка та, вибачайте на слові, Карл Каутський, – уся оця татаро-монгольська гопота? І тільки трохи згодом я зрозумів цей геніальний демографічний пиздець, без сумніву розроблений у суворих кабінетах Луб’янки.
Три доби у таборі для новобранців, дві у дорозі, а до того ще два тижні на перевалочному пункті в Україні біля Білої Церкви, і це, зауважте, без жодної можливості прийняти душ чи отримати нелімітований доступ до води, щоб, як казав старшина Акінфієв, «окунуть мудя». І ось о п’ятій ранку радянську худобу вивантажують зі скотарських вагонів, де замість туалету – вічко у підлозі, й ведуть вулицями затишного прусського містечка Франкфурт-на-Одері, в якому розташовано головний розподільний пункт Групи радянських військ у Німеччині.
Нескінченна колона голених голів у червонозоряних пілотках з мармизами, вкритими пилом, багнюкою, і вже не розбереш, де голова удмурта, киргиза, хлопкороба, гречкосія, токаря другого розряду, семінариста, ботаніка, філолога чи студента театрального інституту ім. Карпенка-Карого, як ото, приміром, я. І кожен одягнутий у форму, на два розміри більшу, у дерев’яні кирзові чоботи зі смердючими онучами всередині, і кожен тягне за спиною напханий гівняною тушонкою «вєщмєшок», з припасованою до нього шинелкою, якою вкривалися вночі на нарах у телячих вагонах. І нема тій колоні кінця й краю.