– Не подобалася ти йому, – неочікувано жорстко сказала Маша. – Ані ти, ані я, ані Катя. Повір. Я з ним розмовляла.
– З моїм Яном?!
– Ні. З моїм Деном.
Тут автор має дещо пояснити.
Із тим, кого Голова київських відьом Василиса Андріївна шанобливо називала Хазяїном, кого книга Києвиць називала «Той, що стоїть по ліву руку» й кого Даша й Маша, за притаманною людям звичкою, називали Демоном, – із Дем’яном, Яном, Демитрієм Києвицьким у без року тиждень Києвиць склалися складнопідрядні стосунки.
Почати з того, що кожна з Трьох Києвиць бачила Свого Демона.
Перед Катею він з’являвся у вигляді холодного блондина.
Перед Дашею – у вигляді моторного рудого хлопця (в якого Землепотрясна Даша не проминула закохатися по самі вуха!)
Маша ж водила знайомство з нічнооким і чорноволосим, який спочатку з’явився перед нею веселим і добродушним, але дуже швидко дав зрозуміти: то була лише маска, покликана пом’якшити випадковим обраницям перехід до іншого Києва.
І Маші деколи доводилося бачити його непроникний погляд, губи, що говорили загадками й напівнатяками. Та наштовхуватися на його зневагу.
Не так щоб Демон відмовлявся їм допомагати.
Але ранг його в Києві був надто високий, щоб він вважав за потрібне приховувати: він поважає не їх, а їхню владу, бо вони – люди, сліпі, викликають у нього таку саму пихату зневагу, як сліпі кошенята у людей, які не схильні милуватися нерозумними тваринками.
– Ні, я не вірю! – Від надміру почуттів Чуб схопилася на ноги, задзвеніла сережками. – Не вірю, що я Яну зовсім перестала подобатися! Вася ж казала: Демон за нас. Ян вірить: ми – істинні. Він нам допоможе. Не розумію, чому він не з’являється?
– Він сказав мені, як його знайти. – Маша поглянула на небо. – У будь-якому разі доведеться з ним зустрітися. Може, він порадить, як бути з Акнір. Хоча… – Вона помовчала. – Знаєш, я не впевнена, що так уже хочу бути Києвицею.
– Ти? – дзенькнула золотом Чуб. – Ти ж більше за всіх хотіла!
– Не знаю, – зітхнула студентка. – Так якось одразу не склалося. І те, що я з дому пішла. І те, що ми не можемо до церкви зайти. Я повз Володимирський собор сьогодні йшла, мене наче вдарили! І те, що Мир загинув…
– Ти чьо, за цим придурком сумуєш?! – пхикнула Даша. – Він був сатаніст!
– Він мене врятував, – сказала Ковальова. – Але річ не тільки в цьому.
– А в чому? – Даша з цікавістю вдивлялася в обернений до неба профіль подруги. – Ну, колися! Я ж відчуваю щось не те. Про що ти там думаєш тихцем?
Маша стрімко втягнула повітря, збираючись повідомити найголовніше – Таємницю.
Але замість головного вигукнула зовсім інше:
– ВОГОНЬ!!! Дашо, ВОГОНЬ!!!
Землепотрясна блискавично підвела голову.
І побачила те, що їй доводилося бачити лише один раз.
Як небесні зірки розсипалися намистом… Сплелися в гірлянди.
Гірлянди сплелися в сріблясті нитки.
І з ліній народилося сяюче креслення.
Карта Києва!
Вулиці, будинки, береги…
І тривожний червоний вогонь у правому кутку!
Секунду зіркова карта їхнього Міста сяяла на небі над Старокиївською горою.
А потім небо впало. Полетіло на Дашу.
І Чуб знову примарилося: то не небо летить на неї, а вона з не стримною швидкістю падає вниз – на землю з небес.
Викреслений із зірок схематичний Київ зі страхітливою швидкістю ставав реальним. Набував розміру й об’єму.
Даша падала… Мало не розбилася об якийсь дах. Пролетіла повз освітлені вікна сірого будинку, позначеного особливо непримітною прикметою – магазином «Хліб». І, пролітаючи, встигла помітити жінку з висмоктаним життям обличчям, яка стояла біля вікна. Її нерухомі, порожні очі. Білий журнал у її руці.
Смертельно-чорний асфальт понісся на Дашу.
«Зараз розіб’юся! Все…»
Ілюзія падіння щезла.
Землепотрясна знайшла себе на сходах музею й швидко оговталася.
Заволала:
– Машо, ти бачила? Де це? Де?! – палко сподіваючись, що та жінка із зупиненим поглядом і є та сама важлива справа, заради якої всі їхні неприємності відкладуться на довгий-предовгий рік. – Де це, ти не знаєш?!
– Зда-а-є-ється, знаю, – сказала Маша, розсипчасто вимов ляючи букви. – Боже, як страшно! – Вона притисла долоню до серця. – Як страшно падати.
– Страшно – пофіг. Де це?
– Як на мене, Харківський масив. Там моя хрещена мати жила…На вулиці Ахматової.
– Ахматової? – Даша витягла з сумки реальну карту й, осяявши її ліхтарем, відшукала потрібний напис.
– Ахматова – Хліб. Знайдемо. На мітлу! – видала переможний клич труболітка.
Розділ третій, у якому Даша й Маша вирішують обмінятися мамами
Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог. Воно було спочатку в Бога. Усе через Нього почало бути, й без Нього ніщо не почало бути, що почало бути…
Євангеліє від Іоанна.
Маша непереборно боялася висоти.
Точніше, висоти боялося Машине тіло, не залишаючи самій Маші вибору – боятися їй чи ні.
Досить було тілу наблизитися до краю високого, Машині сідниці шматував страх, живіт підтягувався, розум зникав.
Маша боялася високих, крутих сходів і глибини просвітів. Боялася звішуватися через поручні балконів і до смерті боялася дивитися з обривів униз…
А ось літати не боялася.
Анітрохи!
Досить було їй піднятися в повітря, як її полонила невимовна природність – звичність того, що відбувається. Глибоко в душі Маша завжди вірила: люди здатні літати! Іноді ця віра межувала з упевненістю так близько-близько, що, стоячи на балконі, вона розводила руки, заплющувала очі, відчуваючи: ще зовсім трохи, й вона зрозуміє, як це зробити.
І тепер, сидячи на задньому сідлі мітли, притискаючись до впевненої спини Даші Чуб, подумала знову:
«Літати так легко… Так ЗВИЧНО! Ніби уві сні». Й відчула таке безмежне, невагоме відчуття свободи, що вперше за сьогодні злякалася: за два дні в них заберуть цю владу – й вона, як і всі на світі не-відьми, знову літатиме лише уві сні.
Дніпро, великий і чорний, залишився позаду.
«Мало який птах долетить до середини Дніпра», – стверджував Микола Васильович Гоголь. Але, будучи не птахом, а Києвицею, білявка на прізвище Чуб перемахнула давню ріку за кілька секунд й увірвалася до Києва Лівобережного.
– Знижуємося, – попередила Землепотрясна хвилин за сім.
Недаремно Даша мріяла стати льотчицею-космонавткою – Чуб була природженою труболіткою!
Зробивши запаморочливий зигзаг, вона виринула в чорну розщілину вулиці й знову злетіла догори.
– Це не Ахматової. Це…
– Вона паралельна! – відгукнулася Маша. – Праворуч!..
Дашина подруга-мітла спритно перескочила ряди сірих дахів і почала знижуватися.
– А люди? – злякалася Маша. – Вони ж нас побачать!
– Вони побачать видовище, а ми – «Хліб»! – збаламутила Чуб і, наплювавши на всі можливі інсульти й інфаркти, які вони могли викликати оптом і вроздріб, пролетівши повз вікна мирного населення, знизилися на висоту другого поверху.
– «Невидимі й вільні», – прошепотіла Маша слова, що зробили незримою булгаковську Маргариту Миколаївну.
Але літературне закляття не допомогло.
– Ось він, наш «хлібчик»… – Чуб прямувала до «особливої прикмети».
Машині ноги торкнулися землі.
Двомісна мітла вискочила з-під неї, вдарилася об асфальт.
– Так, це той самий будинок! – Маша підібрала свій «фалічний символ» і глибокодумно обперлася на древко підборіддям. – Поверх, по-моєму, був третій, – сказала вона. – А ось вікно… Ти пам’ятаєш, яке вікно?
– Освітлене.
– Класна прикмета, – хихонула напарниця. – Ні-чьо, що поки ми летіли, воно сто разів могло погаснути? О’кей. Облетимо третій поверх по периметру.
– Дашо, нас побачать! Ще не пізно. Ти тільки уяви…
– Уявила. Жах! – кивнула вона. – А варіанти є? На мітлу!
Відьмацький екіпаж злетів у повітря.
На щастя, більша частина вікон була заштореною, чорною. Або на жаль – якщо одне з них було тим самим, куди їм треба було потрапити, але встигло згаснути.
Вирівнявшись, Даша «прокреслила» третій поверх.
Маша встигла роздивитися оголеного хлопця-підлітка, що стояв біля дзеркала спиною до них. Чоловіка за комп’ютером – дядько навіть не відірвав погляду від монітора. Сімейну пару похилого віку, що дивилася на блакитнуватий телевізійний екран. Жінку, яка стояла на табуреті, з мотузяним зашморгом на шиї…