А куля – ані руш!
Додати нічого – все ясно як білий день…
Незабаром пісеньку співали всі тарасконці, і досить було Тартаренові виткнути носа за хвіртку, як вантажники на пристані й малі савояри-чистильники заводили хором:
Щоправда, коли він підходив ближче, співуни замовкали – згадували про його «подвійні м’язи».
О тарасконська приязнь, яка ж бо ти зрадлива!..
Наш великий муж удавав, ніби нічого не чує й нічого не бачить, але насправді ця потайна війна, в якій застосовували отруєну зброю, завдавала йому пекучого болю. Він відчував, що Тараскон відвертається від нього, що тарасконці віддають свою любов іншим людям, – і невимовно страждав…
Любо сидіти біля казана популярності, але, боронь Боже, щоб він перекинувся! Так попечешся, що затямиш, поки й віку твого!..
Однак Тартарен таїв свій біль: поводився так, ніби нічого не сталося – лагідно й привітно, і завжди всміхався.
Проте іноді маска веселої безтурботності, якою він із гордості затуляв обличчя, зненацька спадала, – і тоді обурення й туга проганяли усмішку…
Якось уранці, коли паскудники савояри затягли під його вікнами «Рушниця справна у Жерве» і їхні голоси долинули до нашого великого безталанника, він розчахнув вікно, як був – у нічній сорочці і з намиленою щокою (саме голився перед дзеркалом, бо в нього так швидко росла борода, що треба було невсипуще її доглядати), висунувся з нього і, вимахуючи бритвою та мильницею, загукав:
– Шпагами коліть, панове, шпагами, а не шпильками!
І ці чудові слова, гідні того, щоб увійти в історію, з примхи долі звернені були до шмаркачів, не вищих, ніж їхні скриньки з ваксою та щітками, до рицарів, що не знали, як і приступитись до шпаги!
XII. Розмова в будиночку з баобабом
І все ж таки від Тартарена відкинулись не всі: армія лишилася йому вірною.
Бравий командир Бравіда, чи то пак відставний начальник полкової швальні, виявляв до нього таку пошану, як і раніше. «Він у нас відчайдух!» – в одно повторював Бравіда. І, як на мене, його думка про великого тарасконця важила куди більше, ніж слова аптекаря Безюке… Бравий командир і разу не натякнув Тартаренові про мандрівку до Африки. Однак, бачачи, що невдоволення дедалі зростає, він вирішив відверто поговорити з Тартареном.
Якось увечері, коли бідолаха думав свою сумну думу, до кабінету урочистою ходою увійшов командир Бравіда – в застебнутому на всі ґудзики сюртуку і в чорних рукавичках.
– Тартарене! – поважно молив відставний начальник полкової швальні. – Тартарене, треба їхати!
Він стояв на порозі, величний і невблаганний, як сам обов’язок.
І Тартарен Тарасконський зрозумів, що означають ці слова: «Тартарене, треба їхати!»
Збліднувши, він устав, обвів зворушеним поглядом свій гарний, затишний, теплий, залитий м’яким світлом кабінет, подивився на своє крісло, глибоке й таке зручне, на книжки, килими, довгі білі завіси на вікнах, за якими коливалися тонкі віти дерев, а тоді підійшов до бравого командира й міцно потиснув йому руку.
– Я їду, Бравіда! – мовив він твердо, хоч у голосі його бриніли сльози.
І Тартарен додержав слова: поїхав. Та тільки не відразу… Треба було спорядитися.
Насамперед він замовив Бомпарові дві великі, окуті міддю дорожні скрині з двома пластинами, на яких було вигравірувано:
ТАРТАРЕН ТАРАСКОНСЬКИЙ. ЗБРОЯ
На оковування й гравірування пішло чимало часу.
Він також замовив Таставенові розкішний альбом, щоб вести щоденник та робити подорожні нотатки. Полювання – поважна справа, але ж у дорозі так гарно думається…
Потім він виписав із Марселя силу-силенну консервів, пемікан, похідний намет найновішого зразка, який можна було за хвилину напнути і згорнути, мисливські чоботи, два парасолі, непромокальний плащ та сині окуляри, щоб захистити очі від сонця, піску й куряви. Подбав він і про похідну аптечку; цим поклопотався, звісно, аптекар Безюке, щедро забезпечивши Тартарена й арнікою, і камфорою, і пластиром, і оцтом для обтирання.
Бідолашний Тартарен!.. не про себе він думав – цією завбачливістю і зворушливою увагою він сподівався вмилосердити Тартарена-Санчо, що відтоді, як від’їзд було вирішено, день і ніч допікав йому, шпетив його й гриз.
XIII. Від’їзд
Нарешті урочистий, великий день настав.
Усі тарасконці з раннього ранку товпились на Авіньйонському шляху та поблизу будиночка з баобабом.
Вони стояли під вікнами, повилазили на дахи, повидиралися на дерева. Тут було все місто: ронські човнярі, вантажники, чистильники, міщани, ткалі, прядильниці, завсідники клубу. З того берега поприходили бокерці, з околиць поз’їжджалися у своїх критих брезентом візках городники, пригарцювали верхи на ставних мулах винарі; мули були прикрашені стрічками, бантиками, китицями, дзвінкими бубонцями. Приїхало навіть кілька гарненьких юних арлезіанок з пов’язаним блакитними стрічками волоссям, – дівчат попривозили на сірих камарзьких кониках їхні залицяльники.
Увесь цей люд роївся біля садиби Тартарена – того знаменитого пана Тартарена, який виряджався винищувати левів до терків.
Для Тараскона Алжир, Африка, Греція, Персія, Туреччина, Месопотамія – це одна величезна, туманна, майже міфічна країна. І все те зветься терки (тобто турки).
Невимовно горді з тріумфу свого ватажка, в юрбі сновигали стрільці по кашкетах, полишаючи за собою, так би мовити, борозни слави.
Перед будиночком із баобабом стоять два великих візки. Хвіртка раз у раз відчиняється, і тоді видно, як по садку поважно походжають кілька чоловік. Слуги виносять скрині, ящики, спальні мішки і складають їх на візки.
Щоразу, коли виносять якийсь новий тюк, юрба хвилюється. «Це намет… Консерви… Аптечка… Скрині із зброєю…» – голосно кажуть люди. Стрільці по кашкетах і собі докидають слівце.
Близько десятої години хвіртка розчинилася навстіж.
Юрба сколихнулась.
– Він! Це він! – залунало звідусіль.
Так, то був він.
Побачивши його, всі здивовано загукали:
– Терок!
Він в окулярах!..
І справді, Тартарен Тарасконський, виряджаючись до Алжиру, вважав за потрібне вбратися як алжирець. Широченні шаровари з білого полотна, куца куртка з металевими ґудзиками, що щільно облягала стан, червоний пояс футів два завширшки. Шия відкрита, голова брита… На голові – височезна шешья (червона феска) з блакитною китицею завдовжки… годі й сказати, яка вона була завдовжки! На кожному плечі важка рушниця, за поясом великий мисливський ніж, на животі патронташ, при боці револьвер у шкіряній кобурі. Оце й усе…
А втім, даруйте! Я забув про окуляри, величезні сині окуляри, які, до речі, дуже личили нашому героєві: вони пом’якшували лютий вираз його обличчя…
– Хай живе Тартарен! Хай живе Тартарен! – знову заревла юрба.
Великий муж усміхнувся, але не вклонився – йому заважали рушниці. До того ж він уже добре знав, чого варта людська любов; може, він подумки навіть проклинав своїх жорстоких земляків: хіба ж не через них він мусив вирушати в мандрівку, залишивши свій будиночок – гарний, затишний, білий будиночок із зеленими жалюзі?… Проте ні словом, ані порухом він цього не виявив.
Гордий, величний, хоч і трохи блідий, вийшов Тартарен на шлях, пильно поглянув на свої візки і сягнистим кроком рушив до вокзалу, й разу не озирнувшись на будиночок із баобабом. Слідом за ним урочисто виступали бравий командир, чи то пак відставний начальник полкової швальні Бравіда, і голова суду Ладевез, за ними – зброяр Костекальд і всі стрільці по кашкетах; позаду їхали візки, а вже за ними сунула юрба.
На вокзалі Тартарена зустрів сам начальник станції, старий вояка, учасник африканської кампанії 1830 року. Він довго і гаряче тиснув руку нашому героєві.
Експрес Париж – Марсель іще не прибув. Тартарен, супроводжуваний своїм почтом, подався в зал для чекання. Начальник станції наказав зачинити ґратчасті двері, які вели до залу, щоб не товпились цікаві.