Отже, того дня «Чи ви» та «Га?» лунало на вулицях так, що аж шибки дзвеніли.
Найбільше з усіх здивувався, почувши, що він вирушає до Алжиру, сам Тартарен. Однак що то значить марнославність! Бідолашний Тартарен, коли в нього вперше спитали про мандрівку, замість сказати: він не має наміру нікуди їхати, він і в голову такого не покладав, – загадково промимрив:
– Гм… Гм… Може… Поки що нічого певного не скажу…
Коли спитали про це вдруге, Тартарен відповів:
– Дуже можливо…
Либонь, уже трохи призвичаївся до цієї думки…
Коли ж спитали втретє, він відрубав:
– Так!
І незабаром у клубі, а потім у Костекальда Тартарен, зігрітий яєчним пуншем, натхнений оплесками, яскравим світлом, зачарований захватом, з яким сприйняли земляки звістку про його мандрівку, врочисто прорік: йому обридло стріляти по кашкетах, і ближчим часом він вирушає полювати на величезних атлаських левів…
Цю заяву зустріли гучним «ура!». А потім знову яєчний пунш, потиски рук, обійми – і до самісінької півночі серенади та палаючі смолоскипи під будиночком із баобабом.
Невдоволений був тільки Тартарен-Санчо! На саму лиш думку про мандрівку до Африки і про полювання на левів волосся ставало в нього дибом. Прийшовши додому, він здійняв бучу, називав Тартарена-Дон Кіхота недоумком, мрійником, шаленцем, тричі божевільним, якнайдокладніше змальовував усі лиха, які чигають на нього: корабельна аварія, ревматизм, тропічна пропасниця, різачка, чума, слонова недуга, проказа тощо. І все це – під звуки серенад на честь героя, що досі лунали знадвору…
Тартарен-Дон Кіхот присягався й заклинався: він, мовляв, буде обачний і розсудливий, тепло вдягатиметься, візьме з собою все, що тільки може знадобитися в дорозі, – проте Тартарен-Санчо нічого не хотів слухати. Йому, сердезі, вже ввижалося, що леви розірвали його на шматки, що його засмоктали піски, мов Камбіза… Другому Тартаренові ледве вдалося його заспокоїти, сказавши, що поїде він ще не зараз, що квапитись нема чого, що, кінець кінцем, вони ще й не вирушали…
І справді: хто б це виряджався в отаку мандрівку, не спорядившись як слід? Хіба ж він не знає, куди їде? То чого б це він зірвався отак, ні сіло ні впало?
Наш герой почав із того, що обклався книжками всіх славетних мандрівників по Африці: Мунго Парка, Кайє, доктора Лівінгстона та Анрі Дювер’є.
У цих книжках він вичитав, що відважні слідопити, перш ніж вирушати у тривалі мандри, довгий час привчали себе терпіти голод і спрагу, виснажливі переходи, всілякі злигодні. Тартарен, їх наслідуючи, й собі почав харчуватися самою «перевареною водичкою». «Перевареною водичкою» тарасконці називають юшку з води та скибочок хліба, голівки часнику, кмину й лаврового листу. Сувора дієта, чи не так? Уявіть собі, як кривився над тарілкою бідолашний Санчо!..
Але Тартарен Тарасконський не обмежився «перевареною водичкою». Щоб привчити себе до тривалих переходів, він кожного ранку сім або й вісім разів обходив усе місто – то швидким кроком, то гімнастичним, притиснувши лікті до боків, і, за звичаєм стародавніх греків, з двома білими камінчиками в роті.
Щоб загартувати себе й не боятися нічної прохолоди, роси, туману, він щовечора – до десятої, а то й до одинадцятої години – чатував з рушницею в саду біля баобаба.
І нарешті, поки звіринець Мітен залишався в Тарасконі, стрільці по кашкетах, повертаючись пізно ввечері від Костекальда, бачили на Замковому майдані таємничу постать, що походжала туди й сюди за звіринцем.
То Тартарен Тарасконський гартував волю – привчався слухати рикання лева в нічній пітьмі.
X. Перед від’їздом
Поки Тартарен гартував себе для геройських вчинків, увесь Тараскон не спускав його з ока, з язика і з думки. Стрільці по кашкетах занедбали свої недільні полювання, романси ледь животіли, фортепіано в аптеці Безюке нудилося під зеленим покривалом, на якому засихали, черевцем догори, шпанські мухи… Тартаренова мандрівка зупинила все.
О, якби ви бачили, як вітали нашого тарасконця в гостях! Його видирали один в одного з рук, його позичали, за нього змагалися, його викрадали. Для дам не було більшого щастя, як прогулятися під руку з Тартареном до звіринця Мітен і, ставши перед кліткою з левом, слухати його розповіді про те, як треба полювати на цих хижаків: куди цілити, з якої відстані, як часто трапляються нещасливі випадки і т. д., і т. д…
Хоч би про що питали Тартарена – він на все давав відповіді. Прочитавши Жуля Жерара, він пречудово знався на лев’ячих ловах, так наче сам полював кілька років поспіль. Тож розповіді його захоплювали, заворожували.
Та особливо красномовним бував він увечері, у голови суду Ладевеза або у бравого командира, чи то пак відставного начальника полкової швальні Бравіда; коли після обіду подавали каву, всі гості присувались до Тартарена й просили розповісти, як він буде полювати на левів, і наш герой починав… Зіпершись ліктями на стіл, присунувши до себе чашку, він розповідав глухим од хвилювання голосом про небезпеки, що загрожують йому на чужині. Він говорив, як подовгу доводиться чатувати на звіра темними ночами, говорив про малярійні багнища, про річки, отруєні олеандровим листям, про сніги, про палюче сонце, про скорпіонів, про хмари сарани… Розповідав він також про атлаських левів, про те, які вони дужі, як нападають, які бувають люті, коли паруються…
Кінець кінцем, натхнений власною мовою, Тартарен схоплювався із стільця й, вибігши на середину їдальні, рикав, як лев, кричав: «Пах-пах!», удаючи постріл з карабіна, свистів, як розривна куля, розмахував руками, перекидав стільці…
І господар, і гості сиділи бліді, мов полотно. Чоловіки перезиралися й хитали головами, жінки заплющували очі й тихо повискували з жаху, старі діди войовниче потрясали своїми довгими ціпками, а в сусідній кімнаті хлоп’ята, яких давно вже повкладали спати, розбуджені риканням і пострілами, здіймали лемент і просили засвітити світло.
Проте час минав, а Тартарен усе ніяк не рушав у дорогу.
XI. Шпагами коліть, панове, шпагами, а не шпильками!
Та чи й справді мав він намір їхати?… Тартаренів біограф, мабуть, не спромігся б відповісти на це делікатне запитання.
Минуло вже понад три місяці, як звіринець Мітен поїхав з Тараскона, а наш винищувач левів і досі не рухався з місця… Може, простодушний тарасконець, засліплений самооманою, гадав, що він уже побував в Алжирі? Може, розводячись про майбутні лови, він сам себе переконав, що все це вже було, мабуть, уявляв це собі так само виразно, як і те, що піднімав у Шанхаї консульський прапор та стріляв – пах-пах! – по монголах.
Однак якщо Тартарен Тарасконський знову став жертвою самоомани, то тарасконці, на превеликий жаль, не стали. І коли по трьох місяцях чекання вони довідались, що винищувач левів не склав iще жодної валізи, то почали ремствувати й нарікати.
– Буде так само, як і з Шанхаєм! – посміхаючись, казав Костекальд.
Тарасконці підхопили цю фразу, бо жодне вже не вірило у Тартарена.
Особливо безжальними були телепні й страхополохи на взірець аптекаря Безюке – ті, що й від блохи сахаються, а стріляючи з рушниці, завжди заплющують очі. Хоч би куди пішов бідолашний Тартарен – чи в клуб, чи на еспланаду, – вони підходили до нього й глузливо питали:
– То ви їдете? Коли ж?…
У крамниці в Костекальда Тартарен уже не був найпочеснішим гостем і найвищим суддею. Стрільці по кашкетах зреклися свого ватажка!
Потім посипалися епіграми. Голова суду Ладевез, який, бувало, на дозвіллі залицявся до провансальської музи, склав пісеньку, що дуже припала всім до вподоби. В ній мовилось – місцевою говіркою – про одного славетного мисливця на ім’я метр Жерве, який своєю смертоносною зброєю мусив би винищувати всіх африканських левів – до останнього! Однак клята рушниця мала дивовижну властивість: хоч скільки тисни на курок – а куля ані руш!