Олександр Юрійович Есаулов - Game over! стр 2.

– Я Голос, слуга Гіреї. Після пані я тут головний, від мене, як щось не так, і батогом одержати будеш. Зрозумів?

Бути синім воїном, виявляється, не так уже й приємно. Але робити було нічого. Опустивши голову, Рикпет побрів до входу в палац.

Величезні, товсті й високі розкриті навстіж ворота були зроблені з темно-синього дерева. Дверний отвір розділений на дві половини. Над однією висіла табличка «Input», над другою – «Output». Ці два англійські слова Рикпет знав. Вони означали «Вхід» і «Вихід». Потік синіх воїнів рухався в обидва боки. Він вирішив зайти до будинку під табличкою «Вихід». Просто тому, що так було ближче, але відразу одержав потиличника. Знаючи, чим це може закінчитися, Рикпет підкорився і зайшов до палацу, як усі. Усередині палац здався йому навіть більшим, ніж зовні. Неймовірної висоти стеля, а кінця коридору він так і не побачив – такий він був довгий. Коридором рухалося кілька доріжок. Крайні рухалися назустріч одна одній зі швидкістю пішохода, наступні – зі швидкістю бігуна, треті – ще швидше. Центральні стрічки мчали так швидко, що Рикпет не міг роздивитися на тих стрічках воїнів. Він обережно став на крайню стрічку, потім на другу й нарешті переступив на центральну. Від швидкості захопило дух. За кілька хвилин Рикпет відчув легке підштовхування. Цього разу він послухався, обережно перейшов зі стрічки на стрічку й опинився біля високих синіх дверей, на яких висіла табличка «ТІ 107».

– Запам'ятав, біте? Це твоя кімната. Ти маєш бути або тут, або на завданні, – мовив Голос.

– А чому «біт»? – запитав Рикпет.

– Бо наймолодший воїн зветься «бітом». Вісім бітів підкоряються байту. Тисяча двадцять чотири байти – це кіла, яка підкоряється кілобайту. Потім ще є мега, гіга й тера. Усі вони підкоряються своїм байтам. Це величезна кількість солдатів. Стільки, скільки ніколи не переб'ють дурні гравці, які намагаються перемогти нашу володарку Гірею.

– І ці всі солдати такі, як я? З іншого боку екрана?

Після цього запитання Рикпет одержав удар батогом.

– Марш у казарму! Слухай Силу, корися їй і не став дурних запитань. Слава синього воїна – у слухняності Силі, а Сила – це і є наша володарка Гірея! Втямив чи повторити?

Це було сказано з явною погрозою. Рикпет вирішив не ризикувати й мовчки кивнув головою.

– Отож, – пробурчав Голос.

У величезному приміщенні казарми було всього з півдесятка ліжок, розставлених у далекому кутку. Поруч з ліжками стояли два столи й десяток простих табуреток. Уздовж довгої, без вікон, стіни чорніли дивні прилади. Слідом за Рикпетом до казарми зайшло не менше десятка воїнів. Один пішов до ліжок, а інші – до приладів. Воїн підходив до одного з приладів, за формою схожого на великий гриб, клав на нього руку й зникав. Його немов утягувало в цю металеву поганку. Той воїн, який не пішов до грибків, важко сів на одне з ліжок, стомлено поклав руки на коліна й уважно подивився на Рикпета.

– А-а, новенький… Ще один дурник… Як тебе звуть, біте великої Гіреї?

– Рикпет.

– Ага… А мене Кадим.

– Ти пробував звідси…

– Т-с-с, – приклав палець до губів новий знайомий, – мовчи, якщо не хочеш одержати по шиї.

Кадим підвів нового знайомого до стола, розсипав рівним шаром сіль і написав на ній кінчиком кинджала в три прийоми, щоразу розрівнюючи: «Читати вони не вміють, зайвого не говори».

– Ага, – відповів Рикпет, і на знак того, що він зрозумів дружнє попередження, кивнув головою. – Тут можна займати будь-яке ліжко? Ти давно на цьому спиш?

– Уже й не пам'ятаю скільки, – відповів Кадим.

– А багато тут таких? Ну, як ми?

– Ні, заекранщиків небагато, переважно глюки. Зате заекранщики – кращі бійці.

– Глюки – це хто?

– А ось ці… – Кадим кивнув на синіх бійців, які нескінченною низкою підходили до грибків і зникали невідомо куди. – Вони й не люди зовсім, а так, ходячі картинки. Я й сам не відразу зрозумів, хто вони.

Запитаєш щось, а він дивиться крізь тебе, немов не бачить. Спочатку моторошно було, потім звик. Як на завдання пошлють, їх настріляють цілі купи, а їм хоч би що. І лізуть, лізуть просто під кулі.

– Як – під кулі? – не зрозумівши, запитав Рикпет. – І ми також під кулі?

– А ти як думав? Мене ось за весь час двічі поранило, – Кадим закотив правий рукав і показав світлу мітку трохи вище ліктя, – бачиш? А друга на нозі.

Ух, ти! Справжні поранення! У Рикпета перехопило подих. Оце так!..

– А вибратися звідси… Ой! – по спині боляче стьобнуло батогом.

– Я ж тобі говорив!

– Рикпет, до бою! – пролунав у голові голос. Рикпет стрепенувся. Кадим теж підхопився.

– Тебе теж? – запитав він. – Добре, що для початку підемо разом. А я перший раз сам ходив. Тоді мене й поранило в ногу.

Усе це він говорив Рикпету вже на бігу.

Розділ 3

Перша гра

За мить нові товариші мчали в повітрі невідомо куди.

– Це так гра завантажується! – перекрикував свист вітру Кадим. – Зараз прилетимо, потрапимо в чийсь комп, і почнеться. Ти з автоматом знайомий? Дивися, це затвор. Один раз пересмикнеш і пали всю гру. У нас патрони ніколи не закінчуються. У гравців – так, у нас – ні. Отут на автоматі оптичний приціл стоїть, – Кадим торкнув пальцем металеву трубку, – то ти ним не користуйся. Він не допомагає.

– Чому не допомагає?

– Я пробував, не виходить. Треба спочатку гарненько приготуватися: пристріляти, патрони підібрати, не поспішаючи прицілитися, вітер урахувати, ну і все таке інше… Ціла наука! Підлітаємо! Тримайся! Зараз відеокарту проходити будемо!

Хлопці помчали якимись вузькими трубами, б'ючись то головою, то плечима. У темряві з'явилася невелика світла пляма. Бац! Бац! По одному приятелі вилетіли просто на середину невеликої кімнати.

– Швидко! – Кадим смикнув Рикпета за рукав. – Стань за мною!

Сам Кадим став збоку від дверей, направивши автомат на дверний отвір.

На підлогу біля дверного отвору впала тінь. Кадим, попереджаючи товариша, підняв руку. Потім швидко присіві викотився просто у двері. Ду-ду-ду! – заблищали автоматні спалахи.

Рикпет зі страхом підійшов до відкритих дверей. Там, розтягшись на підлозі, лежав хтось, одягнений у чорну форму. Раптом чорна фігура почала бліднути й за мить зникла.

– У… Зараз у гравця друге життя почнеться. На початку їх три. Щоб швидше до геимовера дійти, треба його тричі бахнути на самому початку, тоді й додому можна.

– Який геймовер?

– Game over, кінець гри, зрозумів? Побігли!

Не роздумуючи, Рикпет кинувся за Кадимом по коридору. З розгону вони влетіли в якийсь величезний світлий зал. Чик! Чик! Чик-чик! – засвистіли кулі, відбиваючи зі стінки штукатурку. Приятелі один за одним упали за невисокою перегородкою.

– Давай я з того боку, а ти з цього! Він десь під дахом сховався. Виглянь обережно, спробуй його засікти.

Поповзли в різні боки. Рикпет обережно висунув голову й подивився нагору. Під стелею щось спалахнуло, як запалений сірник, і відразу пролунав звук автоматної черги.

– Ах ти ж… Граєшся… У нас, із автомата…

Він підняв свою зброю й натис на спусковий гачок.

Вогник умить згас, з-під даху, де нещодавно він спалахував, щось важко впало додолу. Рикпет широко разплющів очі. Він уперше в житті стріляв! Він у когось поцілив! Очі його наповнилися слізьми.

Кадим уважно дивився на друга.

– Гей, Рику, ти чого? Це ж глюк! Це ж гра, це ж не по-справжньому!

Глюк, котрий лежав на підлозі, поступово почав танути і через кілька секунд зник повністю.

– Бачиш? І нема його! Це ж гра!

– Мабуть… Його нема, але я ж є! І я в нього стріляв! І поцілив! Стріляв, розумієш?

– Він сам винен! Чого він сюди припхався? Місто будував би – ніхто б у нього не стріляв! Ти ж його сюди не кликав? А взагалі, нічого з ним не буде. Зараз він знову сюди прителіпається…

Десь в іншому приміщенні пролунала люта стрілянина й вибухи двох гранат.

– Чуєш? Знову приперся! Глюків лупить! Гайда, подивимося.

Обережно підійшли до прочинених воріт і заглянули в сусіднє приміщення. Це був просторий зал з величезним, на всю стіну, темним вікном. У зал виходило п'ятеро дверей. Через єдині відкриті долітали звуки близьких автоматних черг.