Прочане перехрестились і сотворили молитву. А Петро їде собі, і не бачить, і не чує нічого: так опентала його Череваниха.
IV
Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались… Скілько-то князів, лицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скілько-то на твоїх улицях, на тих старосвітських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крові християнської! Уже про тих Олегів, про тих Святославів,[46] про тії ясири[47] половецькії нічого й згадувати. Ту славу, тії злигодні вибила нам із голови безбожна татарва, як уломився Батий у твої Золоті ворота. Буде з нас і недавніх споминок про твою руїну.
Іще ж от і дванадцяти літ не налічив Шрам, як у той нещасливий Берестецький рік[48] прийшов до Києва Радзивілл із литвинами,[49] усе попалив і пограбовав, а міщане, сівши на байдаки, мусили до Переяслава втікати.
Та люта пожежа іще не зовсім загладилась: куди не кинь оком, усюди виден був по їй прослідок. На коморах, на станях, на огорожах, поміж свіжим деревом чорніють колодки, а інде гарний колись сад стоїть пустирем незагороджений; на спустошалому дворищі стирчать тілько печі да ворота; а де чи ділованнє, чи щит над ворітьми, чи яка хоромина, то все те нове, іще й дерево не посиніло.
Смутно було дивитись Шрамові на тії признаки пожежі. Тілько й краси було в Києві, що церкви Божі, да городи з червоними маками, да ще тії гори крутоярі, з зеленими покотами.
Тоді ще трохи не весь Київ містився на Подолі; Печерського не було зовсім, а Старий, або Верхній, город після Хмельнищини безлюдовав. Де-не-де стояли по Подолу кам'яниці; а то все було дерев'яне: і стіни з баштами круг Подолу, і замок на горі Киселівці.[50] Улиці були узенькі, плутались то сюди, то туди; а інде замість улиці майдан, і ніхто його не забудовує, і нічого на йому нема, тілько гуси пасуться.
Їдуть наші прочане по тих закоулках, аж дивляться, – посеред улиці збились вози у купу. Шрам послав сина прочистити дорогу. Поскочив Петро до возів; гляне, аж за возами, коло хати, перед ґаночком, сидить юрба людей. Посередині килим, на килимі пляшки, чарки і всяка страва.
Петро зараз догадавсь, що се, мабуть, чоловікові дав Бог родини абощо, так на радощах частує всякого, хто б не йшов або їхав улицею. Юрба гостей зібралась уже чималенька, і все були міщане. Знаті були міщане раз уже з того, що не носили шабель, – тілько ніж коло пояса: одні пани да козаки ходили при шаблях. А вдруге знаті були з того, що підперізувались по жупану, а кунтуші носили наопашку[51] (тоді було коли не пан або не козак, то по кунтушу й не підперізуйсь, щоб інде носа не втерто). Іще ж із того були вони знаті, що не важились ходити у кармазинах: ходили тоді в кармазинах тілько люде значні да шабльовані, а міщане одягались синьо, зелено або в горохвяний цвіт; убогії носили личакову одежу. Через те козаки дражнять було міщан личаками, а міщане дражнили козаків кармазинами.[52]
Гості сиділи за трапезою не мовчки: балакали-таки й геть-то голосненько, що Петро мусив добре гукнуть через вози «добридень». Обернулось тоді до його дві чи три голови.
– Пане господарю! – каже. – І ви, шановная громадо! Просить паволоцький Шрам пропуска через табор.
Скоро назвав Шрама, зараз деякі повставали да й дивляться; а господар пізнав Петра да й каже:
– Де ж той Шрам? Це хіба десята доля старого Шрама.
– Де тобі десята! – підхопили шуткуючи гості. – Хіба сота!
– І сотої нема! – закричали усі гурбою. – Хоч тисячу таких красних жупанів ізложи докупи, то все-таки не буде Шрама!
Усі були раді з такої вигадки; інші аж реготали: клюкнули вже зранку добре. Як ось під'їхав і сам Шрам. Скоро загледіли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть і повиходили до його назустріч. Господар із пляшкою й чаркою попереду.
– От наш старий Шрам! – кричали міщане. – От наш батько!
– Що се, Тарасе? – каже тоді Шрам господареві (а господар колись був у охочих козаках у Шрама сурмачем). – Супротив кого се ти заложив такий табір? Здається ж, тихо на Вкраїні?
– Де тобі тихо, пане полковнику чи панотче?… Я вже не знаю, як тепер тебе й величати, – каже Тарас Сурмач. – Де тобі тихо? Сьогодні народивсь у мене такий лицар, що аж земля затрусилась. Дав мені Бог сина, такого ж, як і я, Тараса. Коли миш голови не одкусить, то й він по-батьківськи трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату.
– Нехай велик росте да щаслив буде! – каже Шрам.
– Чим же тебе шанувати, вельможний пане?
– Нічим не треба, Тарасе.
– Як то нічим? – здивовавшись, каже Сурмач. – Хіба зарок положив?
– Не зарок, Тарасе, а, прибувши до Києва, всяк християнин повинен перше поклонитись церквам Божим.
Не таківський же був і Тарас, щоб угомонивсь одразу.
– Добродію мій, – каже, – любезний! Коли б я знав, що така мені на старість буде честь од пана Шрама, то враг мене візьми, коли б я засурмив вам хоч на один приступ! Хіба ж ти не рад моєму Тараскові, що не хочеш по-порськати його пелюшок? Тобі, мабуть, байдуже, чи виросте з його добрий козак, чи закорявіє, як жидовча!
– Рад я йому з щирого серця, – каже Шрам, – пошли йому, Господи, щастє й долю; тілько ж не та пора тепер, щоб гуляти напідпитку.
– Та на добре діло, добродію, завсіди пора. Дивись, скільки возів коло хати! Ніхто не одцуравсь моєї хліба-солі. Інший на ярмарок брався, інший у гай по кіллє, інший з пашнею до млина; та отже, коли припало пильне діло, що треба привітати нового чоловіка, то нехай ярмаркує собі хто хоче, нехай свині лазять у город, а жінка рве на собі волосся, – тут ось треба запобігти, щоб новому чоловікові не гірко було на світі жити. А то скаже: «От у мене батько такий-сякий був! Поскупивсь ісправити як слід родини, а тепер і їж хліб пополам із слізьми!»
– Одумайся, Бога ради, Тарасе! – каже Шрам (уже йому докучило слухати п'яне верзяканнє). – Чи до речі ж отеє чоловікові, приїхавши до церков Божих, до мощей святих, застряти на хрестинах?
– Та що ти, куме, коло нього панькаєш? – сказав хтось ізбоку товстим голосом. – Хіба не знаєш, що се таке? Знай нас, панів! От воно що! Сказано – кармазини. Цебто вже наш брат їм не кунпанія, – от воно що!
Як сказав, то наче іскру в порох укинув. Усі так і загорілись, бо міщане вже давно на городове козацтво да на старшину важким духом дихали.
– Е, пек же його матері! – закричало десятеро разом. – Так ми тілько тоді кунпанія кармазинам, як треба виручати їх із-під кормиги лядської?
– Пхе, – каже господар, – якого ж чорта нам коло них панькати?
– К дияволу кармазинів! – загукала громада, роздродившись, як бугаї. – Вони тілько вміють бряжчати шаблями; а тоді де були сі брязкуни, як безбожний Радзивілл загуркотав із гармат у городські ворота?
Закипів же й Шрам, почувши такі речі.
– А ви ж, – каже, – прокляті салогуби, де тоді були, як ляхи обгорнули нас під Берестечком, мов горщок жаром? Де ви тоді були, як припекли нас з усіх боків, що трохи не половина війська википіла? Ви тоді бряжчали не шаблями, а талярами да дукатами, що понабирали од козаків за гнилі підошви да діряві сукна! Га! А Радзивілл прийшов, так ви, окаяннії, не одвітовали йому й разу з гармати! Плюгавії страхополохи! Оддали самохіть Радзивіллові місто[53] і, як тії баби, заголосили: «Згода!» Як же запалав Київ да почали литвини душити вас, що овечок, так хто підскочив до вас на підмогу, коли не козаки? Бідолаха Джеджелій[54] із жменею тих сіромах улетів у Київ, як голуб у гніздо за шуляком; а ви підперли його, зайці нікчемнії? Дурень покійник був! Я не Литву, я вас би сік да рубав, бісові діти! Я вас навчив би боронити, що одвоювали вам козаки!
– Який гаспед одвойовував наше добре, опріч нас самих? – кричали міщане. – Одвоювали козаки!.. Та хто ж були ті козаки, коли не ми самі? Се то тепер, з вашої ласки, не носимо ми ні шабель, ні кармазину. Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, палісади, башти, плати чинш,[55] мито і чорт знає що! А чом же би і нам по-козацьки не причепити до боку шаблі да й не сидіти, згорнувши руки?