Лада Лузина - Постріл в Опері стр 8.

І вчора Дашу осяяло: матрац!

– Так ти не знаєш, до чого це, коли свербить ліва сідниця? Добре б, якби свербіла на щось корисне, – проканючила Чуб.

Її рука залишила сідниці в спокої й зупинилася на мітлі, яка вірно лежала поряд, із двома велосипедними сідлами, прикрученими до древка.

Це означало готовність № 1.

Мітла була улюбленицею Даші, вже не раз за їхне недовге спільне життя виручала хазяйку з найбожевільніших халеп.

Але на небі нічого не горіло.

– Ну чьо там? – спитала співачка у Маші.

– Ні-чьо.

– Чьо, зовсім ні-чьо? Й у мене зовсім… – Даша невдоволено засовалася.

Сидячи на сходах, тримаючи в лівій руці кишеньковий ліхтарик, Маша вивчала великий бухгалтерський зошит у м’якій обкладинці, знайдений у схованці, що відкрилася їм.

Його аркуші було списано ідеально рівним почерком – знайомим, що ніби хизувався на всіх банках, пакетах, коробках у їхніх шафах, – почерком акуратистки Килини.

Даша, яка відшукала у великій бібліотеці Вежі книгу «Таємниці Зодіаку», стверджувала: Килина була народжена під знаком Діви:

«Лише Діви, а ще Терези… Це я, Машо, маю на увазі тебе. Тільки ви двоє – такі фанатичні системники. Вам би все по полицях розкласти, по баночках, по пунктах, тоді як нормальні люди (тут Чуб мала на увазі себе) просто живуть і насолоджуються життям».

Але зараз Даша не насолоджувалася – крутилася й нервувала.

– Ні, вони мене зворушують! – пробуркотіла вона. – Спочатку вони роблять нас Києвицями, наче ми їх просили. Потім ми в срачці рятуємо їх від Змія так, ніби нам робити більше нічого. Потім вони засипають нас золотом і називають королевами… А потім, тиць-пиздиць! – викликають на Суд і вимагають, щоб ми доводили, що ми те, чим вони нас зробили. Де логіка? – спитала вона. – Нема! Ну ні-чьо, ні-чьо! – зловісно пообіцяла Землепотрясна. – Я знаю, якого трясця у мене сідниці сверблять. Вони в мене завжди сверблять, шукаючи пригод. Чую, зараз на небі щось ТАКЕ-Е займеться, що ми всім скажемо: «А не пішли б ви! У нас є справи більш важливі, ніж з’ясовувати, хто кому косматочка, а хто гадуниця», – і додала без логічного переходу: – Боже, як я за сценою скучила! Я ж раніше щоночі в клубі співала. А ти мене й не бачила… Як я Катьці заздрю, що вона працює.

Чуб несподівано заспівала:

Голос, повнозвучний, сильний, накрив безлюдну Старокиївську.

Маша підвела очі – вона не знала, що талант Даші Чуб має таку пристрасну енергетичну силу.

Проте щемлива серенада, звернена до неба над горою, залишила його байдужим.

«Заповітна» зірка не засвітилася.

– Та дай ти спокій цьому зошитові! – розлютилася співачка. – Кажу тобі, мала випадково його впустила, коли гроші цупила. Якби зошит чогось був вартий, вона б не бабки взяла, а його.

– Логічно. – Машина відповідь була втомленою.

Хоча вона конспект Килини перегорнула більше ніж наполовину, його зміст так і залишився цілковитою загадкою.

На першій сторінці зошита стояло одне-єдине число – акуратно закреслене.

Наступні сторінок двадцять заповнювали незрозумілі й довгохвості формули, такі мудровані й безкінечні, що від величезної кількості чисел, іксів, дробів та математичних прогресій у студентки історичного факультету запаморочилася її гуманітарна голова.

На двадцять першій сторінці задачка закінчувалася значком:

=

А на сусідньому аркуші стояло ще одне число, тричі обведене ручкою, так емоційно й криво, ніби обрахувавши його, скрупульозна Килина втратила від щастя контроль над собою.

Двісті одинадцять тисяч дев’ятсот одинадцять.

Маша витріщила очі. Потім примружила.

Не допомогло.

Під 211911 примостилося незрозуміле:

Студентка перегорнула ще кілька сторінок – вони були подібними.

Сторінки ліворуч заповнювали підрахунки.

Сторінки праворуч – слова й скорочення.

Це було дуже схоже на словесну розшифровку лівої – математичної частини.

Але розшифрувати розшифровку теж було неможливо.

Ковальова повернулася до початку:

«Хто не буде крадієм? Той, хто отримає двісті тисяч?» – подумала вона і з сумнівом закрила зошит.

– А я ось що думаю: чи не записатися мені до астрологічної школи Глоби, – довела до її відома Даша Чуб.

– Тобі? Києвиці? – здивувалася подруга. – Ти здатна на небі побачити таке, що Глобі й не снилося.

– Так, – погодилася та. – Але лише на одну хвилину. А скільки годин я маю тупо на небо витріщатися? Так, може, хоч астрологію вивчу… Ще мені фізіогноміка подобається. Це читати характер людини за рисами її обличчя. От бачила зморшку в Каті на лобі? Так це неабияка рідкість! Зазвичай у всіх нормальних людей дві поздовжні зморшки, а в неї одна – саме посередині лоба. Така сама була в Черчілля. Це засвідчує, що вона сильна натура, схиблена на владі.

– А хіба це без зморшки не можна побачити?

– На Каті? Можна.

«Катя плюс ми двоє, – зробила припущення Маша. – Навряд чи. Але припустімо. Тоді що таке «верт»? Вертихвістка? Вертеп? Вертіти? Вертоліт?

Вертоліт міг би підійти…»

Саме неподалік від них, на Ярославовому Валу, у дворі будинку № 15 син відомого київського психіатра – авіаконструктор Ігор Сікорський побудував і випробував 1911 року першу в світі модель вертольота.

У 1911 році. 201911… Якби не приліплена попереду двадцятка.

1911 рік зарухався у Маші в голові, і з нього, як зі шкаралупи, пообіцяло вилупитися щось знайоме. Але обіцянку свою не стримало.

– Д-ашо, – уривчасто покликала студентка, – пам’ятаєш, ти казала «в Києві завжди літали»?

– А то! – ожила Чуб. – Я ж мріяла стати космонавтом! І мені предки книжку купили – з малюнками, про повітроплавання. Я її весь час у дитинстві читала. Ось там я й прочитала, що першу в світі «мертву петлю» льотчик Петро Нестеров зробив у Києві. Перший вертоліт винайшов наш Сікорський. Перший у світі штучний супутник Землі, першу ракету в космос запустив наш Корольов.[4] А ще до нього київський інженер Гешвенд вигадав «паровоз-літак» для польотів у космос. Тоді його запхали до божевільні, а тепер вважають засновником аеронавтики… І навіть першу атомну бомбу винайшли наші! В Америці Кістяковський,[5] він під час революції втік із Києва до США й був радником Кеннеді. У Москві – наші Курчатов і Олександров. Один із Криму, другий – із Києва. Тепер зрозуміло чого… – сказала Чуб. – Просто Київ місто таке – літальне. Столиця Відьом. Ми тут тисячу років на мітлах розсікали. Добре, вкладайся, твоя черга чатувати.

Зітхнувши, Маша відклала конспект і, згідно з усталеним ритуалом зміни караулу, задерла горло до неба.

Не відводячи очей від сріблястих зірок, вона наосліп перемістила себе на звільнений матрац, поки Даша, притримуючи напарницю за сідниці, направляла їх на середину ложа.

Небо мало залишатися в полі зору щосекунди! Позаяк, якщо на ньому спалахував «червоний вогонь», «побачити» точне місце знаходження його, щоб «полетіти туди», можна було лише першої миті.

– Усе. Лягай! – дала добро Даша.

Маша Ковальова лягла.

Знічев’я Землепотрясна розгорнула зошит з «математикою».

– Дурня якась, – прокоментувала вона за хвилину. – Слухай, Машо, а ти нам так і не сказала, чого в тебе такий паршивий настрій? Через суд? Так?

– Так, – сказала Маша. Потім подумала й сказала правду: – Ні.

– Звісно, ні, – запевнила Чуб. – Він у тебе давно паршивий. Відтоді, коли ти із купальського шабашу злиняла. Адже я знаю, куди ти побігла.

– Знаєш, – не стала сперечатися та.

– Але я чесно мовчу.

Від подиву Ковальова на мить відвела погляд від життєво важливого неба й подивилася на Дашу.

Даша, яка чесно мовчала майже три доби, була явищем неймовірним!

– До свого художника побігла в ХІХ століття. До Врубеля. Еге ж?

– Еге?

– Ну й чьо, не склалося? – співчутливо сказала подруга.

– Не склалося.

– Я так і зрозуміла, – задоволено кивнула Чуб. – І в мене з Демоном не склалося. Тобто з моїм Демоном – із Яном. На шабаші все було наче сюди-туди… Точно не пам’ятаю, нетвереза була. А коли протверезіла, допетрала: то ж був зовсім інший Ян. Холодний якийсь. Дивно. Я ж йому подобалася – точно!