Залишалося підібрати запаморочливий верх.
– Якби у цій історії не було нічого містичного, нас би туди не покликали, – аргументувала Ковальова.
– О’кей, – одразу відшукала викрут Землепотрясна, що мала яскраво виражений талант до суперечки. – Анна Голенко вірила в містику, й її містицизм її доконав. Тому її проблема ніби підпала під нашу парафію…
– Я зрозуміла! – осяяло Машу. – Теорія твого дідуся Чуба! Теорія повторюваних слів. Це ж правда! Так з нами спілкувалося Місто, коли ми були зовсім сліпими. Воно постійно підкидало нам підказки. Воно нас спрямовувало. Усе навколо вказувало нам шлях – назва спектаклю на афіші, стаття в газеті…
Онука Чуб взялася чухати ніс.
Саме завдяки статті у випадковій газеті, яку принесло вітром і прибило до Дашиних ніг, Дашині ноги й направилися до «Центра чаклування», де Києвиця Килина, помираючи…
– О’кей. І чьо з того? – оборонилася спірниця. – Це означає лише те, що мій дідусь був розумним хлопцем.
– Ні, – заперечила вперта Маша. – Це означає тільки те, що хтось навмисне підводив Анну Голенко до подібного висновку.
– От і чудово, – дійшла нелогічного висновку співачка. – Ось ми й зрозуміли, в чому чаклунство. Хтось підводив цю тітку до самогубства, але ми вчасно втрутилися й врятували її.
– Але хто цей хтось?
– Яка різниця?! – розрізала повітря рукою Даша. – Зрозумій ти, Голенко – це повний голяк! Я задом відчуваю. – Задля переконливості Даша вип’яла інтуїтивне місце й поляскала по ньому долонею. – Якась третьорозрядна поетеса надумала, що її обікрала Анна Ахматова, й вирішила накласти на себе руки. Хрінотінь і графоманська маячня! – Співачка зітхнула.
Бо було зрозуміло: ніяка це не хрінотінь. А щось важливе й значуще, що вони через нічорта-незнанню просто не здатні зрозуміти.
Інакше навіщо б на небі спалахував червоний вогонь?
– Проте іноді твій зад таки помиляється, – сказала Маша.
– Ну, він, звісно, не Господь Бог, – капітулювала Чуб.
Висмикнувши з шафи українську сорочку-вишиванку, вона приміряла її на себе.
– Гаразд, нехай не голяк, нехай висяк. – Раритетна сорочка з колекції дідуся Чуба трохи примирила її з Машиною впертістю. – Нема різниці! – Онука Чуб пірнула в сорочку. – І якщо небо найближчим часом не маякне нам чьось більш круте й зрозуміле, її для нас і поготів не буде. – Даша зав’язала вузол під грудьми, начепила чотири намиста, сережки, двадцять браслетів і продзеленчала: – Сьогодні 10-те! Післязавтра бій. І за таку історію нам його на рік не перенесуть. А позаяк на небо більше покладатися не можна, єдиний наш порятунок – терміново відшукати бодай один відьмацький корінь! Слухай, – здивувалася вона, роздивляючись екіпіровку (як і слід було очікувати, шкіряні шорти-труси в комплекті з щедрою національною вишивкою й черевиками а-ля Джонні Депп видали землепотрясний результат!). – Але якщо мій дід так класно знав відьмацькі примочки, невже він міг вирахувати їх просто так? Невже в нас у роду нікого не було? Це ж нонсенс! Народитися в Києві, де стоїть цілих чотири Лисих Гори, де кожна друга – відьма… Й опинитися третьою! Та бути цього не може. Я задом відчуваю. Я – точно відьма! А Катя тим паче! За часів інквізиції її б спалили без усіляких доведених родичів, тільки через те, що вродлива. Сказали б «відьма» – і на вогнище…
– Купальське вогнище. Купала!!! – закричала Ковальова так голосно, що здивувала навіть Землепотрясну. – Ахматова народилася на Івана Купала! В «Іванову ніч». Вона – відьма!
– Хіба Ахматова народилася 7 липня? – застопорилася співачка.
– Анна Ахматова народилася 23 червня, тобто 11 червня за старим стилем. – До кімнати, посміхаючись, впливла Дашина мама.
– Чому ж у статті було сказано «народилася на відому Іванову ніч»? – впала в ступор студентка.
– Тому, – відповіла літературна мама, – що Ахматова сама написала: «Я народилася в один рік із Чарлі Чапліним, «Крейцеровою сонатою», Ейфелевою вежею. Того літа Париж святкував 100-ліття падіння Бастилії – 1889-й, а в ніч мого народження справлялася й справляється відома давня “Іванова ніч”». Вона вміла виписувати свою біографію!
– Вона класно піарила! – переклала естрадна дочка. – Кажу, вона була звичайною брехухою, як і всі нормальні зірки.
– Ахматова? Ну, звісно, брехуха, – посміхнулася Вероніка. – Анна Ахматова серйозно стверджувала, що рід її пішов від останнього хана Золотої Орди – Ахмата, прямого нащадка Чингісхана. Що її бабуся, чиє прізвище вона взяла за псевдонім, татарська княжна. Хоча її бабуся Парасковія Ахматова не була ані княжною, ані тим паче татаркою.
– І про Іванову ніч прибрехала заради красного слівця, – добила подругу Даша. – І про Ліру, і про віщування «Ти станеш поетом». Це ж шоу-бізнес! Тут усі брешуть.
– Значить, Ахматова – не відьма, – згасла Маша.
– Ахматова? Ну, звісно ж, відьма, – посміхнулася Вероніка. – Недарма Цвєтаєва називала її у віршах «чорнокнижницею», а чоловік Ахматової, Микола Гумільов, написав: «З міста Києва, з лігва Змієва я взяв не дружину, а чаклунку».
– Що? – коротко охнула Маша.
– Із лігва Змієва?! – дзенькнула намистом дочка. – Звідки він знав про Змія?!
– Про Змія?! – підвела брову Вероніка.
– У Києві живе Змій. Жив Змій. Але ми його… – Чуб мало не видала матері давню таємницю.
«Треба попередити її, – злякалася студентка. – Не можна відкривати правду сліпим. Це Велика заборона».
Але таємниця, що вже дзенькнула в повітрі, не справила ніякого враження на Дашину маму.
– Я вже казала сьогодні Анєчці Голенко… – Вероніка запалила, видихнула дим і скінчила: – …про магію літератури. У своїх творах письменники й поети часто віщували те, про що не може знати простий смертний. Узяти, наприклад, трагедію «Титаніка». За чотирнадцять років до корабельної аварії світ побачила книга, де писалось, як, налетівши на айсберг, тоне судно під назвою «Титан». Або навіщо далеко ходити, чоловік Ахматової – поет Микола Гумільов – не тільки передбачив свою смерть, але й відчув народження зірки. «В сузір’ї Змія засвітилася нова зірка», – написав він за півстоліття до того, як японські астрономи офіційно зареєстрували появу нової зірки в сузір’ї Змії. А за п’ять років до свого розстрілу Гумільов детально описав у віршах людину, що «зайнята відливанням кулі, що мене з землею розлучить»…
– І що це все означає? – спитала Даша.
– Точно не знаю, – сповістила дочку Вероніка. – Але нещодавно у мене з’явилася теорія. Всі талановиті літератори – відьми й чаклуни тією чи іншою мірою. Судіть самі: й письменники, й чаклуни вибудовують хитросплетіння слів у якомусь заворожливому порядку. Чаклуни називають це замовляннями й закляттями. Літератори – романами й віршами. Відьми й чаклуни роблять це свідомо. Письменники й поети – в осяянні. А сутність – не змінюється! Досить розставити потрібні слова в потрібній послідовності – й ти можеш змінити світ.
– Чароплетіння, – повільно вимовила Маша, швидше запитально, ніж ствердно. – Письменник теж створює світ, існуючий за вигаданими ним законами. Як і…
«…Марина, що змусила всіх тисячу років підкорятися оголошеним нею законам!»
– Як і чаклун, – кивнула літературна мати. – Букви як ноти; той, хто пише, має відчувати ритм і мелодику слова, його магію! Найкращий приклад: молитви й закляття, одне лише читання їх відриває тебе від реальності і… творить дива. В ідеалі письменник має писати так само! Як чародій. Як сам Господь Бог, що, згідно з Євангелієм від Іоанна, створив світ за допомогою слова.
– Тобто ви гадаєте, – з тривогою спитала Маша, – письменник здатний переробляти світ? І літературна модель світу, яку він створює, наче вощана лялька, – модель людини, яку відьма коле голкою. Вона коле ляльку, а з людиною трапляється біда.
– Чудове порівняння! – окрилилася Вероніка. – Якщо дозволите, я скористаюся цим у своїй статті.
– Ні, ма, – після секундного роздуму напружилася Даша. – Мені ця теорія не подобається. З неї виходить, ніби чоловіки в магії крутіші, ніж жінки. Адже письменників-чоловіків завжди було більше.