Бернгард – прискіпливий дослідник метаморфози сучасного йому повоєнного австрійського суспільства: як націонал-соціалістичний освітній заклад через ніч стає католицьким інтернатом («Дітвак»), а вчорашній націонал-соціаліст – соціал-демократичним функціонером («Площа героїв»). У Бернгарда Добра несе погибель («Свято для Бориса»), а есесівець, згадуючи про «добрі старі часи», одягає сховану в шафі уніформу («Обід по-німецьки»).
Згас Томас Бернгард 12 лютого 1989 року після багаторічної тяжкої легеневої недуги. Проте не вщухають дискусії довкола його творчості. Письменником цікавляться, як двадцять, тридцять і п'ятдесят років тому. Його твори читають, інсценізують, обговорюють.
Тимофій Гаврилів
Холоднеча[18]
Роман
«Що кажуть про мене люди? – запитав він. -Кажуть, ідіот? А що їм казати?»
День перший
Практика у шпиталі[19] – це не лише споглядання складних операцій на кишківнику, розрізання очеревини, крайове видалення легені й відрізання ніг, практикантові доводиться не тільки закривати очі небіжчикам і витягувати на світ Божий немовляток. Практикуватись у лікарні – це не просто кидати через плече в емальовану балію відкраяні руки-ноги, цілі або кавалками. Та й тупцювання за спинами головлікаря, асистентів і асистентів асистентів і дрібцювання за ними під час обходів ще не досить. І до самого підтасовування елементарних фактів справа теж не зводиться, як от коли плетеш щось на кшталт: «Увесь бруд просто розчиниться у вашій крові, і ви знову зіпнетеся на ноги», як і сотня інших облудних прийомів, до пари зжаяложеній фразі: «Все буде добре!», коли ясно, що цьому вже не бувати. Це не тільки стажерство, коли йдеться про розтин тканин і зашивання, перев'язування судин і спокушання власного терпцю. Практику слід вимірювати і позафізичними речами й можливостями. Отримана мною припорука спостерігати за малярем Штраухом змушує мене з'ясовувати саме такі позафізичні факти й можливості. Досліджувати щось недосліджуване. Розкривати це до крайньої межі людських можливостей. Як розкривають змову. І може ж бути, що позафізичне – тут я маю на увазі не душу, а те позафізичне без душі, про яку я не можу сказати, чи існує вона, проте схильний думати, що таки існує, – це тисячолітня гіпотеза, що містить у собі тисячолітню істину. Цілком імовірно, що все позафізичне, позбавлене клітин, – це те, з чого виникає все суще, а не навпаки й не лише одне з одного.
День другий
Я відїхав першим потягом, о пів на п'яту: той увігнався просто у скелі. Праворуч і ліворуч панувала пітьма. Коли сідав у вагон, мене пробирав мороз. Згодом я мало-помалу зігрівся. Навколо гомоніли робітники, що верталися з нічної зміни. Вони нараз прихилили мене до себе. Жінки й чоловіки, молоді й старі, але всі однаково знесилені у горнилі безсонної ночі, згорблені під її тягарем од голів до грудей, од калиток до п'ят. Чоловіки в сірих шапчинах, жінки в червоних хустках. Ноги замотані у якесь лахміття з грубої шерсті – єдина можливість лишити з носом холоднечу. Я миттю здогадався, що це снігоприбирачі, які підсіли в Зульцау. Було тепло, мов у коров'ячому животі: повітря, здавалося, безупинно нагніталося помпами серцевих м’язів, а ті ж таки людські тіла його всмоктували. Можна ні про що не думати! Я оперся спиною на стінку. А що цілу ніч не спав, то мене швидко зморив сон. Прокинувшись, я знову побачив кривавий слід, який зміївся по мокрій підлозі вагона нерівною смугою, немов зображення затиснутої скелями річки на географічній мапі. Слід зникав десь між вікном і рамою під стоп-краном. Це була кров розчавленого птаха, тільце якого зчавила віконна рама: несподівано підстрибнувши, вона майже перерізала бідолашку навпіл. Ймовірно, пташину пристукнуло кілька днів тому, і так щільно, що зовні навіть не підвівало. Провідник, який протупотів вагоном з обов'язку своєї безрадісної служби, не кинув на пернатого небіжчика й оком. А проте він, певно, вже бачив його раніше. Я це зрозумів. Несподівано трапилася нагода послухати бувальщину – історію колійного сторожа, що задихнувся в хугу. Закінчувалася вона словами: «Йому все було до лампочки!» Чи через мою зовнішність, мою внутрішню суть, яка вийшла наяв на клаптику простору, на який можна метнути оком, або ж через флюїди моїх думок, які наполегливо працювали над майбутнім завданням, але ніхто до мене не підсів, хоча кожне вільне місце у вагоні ставало раз у раз омріяною здобиччю. Потяг зі скрипінням проповз річковою долиною. Подумки я вже побував удома. І подався далі якимось великим містом, яке колись перетнув. Потім помітив порошинки на лівому рукаві і спробував струсити їх правою рукою. Робітники повитягали ножі і заходилися різати хліб. Вони пхали в себе цілі партики та ще й набивали роти кавалками ковбаси і м'яса, якимсь кришивом, яке не їли б за жодним столом. Такі харчі можна уминати тільки на коліні. Всі цідили крижане пиво і не мали сил посміятися над собою, і то коли здавалися собі смішними. Втома їхня була така велика, що вони і не поривалися застебнути ширіньки або витерти губи. Мені здалося, що, переступивши поріг домівки, всі миттю попадають на свої ліжка. А о п'ятій вечора, коли всі інші впораються з роботою, вони знову стануть до неї. Потяг гримотів і мчав униз, як і річка уздовж колій. Темрява щодалі густішала.
Кімната виявилася такою ж маленькою і незатишною, як і моя практикантська комірка в Шварцаху.[20] Там мало не над вухом нестерпно клекотіла річка, тут було нестерпно тихо. На моє прохання хазяйка зняла гардини (така вже моя натура: терпіти не можу гардин у кімнатах, вони мене відлякують). Від хазяйки мене верне. З тим-таки присмаком, як у дитинстві, коли я блював біля розкритих воріт різниці. Якби вона була мертва, то мені – зараз – не було б гидко (анатомовані тіла ніколи не нагадують мені живих), але ж вона жива і живе у затхлому, прадавньому запаху кухні у заїзді. Мабуть, мені випало чимось упасти їй в око, вона сама притягнула вгору мою валізу і запропонувала приносити мені вранці сніданок. Проти своїх правил. У них так не ведеться. «У нас тільки пан мальовник сам по собі», – сказала вона. Як-не-як завсідник, з привілеями. А хазяям «більше збитку, ніж зиску». Спитала як я потрапив до її заїзду. «Припадком», – відказав я. Мовляв, мені хотілося швидше відпочити і знову додому, де на мене чекає купа роботи. Вона виказала розуміння. Я назвав своє прізвище і віддав паспорт.
Досі я не бачив нікого, крім хазяйки, хоча в готелі неабияк галасували. Кожного разу, коли приходив час їсти, а я робив це в своїй кімнаті. Я запитав хазяйку про маляра, і жінка сказала, що він у лісі. «Він майже увесь час пропадає в лісі, – докинула вона, – до вечері не вернеться». Хазяйка спитала, чи знаю я «пана живописця». «Ні», – кинув я. Стоячи вже в дверях, вона, здавалося, безмовно про щось питала, як може питати чоловіка жінка, блискаючи очима. Я був заскочений зненацька. Помилка виключена. Її пропозицію я відкинув мовчки, ледь здолавши напад нудоти.
Венґ – місце, найпохмуріше з усіх, які коли-небудь потрапляли мені на очі. Куди похмуріше, ніж можна було виснувати з асистентового опису. Доктор Штраух говорив про це натяками, як натякають на небезпечний відтинок шляху, що його належить пройти другові. Все, про що казав асистент, складалося з натяків. Незриме мотуззя, яким він мене чимраз міцніше приторочував до покладеного на мене доручення, викликало поміж нами майже нестерпну напругу, та й аргументи він забивав у мене, мов якісь цвяхи – у мозок. А проте, він вирішив не забивати мені баки й обмежився чіткими настановами. Місцевість і справді наганяє на мене страх, ще більше лякає саме селище, де живуть карликуваті горбані, ще й – так і хочеться докинути – мішком намахані. Пересічно метр сорок заввишки, тиняються вони між потрісканими стінами і якимись містками, народжені в якомусь чаді. Ці коротуни здаються типовими аборигенами цієї-таки долини.