Після цієї невдачі альпініст грізно насупився і так рвучко схопив пляшку, що, здавалося, він зараз жбурне її в старого дипломата й провалить йому тупу голову. Аж ні! Він просто запропонував вина своїй сусідці. Однак дівчина не почула, що він звертається до неї: вона впівголоса, але жваво гомоніла незнайомою альпіністові, м’якою й приємною на слух мовою з двома молодиками, які сиділи обабіч неї. Дівчина раз у раз нахилялася до своїх співрозмовників. Над її малесеньким прозорим рожевим вушком блищали в світлі люстр біляві кучерики… Хто ця дівчина: полька, росіянка, норвежка?… Бо ж вона, безперечно, з північних країв… Тут йому мимоволі згадалася пісенька його рідного півдня, і він спокійнісінько заспівав:
Усі повернулися до нього: чи він, бува, не зсунувся з глузду? Він почервонів і встромив очі у свою тарілку, стрепенувшись лише на мить, щоб відштовхнути подану йому священну компотницю.
– Знову чорнослив!.. Та ні за що в світі!..
Це вже було занадто.
Усі засовали стільцями. Академік, лорд Чіпіндейл (?), боннський професор та інші знаменитості з табору чорносливників підвелися і на знак протесту вийшли з їдальні.
А за мить покинули їдальню й рисники, бо альпініст так само рішуче відсунув од себе компотницю з рисом.
Ні рис, ні чорнослив!.. Що ж тоді?…
Усі рушили до дверей, і було щось моторошне в цьому мовчазному поході задертих носів та погордливо стиснутих вуст, а бідолашний альпініст, який саме заходився краяти на скибочки хліб, щоб умочати його в страву (звичай його краю), залишився сам-самісінький у величезній, залитій світлом їдальні, придавлений тягарем загальної зневаги.
Друзі мої, не зневажайте нікого! Зневага – це козир у руках вискочнів, позерів, бридіїв і дурнів, личина, за якою ховається нікчемність, а часом і ницість, яка приховує відсутність розуму, власної думки й доброти. Всі горбані сповнені зневаги, всі кирпаті морщать і гнуть свою кирпу перед тими, хто має рівний ніс…
Добрий альпініст це знав. Йому вже перевалило за сорок, він уже переступив через «критичне роздоріжжя» і був тепер у тій порі, коли людина підбирає і знаходить чарівний ключ, що відмикає двері життя до самісіньких його глибин, двері, за якими відслоняється довга оманлива анфілада; він знав собі ціну, знав поважність свого покликання, свого великого імені, тож анітрохи не турбувався тим, що думають про нього ці люди. Адже досить йому себе назвати, крикнути: «Це я!» – і всі ці зневажливо відкопилені губи враз розпливуться в шанобливих усмішках. Проте інкогніто тішило його.
Йому допікало лиш те, що він не міг розмовляти, галасувати, виливати душу, потискувати руки, по-панібратському поплескувати співрозмовників по плечу, називати їх на ім’я… Ось що гнітило його в «Рігі-Кульм».
Особливо гнітила його мовчанка.
«Так, чого доброго, і язик поприщить», – думав бідолаха, знічев’я тиняючись по готелю.
Він забрів у кав’ярню, простору й порожню, мов собор у будень, підкликав кельнера, назвавши його «друзяко», і замовив «каву, але без цукру. Ге?» І хоч кельнер не спитав його: «А чому без цукру?» – поквапився сказати: «Я призвичаївся пити каву без цукру, коли полював в Алжирі».
Як йому кортіло розповісти про свої чудові лови! Проте кельнер, нечутно, мов привид, ступаючи у своїх м’яких черевиках, помчав до лорда Чіпіндейла – той, розсівшись на канапі, мляво гукав: «Чімпанського!.. Чімпанського!..» Бахнув корок, потім запала тиша, і було лише чути, як завиває вітер у велетенському каміні та шурхотить по шибках сніг.
У читальному залі теж панувала нудьга: всі повтуплювали очі в газети, схиливши голови над довгими зеленими столами, на яких стояли засвічені лампи. Вряди-годи хтось позіхне, кахикне, зашелестить сторінкою; і в тиші цієї класної кімнати височіли, обернені спинами до груби, застиглі постаті двох верховних жерців офіційної історії, Шванталера та Астьє-Рею, величних, однаково пропахлих цвіллю, – примхлива доля звела їх тут, на горі Рігі, після того, як тридцять років поспіль вони виливали один на одного потоки лайки і в пояснювальних записках вдавалися до таких висловів, як «Цей дурноверхий Шванталер» та «Vir ineptissimus[6] Астьє-Рею».
Тож уявіть собі, як зустріли вони товариського альпініста, коли той підсів до них погомоніти біля вогню й набратися розуму! Від цих двох каріатид на нього враз війнуло холодом, а він цього страх як не любив! Підвівшись, він став походжати по бібліотеці – не тільки щоб приховати збентеженість, а й щоб зігрітися, – а потім відчинив книжкову шафу. Кілька англійських романів, грубезні Біблії та розрізнені томи «Записок Швейцарського клубу альпіністів» – усе впереміш. Він витяг першу-ліпшу книжку і хотів був узяти її з собою – почитати в ліжку, але мусив поставити на місце: брати книжки в номери не дозволялося.
Він знову почав тинятися готелем і нарешті прочинив двері більярдної; там грав сам із собою італійський тенор, вихиляючись усім станом і виставляючи напоказ манжети, щоб привернути увагу своєї гарненької сусідки по табльдоту: вона сиділа на канапі поміж двома молодиками й читала вголос якогось листа. Коли ввійшов альпініст, дівчина покинула читати, а один із молодиків, той, що був вищий на зріст, підвівся: справжнісінький мужлай, мужопес із волохатими ручиськами, з довгими чорними патлами, брудними й лискучими, із скуйовдженою бородою. Він ступив два кроки назустріч альпіністові і глипнув на нього так зухвало й люто, що той, не мовивши ні слова, відвернувся й статечно одійшов.
– Ну й непривітні ж вони, ці півничани! – сказав він голосно й грюкнув дверима – мовляв, він анітрохи не злякався того дикуна.
Він покладав останні надії на салон. Увійшов туди… Хай йому чорт!.. Та це ж трупарня, люди добрі, справжнісінька трупарня! Достоту Сен-Бернарський монастир, де ченці виставляють замерзлих нещасливців, яких витягли з-під снігу, виставляють у тих самих позах, у яких ті закоцюбли… Ось що таке салон у «Рігі-Кульм»!
На канапах попід стінами, мовчазні, заціпенілі, сиділи купками дами; деякі поодинці вмостилися в кріслах. Усі міс, неначе закрижанілі, позастигали за круглими столиками під лампами, тримаючи в руках хто альбом, хто журнал, хто гаптування. Серед них були доньки перуанського генерала – вісім маленьких перуанок, які вирізнялися своїми жвавими личками шафранового кольору й барвистими стрічками, що яскріли поміж сіро-зелених, мов ящірки, англійських суконь. Ці бідолашні тепложительки! Так легко було уявити собі, як вони, сміючись і гримасуючи, стрибають по верхівках кокосових пальм, і так жаль було дивитись на них тут – застиглих, занімілих… А у глибині салону виднів зловісний силует старого дипломата – його маленькі безживні руки в мітенках лежали на клавішах, що кидали на його обличчя жовтуватий відблиск…
Примечания
1
Вірші переклав Михайло Литвинець.
2
Роза, гарний, гарна, гарне (лат.).
3
Тут: ресторани (ісп.).
4
Цариця гір (лат.).
5
Не розумію (іт.).
6
Бовдур (лат.).