А Черевань йому:
– А чом же не оддав би, бгате? Нехай нашим ворогам буде тяжко! Хіба ти не Шрам, а я не Черевань?
– Так чого ж довго думати? Давай руку, свате!
Да й подали собі руки, да й обнялись, да й поцілувались.
Тоді за дітей, да й кажуть:
– Боже вас благослови! Поцілуйтеся, діти!
Петро од радості не знав, де він і стоїть, мов сон йому сниться! Про що він тілько подумав, зараз воно йому й єсть. А Леся чогось ніби злякалась да й каже:
– Татусю! Хіба ж ви не бачите, що не всі в хаті?
Обернувсь Черевань – немає жінки. Аж ось вона знов увійшла в світлицю.
– Меласю! – каже Черевань. – Чи бачиш, що тут у нас діється?
– Бачу, бачу, пишний мій пане! – дала вона такий одвіт да зараз і взяла од його дочку за руку.
Глянув Петро: де ж та ласка у очах у Лесі? Де ж той жаль дівся, де ділось те, чого не вимовиш ніякими словами? Вона схилила головку на материне плече і перебирає в неї на шиї дукати, а на Петра й не гляне. Гордо піднялась її губка – не добрий знак для залицяння!..
– Ну, нічого сказати, панотче! – каже Череваниха Шрамові. – Швиденько ви добуваєте із своїм сином замки! Отже ми вам доведемо, що жіноче царство стоїть кріпше над усі царства.
Черевань тілько сміявся. А Шраму було не по нутру.
– Враг мене візьми, – каже, – коли з іншим замком не скоріш ісправишся, ніж із бабою! Тілько ж не знаю, що за одсіч ви нам ізробите? Чим я вам не сват? Чим син мій не жених вам?
Черевань, стоячи збоку, усе дививсь на Шрама, роззявивши рот, да слухав. Як же Шрам замовк, тоді він повернув шию до жінки, що то вона скаже.
А та вже тоді медовим голосом:
– Панотче, пане полковнику, приятелю наш любий! Нема на Вкраїні чоловіка, щоб не знав, чого стоїть старий Шрам, і який старшина, який полковник не оддав би дочки за твого пана Петра? Не к тому, панотченьку, тут річ. З дорогою душею раді й ми оддать за його свою дитину; тілько ж бо треба чинити таке діло по-християн-ськи. Наші діди й баби, як думали заручати дітей, то перше їхали з усею сім'єю на прощу до якого монастиря да молились Богу. От Бог давав дітям і здоров'є, і талан на всю жизнь. Се діло святе: зробімо ж і ми попредків-ськи.
Знала Череваниха, що сказати: так і посадила Шрама, мов горщок од жару одставила.
– Ну, брате Михайло, – каже він Череваневі, – благословив тебе Господь дочкою, да не обидив же й жінкою.
– Га-га-га! – каже Черевань. – Еге, бгате! Моя Мелася не зневажила б себе і за гетьманом.
– По сій же мові да буваймо здорові! – каже Череваниха, піднісши гостям по кубку.
– Щоб нашим ворогам було тяжко, як добре мовляє мій сват! – каже Шрам.
– А діти наші нехай отак вибрикують! – додав Черевань, бризнувши з кубка на стелю.
– Амінь! – каже Череваниха.
На тім і застряло сватаннє. Старі вже більш і не згадували, бо і в Череваня, і в Шрама була така думка, що ще поспіють з козами на торг. Не так думав Петро: він зараз догадавсь, що Череваниха б'є на якогось іншого зятя, да й сама Леся їм гордує. І вже йому тоді здалось, що ні для чого більш і на світі жити; а на душі така пала туга, така печаль, що й сказати не можна!
Леся, викрутившись із того сватання, зникла в світлиці і не ввійшла на вечерю; а після вечері зараз порозходились на спочинок.
Старого Шрама і Божого Чоловіка положили в світлиці, а Петро по-козацьки ліг у садку під чистим небом.
Не знаю вже, яково-то йому після того сватання спалось. Як же вернувся вранці до світлиці, то Божого Чоловіка вже не було в компанії: поплентавсь дідусь іще до схід сонця із Хмарища. Усі повдягались у довгі подорожні сукні і ждали тілько старого Шрама. Той, стоя перед образом, дочитував своїх молитов. По стінах і по полицях у світлиці не видно було більш ні дорогої зброї, ні срібних кубків; бо в тую неспокійну старосвітщину, одлучаючись, не кидай було плохо дома нічого, а ховай по тайниках, по підземних скарбницях.
Старий Шрам звелів синові сідлати коні; як ось і Василь Невольник виїхав із-за садка з ридваном. Погодив тоді Бог козакам надрать у своїх ворогів усячини, що не один старшина, мов який дука,[43] їздив ридваном. Блищали мідяні, позолотистії герби на ридвані в Череваня; миготіла в очах дорога горорізьба[44] – леви, струсеві пір'я, булави з бунчуками; а тих, може, перевелось і кодло, що сими гербами величались…
Мати з дочкою сіли в ридван, а Черевань не покидав-таки козаковання – поїхав на прощу верхи. Шрам із ним держав перед того поїзду.
Петро хотів їхати поруч із верховими, да й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив'язаний. Їде сердега мовчки і голову понурив. Далі, надумавшись, і каже:
– Паніматко! Учора діло пішло було на лад, да й розв'язалось із твоєї ласки. Не по правді ви зі своєю Лесею робите. Я до вас із щирим серцем, а ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрізати попросту, да й годі. Ну, що в вас на мислі? Скажи, паніматко, щиро, чи думаєш ти оддати за мене Лесю, чи в тебе другий єсть на прикметі?
– І єсть, і нема; і нема, і єсть, – каже, сміючись, Череваниха.
– Що отеє в вас за загадки? – аж скрикнув з досади Петро. – Уже коли рвати, то рви не дьоргавши! Скажи мені, паніматко, щиро, кого ви собі маєте на думці?
– Е, паниченьку! – каже Череваниха. – Потривай-бо трошки: ще рано брати нас на ісповідь!
Замовк Петро, понурив голову, а на виду поблід, мов хустка: доняла йому до живого Череваниха. Вже й сама Леся, заглянувши на матір, похитала головою.
Усміхнулась горда мати да й каже:
– Ну, козаче, коли вже тобі так пильно припало, то от тобі уся історія. Леся моя родилась у чудну планету; ще як я нею ходила, приснився раз мені сон дивен-дивен на про-чудо. Слухай, козаче, та на ус мотай. Здалось мені, ніби посеред поля могила; на могилі стоїть панна, а од панни сяє, як од сонця. І з'їжджаються козаки і славні лицарі з усього світу – од Подолля, од Волині, од Сівери[45] і од Запорожжя. Вкрили, бачся, все поле, мов маки зацвіли по городах, вкрили да й стали битись один на один, кому буде та ясная панна. Б'ються день, б'ються другий, – як де не взявсь молодий гетьман на коні. Усі склонились перед ним, а він до могили – да й поняв ясную панну. Такий-то був мені сон, козаче! Проходить день, другий – ніяк його не забуду. Ударилась я до ворожки. Що ж ворожка? Як ти думаєш?
– Я думаю тілько, – каже Петро, – що ти, паніматко, з мене глузуєш, от і все!
– Ні, не глузую, козаче. Слухай да на ус мотай, що сказала ворожка. «А що ж, – каже, – пані, сей тобі сон пророкує дочку із зятем. Дочка в тебе буде на весь світ красою, а зять – на весь світ славою. Будуть із'їжджатись з усього світу пани й гетьмани, дивоватимуться красі твоєї доні, дароватимуть їй срібло-злото, та ніхто її не обдарує краще од судженого. Суджений буде ясен красою між усіма панами і гетьманами; замість очей будуть зорі, на лобі – сонце, на потилиці – місяць». Так промовила мені, віщуючи, стара бабуся. Як ось, справді, дав мені Господь дочку – справдилось бабусине слово: нівроку їй, не послідуща між дівчатами. Трошки згодом зашуміло по Вкраїні, закипіло, мов у казані, і стали заїжджатись у Київ пани да гетьмани – справдилось друге бабусине слово. Усі дивовались на мою дитину, даровали їй сережки, дорогі перстені; тілько ж ніхто так не обдаровав її, як той гетьман, що мені снився. Дорожчий над усі подарунки був його подарунок, і кращий над усе панство і лицарство був молодий гетьман: замість очей – зорі, на лобі – сонце, на потилиці – місяць. Справдилося ще раз ворожчине слово. Усіх панів і гетьманів затемняв він красою. І говорить мені: «Не оддавай же, паніматко, своєї дочки ні за князя, ні за лицаря; не буду женитись, поки виросте – буду їй вірною дружиною». Дай же, Боже, і ти, Мати Божа, щоб і се справдилось на щастє й на здоров'є!
Тут саме виїхали вони із-за гори. Перед ними так і заблищало, так і замиготіло, так і замережило церквами, хрестами, горами і будинками. Святий город сіяв, як той Єрусалим. Сонце ще не піднялось високо; так не то що церкви й хоромини, да й зелені сади, і все, що загледіло око в Києві, усе горіло, мов парча золототканая.