Халк – власне «народ», означає «плем'я»;
«таіфе» – «народ» – «орда»;
«тіре» – «уламок» – «клан» [2].
Ми коротко зупинимося на усіх цих головних племенах, звернувши особливу увагу на три південні: теке, геклен та йомутів, оскільки нам довелося побачити їх зблизька і познайомитися з ними.
1. Плем'я човдур живе у південній частині області, розташованій між Каспійським та Аральським морями, і налічує приблизно 12 тис. юрт. Його головні тіре, розпорошені від Каспійського моря до Старого Ургенча, Бульдумфаса [3] і Кєкчеге в Хіві, наступні [4]: абдал (Abdal), ігдир (Jgdyr), есенул (Essenul), карачовдур (Karatschaudor), бозаджі (Bosadschi), бурунджук (Burundschuk), шейх (Scheich) [5].
2. Плем'я ерсарів живе на лівому березі Оксуса від Чарджоу до Балха, підрозділяється на 20 таіфе і велику кількість тіре [6]; кажуть, що кількість їхніх юрт сягає від 50 до 60 тис. Оскільки вони у більшості живуть на березі Оксуса і зобов'язані платити данину бухарському еміру, їх часто також називають «лебаб-туркмени», тобто «прибережні туркмени».
3. Алі-ілі [7], головне місце проживання яких Андхой, утворюють тільки три невеликих тіре і налічують не більше 2–3 тис. юрт.
4. Кара. Невелике, але надзвичайно дике туркменське плем'я, яке у більшості кочує поблизу колодязів у величезній піщаній пустелі між Андхоєм та Мервом і знаходиться в стані війни з усіма сусідніми народностями через свої безпощадні грабунки.
5. Салор [8]. Найдавніше з відомих в історії туркменських племен, знамените своєю хоробрістю ще у часи арабського нашестя. Ймовірно, раніше воно було значиміше, та постійні війни дуже скоротили його, тепер у племені всього 8 тис. юрт, і якщо ще 10 років тому воно володіло таким важливим пунктом, як Мерв, то нині, витіснене туркменами-теке, живе в Марчахі і його околицях. Воно складається з наступних тіре і таіфе:
6. Сарик. Через свою хоробрість користується не меншою славою, ніж плем'я салор, і тому теж значно зменшилось кількісно. Тепер сарики живуть в околицях Пенде по березі Мурґаба і жорстоко ворогують з усіма туркменами, окрім сусідніх джемшідів.
Вони поділяються на наступні тіре і таіфе:
Мені казали, що у них до 12 тис. юрт.
7. Теке [11]. Нині це найбільше і наймогутніше туркменське плем'я, яке розпадається на дві головні групи: ахальські теке (на схід від Теджена) і мервські теке; надійні джерела свідчать, що вони налічують близько 60 тис. юрт. Так як у них менше придатної для обробки землі, ніж у решти туркменів, вони, так би мовити, самою природою приречені на розбій, і дійсно, це бич божий для північно-східних областей Персії, для Герату та його околиць. З його підрозділів, які, очевидно, чисельніші від інших, я зміг записати тільки наступні:
8. Геклен [13]. По їхньому становищу і по тих обставинах, в яких я застав це плем'я, я можу назвати його мирним і цивілізованим. Геклени дуже охоче займаються землеробством, і більшість з них є підданими перського царя. Вони живуть на прекрасній землі Ґургана, що славиться своєю минувшиною (тепер руїни Шахрі-Джурджан).
Кажуть, що ці 10 груп налічують 10 тис. юрт, число, мабуть, не перебільшене.
9. Йомути, що живуть на східному узбережжі і деяких островах Каспійського моря, загалом називаються «ґергенські йомути», тобто йомути з Ґергена. Окрім того, є ще хівинські йомути, тобто йомути з Хіви, що вибрали для проживання інший бік пустелі, поблизу від Оксуса [15]. Значимі місця, де зазвичай розташовуються ґергенські йомути, якщо починати перелік від перського кордону, наступні:
1) Ходжа-Нефес [16], в нижній частині гирла Ґергена, з 40–60 юртами, що постачають багато відважних морських розбійників, від яких не знає спокою перське узбережжя; 2) Ґемюштепе – зимова квартира, влітку тут не живуть через люту лихоманку. Цей район розташований у верхній частині гирла Ґургена. Воно тут дуже глибоке і кишить рибою, яку споживають кочівники; 3) Гасанкулі, на березі затоки з тією ж назвою. Ця місцевість густо населена влітку, тут дозрівають смачні дині; 4) Етрек, на схід від Гасанкулі, на березі однойменної річки, яка в шести милях звідси впадає в море; 5) Чекішляр, чи яйлак (літовка), поблизу від пагорба Ак-Тепе, що височить на березі моря; 6) Челекен (правильніше Черекен від перського «Чаркен», тобто «Чотири рудні» – за назвою чотирьох основних продуктів цього острова [17], острів всього в кількох милях від материка, жителі його – мирні торговці.
Йомути утворюють наступні клани і орди:
Огурджали не визнають себе одноплемінниками хомутів [22], тому що не займаються розбоєм. А як вони діяльно підтримують мирні торгові відносини з Персією, то вони стали підданими шаха і щорічно платять 1000 дукатів данини. Проте у справи їхнього внутрішнього управління перси не втручаються. Самі йомути зазвичай налічують у себе 40–50 тис. юрт, але ця цифра також малодостовірна, як і всі інші, національна гордість цих номадів виражається в даних про їхню кількість. Незважаючи на це, підраховуємо окремі показники:
В середньому в одній юрті – 5 осіб, що дає в сумі 982 500 чоловік. Ця цифра має розглядатися як мінімум, тому що я зменшив туркменські показники майже на третину.
Б. Політична обстановка
Під час мого перебування серед туркменів мене понад усе вразило те, що я не знайшов нікого, хто б хотів командувати, і жодну людину, яка хотіла б підкорятися. Сам туркмен зазвичай так говорить про себе: «Віз бібаш халк боламиз» («Ми – народ без ватажка»), та «Нам нікого й не треба, ми всі рівні, у нас кожен – король». У політичних інститутах решти номадів можна знайти деякі сліди правління, в особі аксакала у тюрок, рішсефіда у персів, шейха у арабів; у туркменів немає нічого подібного. У племенах є, правда, свої аксакали, яких у якійсь мірі шанують, але їх люблять і терплять доти, поки вони не намагаються виявити свою зверхність якимись ознаками чи надмірною пихою. Читач неодмінно запитає, як же можуть ці відомі розбійники, чия жорстокість не знає меж, жити разом, не знищуючи один одного. Так, це дивно, та ще більше здивує читача те, що, не дивлячись на позірну анархію, не зважаючи на всю дикість, у них – поки вони не оголосять ворожнечу привселюдно, – менше розбою і вбивств, несправедливості і аморальності, ніж у інших азійських народів, соціальні умови яких базуються на ісламській цивілізації. Жителями пустелі править часто навіть тиран, для них давній і могутній володар, невидимий, але який чітко виявляє себе в слові «деб» (звичай, мораль, устої). («Деб» – у киргизів «тере» – слово арабськ. і походить від «едем» – «моральність».) Туркмени суворо дотримуються всього, що диктує деб, і з відразою ставляться до всього, що він забороняє. Поруч з дебом можна було б згадати і релігію, що впливає за певних обставин, проте вона далеко не має того впливу, який їй приписують, хоч і запозичена з фанатичної Бухари. Розповсюджена думка, що туркмен грабує і продає перса через те, що той належить до ненависної шиїтської секти. Проте це глибока омана, і я твердо впевнений, що туркмен не відмовився б задовольнити свою жагу розбою, який дозволяється дебом, якщо б замість персів його сусідами були суніти-турки. І наразі він часто підтверджує це, нападаючи на сунітські Афганістан, Меймене, Хіву і навіть на Бухару. Пізніше власний досвід переконав нас у тому, що більша частина рабів у Середній Азії належить до сунітів. Якось я запитав розбійника, відомого своєю набожністю, як він може продавати в рабство свого брата-суніта, бо ж пророк велів: «Куллі муслім хурр», тобто «Кожен мусульманин вільний». «Ех, – відповідав туркмен з повною байдужістю, – Коран – божа книга і, звичайно, набагато шляхетніший від людини, а його продають і купують за кілька кранів. Так чого ж ти хочеш? Йосип син Якуба був пророком, а його теж продали. Хіба він став гіршим від цього?».