– Ну, я б так не сказала. – Досить було Даші розкрити рота, як посмішка Вероніки стала зворушено-прозорою. – Просто жінкам не так уже й давно дозволили бути письменницями. Якихось сто років тому вони сиділи вдома, народжували по восьмеро дітей, були перманентно вагітними. Коли їм було писати? Та коли б навіть вони захотіли, хто б їх надрукував? Жорж Санд, Мері Шеллі, Леся Українка були скоріше винятком – бунтарками. А нині поглянь на лотки – суцільно дамочки пишуть. Їх більше, мишеня. Боюся, незабаром ми зовсім виживемо чоловіків з літератури. Все до того йде.
– Я – не мишеня!!! – загорлала Чуб, вибухнувши несподіваною й гучною гранатою. – Не розмовляй зі мною так! Наче я маленька! Дурна! Я – велика й розумна. Тільки ти мене вважаєш за дурепу…
– Звісно ж, ні, – переконала її Вероніка. – Я вважаю, що в тебе складний період – пошуковий. Ти шукаєш себе, поки що не можеш знайти. Проте я люблю тебе такою, як ти є, на всіх етапах, періодах, адже ти моя донечка. – Вероніка дивилася на дочку з такою непохитною любов’ю, що було зрозуміло: вона й справді любить Дашу будь-якою – волаючою, такою, що пихтить, тупотить, – вона завжди її тішить!
«Ото коли б у мене була така мама…» – ковтнула Маша слину.
– Я тобі не донечка! Маша тепер твоя донечка. Забула? – одразу втілила її мрію Даша Чуб. – А я йду. Й облиш усміхатися. Ну, крикни! Закричи, як людина. Щоб я зрозуміла: тобі не все одно…
Дашина мама подумала. Посміхнулася. Й видала короткий, веселий зойк.
– Так краще, донечко? – знову заусміхалася вона.
– Ти знущаєшся? Тобі все одно! Все! Забирай собі Машу… Нехай вона з тобою живе. Нехай! Ти ж не заперечуєш?
Даша плакала.
– Я тобі вже сказала, не заперечую. Ви ж бачите, Машо, – звернулася до неї Вероніка, – у нас дуже простора квартира. Якщо вам потрібно, можете жити в нас скільки вам захочеться.
– А можна… – Маша раптом занервувала, залупала очима, скосила очі на Чуб. – Можна я й справді… Якщо… Недовго зовсім.
Але Чуб її не почула:
– Усе! Прощавай назавжди! Я йду жити до Дашиної мами!
– …тисячі людей пишуть у віршах чортзна-що, і це не робить їх відьмами!
Даша, яка оклигала від легких сумнівів, зіскочила зі свого мопеда, що домчав їх на Уманську, 41, – і продовжила сперечатися.
– Ну, назвав її чоловік «чаклункою». В іншому вірші «царицею» назвав. У третьому Гумільов вза-агалі називав її лесбіянкою. Ти мені краще ось чьо скажи, що це за маячня: «Можна я у вас поживу?»
З’ясувалося, Даша все чудово чула!
– Тобто нема питань, живи скільки влізе, – гостинно запропонувала вона. – Ти ж бачила мою матір, вона й не помітить, що у квартирі хтось живе. А помітить, зрадіє, – буде з ким про вірші поспілкуватися.
– Я на поезії погано знаюся, – видушила студентка-історичка.
– Що? Справді? От уже не думала.
Здивування Чуб можна було зрозуміти: зовні Маша була типовим представником вимираючої породи романтичних панночок, які все ще на ніч читають вірші.
– Ні-чьо, – сказала Землепотрясна. – Письменників мама теж любить обсмоктувати. Булгакова твого поважає. Адже він вважав за свого вчителя Гоголя, а Гоголь, по суті, наклав на себе руки – до смерті заморив себе голодом. А всіх, хто покінчив із собою, мама збирає до свого каталогу. Я тобі на парі можу перерахувати сто письменників і поетів, що покінчили з собою. Хочеш? Маяковський. Цвєтаєва. Радищев. Хемінгуей. Цвейг. Гомер. Джек Лондон. Сафо… Говорили б, – перервалася вона, – про літературу вза-агалі. Але з якого дива ти раптом зібралася в нас жити? Розколюйся, врешті-решт! Що за каменюку ти носиш? – втретє спробувала Чуб докопатися до Машиної таємниці.
Але Маша мовчки дивилася на свій рідний дім, до парадного якого приніс їх червоний мопед.
Дивилася й боялася його.
І тому втретє її Таємниця залишилася таємницею.
– Якщо нас виженуть з Києвиць, – сказала вона, – ми не зможемо жити у Вежі. А я… не знаю, чи зможу повернутися додому. Мама не зрозуміє… я не зможу пояснити… і… я не знаю, що робити.
Маша не стала сперечатися.
Не стала нагадувати, що іще вчора Чуб запевняла: Машина мама – «янгол, янгол».
Дочка «янгола» була зайнята – намагалася змусити себе зрушити з місця й увійти до під’їзду.
– Не дрейф! Прорвемося! Перемога буде за нами! – засміялася Землепотрясна Даша, яка ніколи не втрачала гарного настрою більше ніж на п’ятнадцять хвилин. – Треба просто показати Суду твою матір, і вони одразу визнають нас чортівками, бісихами… А окрім того, це вже моя мати. Зараз вона дізнається, що значить мати нормальну дочку! Ходімо, – підштовхнула вона Машу до парадного. – Варіантів нема. Хочеш чи не хочеш, а треба дізнаватися, чи є в тебе відьми в роду. Це я беру на себе. Нагадай-но, як мою маму звати?
– Ганна Миколаївна.
Розділ четвертий, у якому мертві воскресають
– Добридень, я ваша тітка, я приїхала з Києва й буду у вас жити!
Із кінофільму «Легке життя»
– Добридень, Ганно Миколаївно? Я Даша Чуб! Ви мене пам'ятаєте?
Огрядна руда жінка, яка відчинила їм двері, встигла полоснути очима блудну Машу.
Але розкрити рота не встигла – Даша зробила це першою.
– Ви на Машу не звертайте уваги, вона вза-агалі прийшла речі забрати. А у вас тепер житиму я!
– Що…
Від несподіваності їхньої появи, а ще цих слів, Ганна Миколаївна не змогла закричати. Не змогла навіть поставити в кінці «що» знак запитання.
Подив кляпом закупорив їй горло.
– Розумієте, – солодко пояснила їй Даша, – ми з Машею вирішили помінятися мамами. Тому Маша піде жити до моєї, моя мати не заперечує. А я житиму у вас.
– Що? – Ганна Миколаївна вчепилася в Дашу очима.
– Я житиму в Машиній кімнаті. І ви будете відтепер моєю мамою! – голосно розтлумачила їй Чуб.
– Не кричи!
– Гаразд, мамо, – поступливо погодилася Землепотрясна.
– Яка я тобі мама! – розгонисто закричала Машина мати. «Кляп» вилетів з її горла. – Хто ти взагалі така? Приперлася… Хуліганка! Повія! Цяцьками обвішалася, розмалювалася…
Тут Даша нарешті знайшла гідного слухача, що не спустив но-воявленій «дочці» ані розмаїття брязкалок, ані яскравого гриму, ані епатажно-національного вбрання.
– Щоб ноги твоєї тутечки не було! – загорлала Ганна Миколаївна. – А ти!.. – дійшла черга до Маші. – Я тобі сказала: підеш з дому, ти мені не дочка! Казала чи не казала? А ти втекла. Через вікно, ніби крадійка якась. Батька до могили загнала. Він у лікарні.
«У лікарні?»
Маша стислася в клубок.
«Правда чи ні?»
Мати не брехала – просто помножила правду на таке число, що докопатися до істини було вже неможливо. Атакуючи, вона з ходу обстрілювала супротивника кулеметною чергою докорів, кожний із яких безпомилково потрапляв у найнезахищеніше місце.
«Я – погана, я жахлива дочка. Як я могла…»
– У мене інфаркт був. Мені «швидку» викликали. Лікар приїхав, сказав: що у вас за дочка така, що батьків без ножа вбиває? Не дочка, а ворогиня якась. А тепер з'явилася. Насмілилася! Йди геть! Ти не дочка мені відтепер!
– А я вам про що? – зробивши крок до «мами», вигукнула Чуб просто їй у вухо. – Ви мене чуєте? Вона вам більше не дочка! – показала Даша на Машу, яка замружилася і дрібно тремтіла. Рішуче загородивши подругу собою, Даша заявила: – Я тепер ваша дочка! Даринка!
– Вали звідси! – Ганна Миколаївна безцеремонно штовхнула «дочку» в плече.
– А ось це, мамо, вже рукоприкладство, – суворо зауважила Чуб.
– Вали, кому сказала!
– Я нікуди не піду. Це мій дім. Ваша квартира приватизована?
– Що?
– Отже, приватизована, – злорадно заткнула нову «нормально» горлаючу маму нова «нормальна дочка». – Я все знаю!
– Тобі чого? – остовпіла мама.
– А дуже навіть того! – прибрала Чуб пози руки в боки. – Якщо вона приватизована, за законом Маші належить її четверта частина. І якщо ви відмовляєтеся визнати мене за дочку, за законом Маша може здати її мені. Ми вже з нотаріусом домовилися.
– Що-що?
– То ж бо й воно! Зараз їдемо й укладаємо угоду!
– На мою квартиру?
– На Машину четверту частину квартири, на якій відтепер житиму я, – переможно посміхнулася Землепотрясна. – Зрозуміло?
– Тільки сунься сюди! – вискнула Ганна Миколаївна. – Міліцію викличу!