У контексті останньої п'єси Бернгарда напрошується запитання: «То хто ж вони, герої?» В австрійській історії, матеріалізованій у вигляді постаментів на історичній площі Героїв, були ерцгерцог Карл і принц Ойґен (Євген) Савойський. Перший був генерал-губернатором австрійських Нідерландів, командувачем австрійських військ у Південній Німеччині, Північній Італії і Швайцарії, президентом Двірської військової ради, реформатором війська, ініціатором скасування пожиттєвої військової служби і, нарешті, найвидатнішим письменником-баталістом XIX ст. Маючи чин генералісимуса, переміг Наполеона у битві під Асперном, уперше продемонструвавши вразливість наполеонівської армії, проте невдовзі зазнав поразки від Наполеона під Ваґрамом. Звільнений цісарем, оселився в маєтку під Баденом. Після Віденського конгресу став губернатором фортеці Майнц.
Другий жив сторіччям раніше й був одним з найславетніших полководців дому Габсбурґів, президентом Двірської військової ради, генерал-губернатором Мілана, дипломатом, «мудрим радником трьох цісарів і видатним переможцем над ворогами Австрії», як повідомляє напис на пам'ятнику; відтак будівничим, колекціонером і меценатом. Пишаючись франко-італійським походженням, віддано служив австрійським цісарям. Умів мобілізувати вояків і сам вів їх у бій. Мав тринадцять поранень.
За звитяжними фасадами ховаються дві різні й напрочуд насичені приватні біографії. Карлові, епілептикові, випало гідне Шекспірових драм кохання, шлюб з обраницею серця принцесою Генрієттою й нетривалі втіхи палкого кохання: тридцяти двох років дружина померла, заразившись скарлатиною від дітей. Єдина протестантка в католицькому домі Габсбурґів, принцеса Генрієтта похована в родинному гробів ці Капуцинів: «Якщо вона живою була поміж нас, то нехай буде й мертвою».
Принцові Ойґенові ще за життя присвячували вірші. Зазвичай вірші присвячують закохані юнаки. Іноді, всупереч кліше, юнки. «Марс без Венери» – найвідоміший вірш, присвячений принцові Ойґену. Ойґена вважали гомосексуалістом. Приватне життя без жінок і шлюбу чи то породило, чи зміцнило цю версію. Майно принц заповів своїй небозі Анні-Вікторії, яка більшість статків продала з аукціону.
Чи це всі герої? Ні, не всі. Були ще імператор Франц Иосиф І, господар, і цар Микола II, гість. Були святкування і скорботні процесії, військові паради і свято тіла Господнього, міжнародна зустріч молоді 1929 року і маніфестація з нагоди першої робітничої олімпіади 1931 року, радіотрансляція футбольного матчу між Англією та Австрією, що відбувався в Лондоні, «тракторна демонстрація» селян і приземлення гвинтокрила на ювілей аероклубу, віче з нагоди вступу в Європейський Союз і другий візит Івана Павла II.
Чи це все? Ні. Було ще 15 березня 1938 року. Були маси. І було їх багато. І була вікопомна промова, якій передували «народницьке віче» націонал-соціалістів і їхнє ж антиклерикальне віче, а також убивство винахідника «станової держави», канцлера Енґельберта Дольфуса. Виголошував промову Адольф Гітлер – аферист, який, провалившись свого часу на вступі до Мистецької академії, повернувся до Відня фюрером і переможцем. Переможцем, як ерцгерцог Карл і принц Ойґен. Розширювачем Австрії. Або навпаки. Це «навпаки» в підручниках історії називається «аншлюсом», примусовим приєднанням. Відбувся аншлюс з намови Германа Ґерінґа, який радо підігравав фюрерові. Хто був незгідний, міг утекти. Хто не встиг, опинявся в лабетах таємної поліції (гестапо) й концентраційних таборах. 1988 року аншлюсові виповнилося п'ятдесят літ. Томасові Бернгардові – п'ятдесят сім. Залишався не цілий рік до смерті, яка супроводжувала письменника від дев'ятнадцятирічного віку, коли захворів на Morbus Boeck. Адольф Гітлер теж був письменником, який написав одну книжку – «Майн Кампф», себто «Моя боротьба», і кілька нюрнберзьких законів. Адольф Гітлер здобув визнання, якого йому бракувало. Щоправда, не як письменник і вже аж ніяк не як маляр.
Що було б, якби Гітлер не провалився під час вступу до академії? На це питання пробує відповісти сучасний французький письменник Ерик-Еманюель Шмітт. Томас Бернгард спробував відповісти на те, що було без «якби». Кращу назву годі вигадати. Площа Героїв, гробівець Капуцинів… Такі назви вже звучать, наче взяті з художніх творів. Тож в основу «Площі героїв» лягла… площа Героїв.
Дія п'єси відсилає до епізоду історії, що відбувалася на площі. Перша і третя дії оселені в помешканні, вікна якого виходять на означений майдан. Друга дія відбувається в Народному саду, який прилягає і продовжує площу Героїв. Хоча, може, й навпаки: площа Героїв продовжує Народний сад.
У Народному саду на лаві сидить професор Роберт Шустер в оточенні своїх небог – Анни та Ольги. Бесідують вони про речі великі і малі, фундаментальні і швидкоплинні. Про дорогу, яка зруйнує сад. Сад, який посідає таке значуще місце в австрійському лексиконі символів, та і європейському загалом. Хіба не відсилає, відчуваючи загрозу, нехай яблуневий – адже це нюанси, – сад до «Вишневого саду» Антона Чехова, а Анна до його-таки «Анни на шиї»?
Вони вертаються з похорону професора Йозефа Шустера. Раптом ім'я покійного, до якого всякчас апелює п'єса, так що він стає її головним героєм, і похорон, під знаком якого розгортається дія, відсилають до іншого похорону, описаного в іншому творі. Тоді ховали погруддя цісаря Франца Иосифа і «мовби вдруге ховали монархію». Геть субверсивно, так що її було б важко поставити на карб, зовсім не так очевидно, як у новелі Йозефа Рота, туга за Дунайською монархією утворює найглибший під спід дійства, на який накладається решта нашарувань.
А що, коли Гітлер тужив не тільки за академією, а й за втраченою імперією, спробувавши відреставрувати її у цей вельми дивний спосіб, збільшивши Австрію коштом її приєднання до Німеччини? Помноживши австрійську мрію на німецькі амбіції? Ототожнивши свій комплекс меншовартості з «карликовістю» держави, в якій народився, коли вона ще була багатонаціональною монархією, де процвітали мистецтва, звучали різні мови, а понад усіма – німецька? Прикметно, що чимало австрійських авторів навіть у другій половині XX ст. не можуть пробачити своїй батьківщині її «карликовості». «Площа героїв» – Бернгардів внесок у дискусію, що не завершена й досі.
За гострою політичною спрямованістю, яка поляризує світ на чорне і біле (у Бернгарда радше чорне, ніж біле), за безкомпромісністю в доборі слів для формулювання таврувальних речень, за неймовірним галасом, зчиненим довкола п'єси ще перед тим, як відбулася її прем'єра, за колажами з охопленим загравою Бурґ-театром на титульній сторінці консервативно-бульварної Neue Kronen Zeitung губиться її інший вимір, а також композиційна віртуозність, з якою вона виписана.
«Площа героїв» побудована на накладанні двох вимірів. Вона мов палімпсест, одначе такий, на якому ті знаки, що нагорі, лише лягають й аж ніяк не уневажнюють знаків, які на споді. На споді ж – типова родинна історія, маленький соціальний організм зі своїми сподіваннями і страхами, геніальностями і недолугостями, безкомпромісностями і безпорадностями, тираніями і стражданнями, втіхами і плітками, правдами і лукавствами. Його розшарпує незрівнянно більший, потужніший і невблаганний суспільний організм, руйнуючи долі і переписуючи біографії. Пишучи їх по-іншому, ніж якими вони могли б бути. Пишучи такими, як є.
Сила «Площі героїв» і найкращого, що є у творчості Бернгарда, – не у спокусливих інвективах, що їх вкладено в уста персонажів, а в безжальній конфронтації політики і приватності, публічного й особистого, мистецтва і його сприйняття індивідом. Бернгард продовжує традиції великих майстрів на кшталт Льва Толстого чи Федора Достоєвського, змальовуючи, як світськість нещадно розбивається об політику і, поглинена та спотворена нею, втягується в дискурс тотальності, відтак тоталітарності.