У буцегарні Шлумпф здійснює спробу повіситися, але Штудер в останній момент витягає його із зашморгу. Затим вахмістру вдається переконати чиновників, що вбивство Вічі необхідно дослідити ретельніше. З цією метою він їде до Герценштайну, аби на місці допитати свідків.
Все, про що розповідається у творі, стосується вбивства, жодної побічної лінії у творі немає. Дія відбувається впродовж п’яти днів. У перших двох главах – п’ятниця 5. 5. 1932 року, – окреслюється місце злочину та з’ясовуються деякі його обставини. У суботу вахмістр Штудер розпочинає своє розслідування у Герценштайні. У неділю розслідування продовжується, ведеться допит осіб, причетних до справи. В понеділок розслідування завершується та офіційно оголошено, що мало місце самогубство, а у вівторок дія завершується самогубством старости Ешбахера. Поза цими часовими рамками відбувається тільки один короткий діалог, в якому окреслюється подальша доля учасників справи.
Дія роману побудована за класичною схемою детективного жанру і має типову тричленну структуру. У першій главі йдеться про кримінальний злочин (вбивство комівояжера Вічі), про підозрюваного у цій справі помічника садівника Ервіна Шлумпфа. У наступних сімох главах викладаються покази осіб, дотичних до справи. В останніх главах ідентифікується особа вбивці.
Штудер долучився до розслідування смерті комівояжера з власної ініціативи і вже тоді, коли попереднє розслідування вважається завершеним. Йому вдається з’ясувати, що Шлумпф, який взяв на себе вину за вбивство, був лише цапом-відбувайлом, безневинною жертвою родичів комівояжера. Дочка Венеліна Вічі Зонья вимагала від закоханого в неї парубка благородної самопожертви у дусі героїв тривіальних романів, яких вона начиталася. Уважно вивчивши життя родини Вічі, Штудер доходить висновку, що комівояжер Вічі хотів накласти на себе руки через борги, в які він потрапив унаслідок невдало проведених фінансових махінацій. Після невдалої спроби самогубства його пристрелив сільський староста Ешенбахер, який не витримав шантажу комівояжера, бо той знав про його махінації з опікунськими грішми. Після похорону Вічі Штудер змушує старосту зізнатися у скоєнні злочину. Натхненником злочину виявляється місцевий багач, власник плодово-ягідної шкілки Елленбергер, а реальним вбивцею – староста селища Ешбахер.
Події роману відбуваються у селищі Герценштайн. Лише початок твору й офіційне завершення справи відбуваються в туренському СІЗО. Мешканці Герценштайну представляють село, вахмістр Штудер, як правоохоронець з Берна, представляє місто. Важливий ще такий момент: Штудер проводить розслідування злочину в непривітному середовищі, де всі взаємопов’язані між собою і всі про все знають, але не хочуть розкритися.
Старший комісар карної поліції, з яким Штудер працював колись у Парижі, виходячи зі свого двадцятирічного службового досвіду, співчутливо заявляє, що легше розслідувати десять вбивств у місті, ніж одне – в селі. Бо в селі люди тримаються одне одного, як реп’яхи. І кожен має що приховувати. Від них нічого не дізнаєшся, нічогісінько… А в місті… Справді, тут це діло». Тобто Штудер проводить своє розслідування у вороже налаштованому до нього середовищі, яке своєю мовчанкою не сприяє розкриттю злочину.
Всі події роману відтворюються через головного персонажа. Важливе місце у романі відведено снам Штудера, його загальним розмірковуванням. Тобто читачі мають змогу брати безпосередню участь у реконструкції злочину, співвідносити свої комбінаторські здібності з тими методами розслідування, які використовує Шту-дер. Така форма оповіді надає зображенню життєвої правдивості і створює належну психологічну напругу.
У роботі над детективним романом Ґлаузер йшов своїм шляхом. Він не приховував свого негативного ставлення до тривіальної літератури, яку розцінює як «певний вид повзучої отрути, що вихолощує здоровий людський розум».
Його вахмістр Штудер критично налаштований до тривіальних «жіночих» романів таких письменниць, як Феліцітас Розе Моєрсбергер та Куртс-Малер. Він запитує у дочки комівояжера, побачивши в її руках роман Феліцітас Розе: «Навіщо ви читаєте таке сміття?» Таке ж дешеве тривіальне чтиво Штудер вияляє і в будинку Вічі, і в кімнаті Ервіна Шлумпфа. Сюжети тривіальних романів підказують дружині Вічі та її сину ідею: спонукати батька до самопокалічення, щоб затим отримати повну суму страховки як при летальному випадку. Дослідниця творчості Ґлаузера Евеліна Якш справедливо зазначає, що «мотиви Шлумпфа і Вічі для їх безглуздих вчинків мають, попри індивідуальні психічні особливості, спільне походження». Нерозбірливе читання тривіальних романів деформує їх мислення, викривлює об’єктивне світосприйняття. Вони й свою долю бачать тільки у світлі таких романів і через те живуть ілюзорною надією: знайти у власному житті щастя, кохання і багатство, якщо діятимуть за прикладом героїв таких романів.
Зокрема, підставою для вчинків Вічі та Шлумпфа служить тривіальний роман «Без вини винний» та серія бандитських творів про Джона Клінга. Перебуваючи під слідством, Шлумпф вважає себе героєм, який жертвує собою заради дівчини і, будучи безневинним, погоджується на ув’язнення. Ґлаузер застерігає таким чином від небезпеки перенесення фікційних вчинків героїв бульварних романів у реальну дійсність.
Наступний мотив роману, який пов’язаний з біографією Ґлаузера, – це психоаналіз (письменник проходив курси психоаналізу, лікуючись від шизофренії та залежності від морфію). У романі є сцена жахливого сну Штудера, в якому фігурує загрозливий великий палець, що є, власне, першою вказівкою на вину Ешбахера. Штудер боїться свого осоромлення за те, що він не зняв своєчасно відбитки з пальців фрау Гофман на револьвері, знаайденому на її кухні. Цей промах переробляється уві сні у формі подвійного приниження. По-перше, Ешбахер є свідком публічного осоромлення Штудера. По-друге він, Ешбахер, сам сміється з вахмістра. Затим Штудеру сниться, що він перебуває в камері з двома ліжками, на одному лежав Шлюпф, з рота якого звисав синій язик. Він теж підносив угору великого пальця правої руки, кліпав очима і вже хотів штрикнути вахмістра в око тим великим пальцем. У заціпенінні Штудер не міг боронитися і закричав…
Вахмістр підсвідомо вловлює у своєму сні, хто справжній вбивця. На принципах психоаналізу вибудований і сам злочин Ешбахера. Злочинець так підлаштував убивство, що сам накликав на себе підозру. Тобто Ешбахер мимоволі бажав викриття свого вчинку.
«Дивна річ трапляється з нами, людьми, – каже Штудер Ешберхеру. – Ми інколи робимо саме те, чого хотіли б уникнути, від чого застерігає нас розум. Один мій знайомий, він уже помер, завжди говорив про підсвідомість. Ніби вона має власну волю. І про вас, Ешбахер, я мимохідь увесь час думаю щось таке. Бо ж ви зробили все, аби звернути підозру саме на себе. І це не можна пояснити вашою любов’ю до гри, тут, мабуть, таїться щось інше. Власне, в глибині душі ви весь час хотіли, щоб це вбивство було розкрите».
Вахмістр Штудер кепкує з традиційного кримінального роману, заявляючи, що до вбивства належить хтось винний так само, як масло до хліба… Безумовно, Фрідріх Ґлаузер не сприймає такого спрощеного бачення вбивства. Про це він чітко говорить у відкритому листі про десять заповідей кримінального роману.
Безумовно, фінал роману відрізняється від завершення традиційних кримінальних романів. Тут не має офіційного покарання злочинця, юридичного засудження. Лише в кінці роману Штудеру вдається ідентифікувати вбивцю комівояжера. Ним є староста Ешбахер, який мовби «довершує» сплановане самогубство Вічі. Штудер, однак, не оголошує публічно ім’я вбивці, розуміючи, що жоден прокурор не стане порушувати справу проти можновладця, хіба що за наявності незаперечних доказів. Доведення вини Ешенбаха потребує іншого способу. У бесіді наодинці зі старостою він відтворює перед останнім хід і всі деталі злочину. Вражений такою проникливістю і принциповістю сищика, Ешбахер усвідомлює свою безвихідь і сам вирішує проблему, спрямувавши своє авто, їдучи до в’язниці, у провалля.