Поняття честі у Західній Європі тих часів, а надто – в Іспанії, мало надзвичайно велику вагу. За нормами, встановленими задовго до XVIІ ст. (витоки, очевидно, у біблійному: «ліпше добре ім’я за багатство велике» (Приповісті Соломонові 22:1)), честь вважалася родовою рисою людини шляхетного походження. Дворянинові належало ревно оберігати власну честь від щонайменшої, навіть уявної, образи, жорстоко мститися кожному, хто зазіхав на неї. Ображений вважався «соціально мертвим», допоки не матиме нагоди помститися і відновити власне добре ім’я, а з ним – становище у суспільстві.
Тема честі й помсти ще до Кальдерона широко розроблялася у спеціальних трактатах та книгах на близьку тематику (приміром, у «Мистецтві володіти зброєю» Х. де Карранса, 1571), а також у художній літературі Іспанії Золотої доби. Однак саме Кальдеро-нові вдалося майже з формульною чіткістю відобразити практично всі нюанси поняття честі, які побутували в той час в іспанському суспільстві.
Драматург запропонував власний кут зору на цю проблематику. На відміну від своїх попередників і сучасників, які вважали честь спадкоємним атрибутом лише шляхетського стану або ж бачили у ній еквівалент людської гідності, чесноту, яку людина здобуває завдяки своїм вчинкам (Л. Вівес, Лопе де Вега та ін.), Кальдерон розглядав честь як особливий дар Бога людині, який дається кожному разом із життям. Відтак, носіями ідеалів честі у п’єсах Кальдерона можуть бути і член королівського дому («Стійкий принц»), і простий селянин («Саламейський алькальд»).
Варто підкреслити також, що драматург не робить честь винятково чоловічим привілеєм. У його творах цим питанням переймаються і представниці прекрасної статі («Лікар своєї честі», «Життя – це сон»). Кальдерон всіляко підкреслює значення честі і доброго імені для жінки, але відзначає також її більшу вразливість, а часом і повну безпорадність у важких обставинах, пов’язаних з безчестям, адже, на відміну від чоловіка, вона не може самостійно помститися. В таку ситуацію потрапляє, зокрема, Росаура, героїня драми «Життя – це сон». А донья Леонор, героїня «Лікаря своєї честі», з гіркотою зауважує, що жіноча краса є запорукою нещастя.
Проблеми честі допомагають Кальдерону створювати розмаїті драматичні колізії, що дозволяють показати як найкращі, так і найгірші взірці поведінки, своєрідно ілюструючи переконаність бароко у двоїстості людської натури.
Якщо у «Лікарі своєї честі» драматург змальовує хворобливо загострене, доведене майже до абсурду розуміння честі, яке стає причиною кривавої помсти за нескоєний злочин, то в «Саламейському алькальді» показане зіткнення різних уявлень про честь, конфлікт селянина і дворянина, в якому, всупереч усталеним схемам, перший виявляє справжню шляхетність, а другий – ницість і безчестя.
Абсолютний ідеал честі демонструє, натомість, створена значно раніше п’єса «Стійкий принц», сюжет якої Кальдерон міг знайти у хроніці Ж. Ф. Алвареша, секретаря принца Фердинанда Португальського. Можна припустити навіть, що цей сюжет мав для драматурга певне особисте значення. Історія, пов’язана з мавританськими війнами, навряд чи могла залишити байдужою людину, один з предків якої, за переказами, користувався милостями короля Фердинанда ІІІ, уславленого своїми перемогами під час Реконкісти (і канонізованого саме за життя Кальдерона, 1671 р.). До того ж, девіз на родовому гербі ідальго Педро Кальдерона відважно твердив: «Por la fé moriré» (Загину за віру), відповідаючи суті його п’єси про непохитного і шляхетного воїна.
«Стійкий принц» належить до тих творів іспанського митця, котрі важко віднести до певної категорії. Беручи за основу той факт, що сюжет побудовано на епізоді з португальської історії, а серед персонажів є особи цілком реальні, то «Стійкого принца» слід зарахувати до історичних драм. Якщо ж виходити з того, що дон Фернандо де Авіс-і-Ланкастер (Фердинанд Португальський) прийняв мученицьку смерть за віру, залишившись у народній пам’яті «Святим інфантом», – а в офіційних католицьких святцях скромніше, «блаженним», – тоді драму треба віднести до релігійних і навіть агіографічних, як інсценізоване житіє.
Як уже було сказано, сюжет драми співвідноситься зі справжніми подіями XV ст., а саме з невдалою спробою заволодіти Танжером, яку португальці здійснили 1437 р. Натхненником цієї військової операції був принц королівського дому дон Енріке, або ж Генріх Мореплавець, який увійшов в історію Великих географічних відкриттів як засновник і патрон морехідної школи у м. Сагреш, де навчався сам Христофор Колумб.
В експедицію вирушив і брат Генріха Мореплавця, принц дон Фернандо, якому після поразки португальців довелося стати заручником, за звільнення котрого маври зажадали повернути їм місто Сеуту, важливий стратегічний пункт на африканському узбережжі.
Разом з інфантом 17 жовтня 1437 р. у полоні залишилися й четверо ідальго та кілька слуг, які добровільно зголосилися розділити долю принца. 5 червня 1443 р. дон Фернандо помер, провівши шість років у неволі. Саме так, як показано у п’єсі, принцові довелося терпіти наругу й виконувати найтяжчу, найбруднішу роботу. Його навіть не поховали належним чином. Лише 1473 р. тіло Стійкого принца було повернено на батьківщину в обмін на знатного мавританського в’язня. Цікаво, що цей момент «викупу за мерця» також знайшов відображення у п’єсі Кальдерона, щоправда, у дещо зміненому вигляді, як елемент іншої сюжетної лінії.
У своєму творі драматург загалом тримається історичної правди, але по-своєму розставляє деякі важливі акценти. Відомо, наприклад, що з полону принц написав листа до короля Португалії Едуарда, з порадою не віддавати Сеуту, бо володіння містом важило більше, ніж його життя.
Важко судити, чим насправді керувався в цій ситуації історичний дон Фернандо: палким релігійним почуттям чи практичним розрахунком державного діяча і воїна, який розумів стратегічне значення Сеути? Для Кальдерона ж сумнівів не існує: його дон Фернандо – лицар віри, для якого головний резон не віддавати Сеуту полягає в тому, що це – християнське місто.
(Переклад С. Борщевського)гнівно запитує він у брата, який привіз згоду португальського короля на повернення Сеути. Дон Фернандо добровільно йде на жертву, обирає муки рабства, аби не допустити наруги над своєю вірою й державою.
«Святого інфанта» зазвичай сприймають як борця за ідею, людину, яка гине, не зраджуючи принципів. Така оцінка по-своєму справедлива, але, як видається, в цьому творі Кальдерон розвиває тезу, висловлену одним з персонажів «Кохання, честі і влади»: «hay honor contra el poder» (проти сили є честь). Гра слів, очевидна у цій фразі з першої комедії іспанського автора, відлунює й у «Стійкому принці». Дон Фернандо-заручник здається безборонним проти ворожої сили і влади (poder), уособлених в образі короля Феса. Він має єдину зброю – честь (honor). І перемагає.
Образ Стійкого принца можна трактувати і як емблему ролі й місця особистості в історії. Здавалося б, від нього залежить так мало, збіг обставин – і принц крові перетворюється на полоненого, раба. Але навіть у такому жалюгідному становищі він не зречеться своєї віри, не занапастить друга, не зламає життя коханій… Його покора – покора аскетахристиянина або філософа-стоїка, який зневажає плоть і дбає про дух, що постає проти наруги над честю. Врятувавши лише честь, дон Фернандо рятує все: престиж своєї релігії і держави, тисячі людських життів, власну безсмертну душу.
Отже, наріжним каменем твору є саме честь. Вона є тим стрижнем, який непохитно тримає на собі і патріотизм головного героя, і його полум’яну віру, і стійкість у випробуваннях, і шляхетні уявлення про милосердя, дружбу та служіння дамі. Дон Фернандо – людина честі не на словах, а на ділі. «Хто я? Лицар, тільки й того», – скромно атестує він себе, але у розумінні автора саме на таких лицарях і тримається світ.