Справді, це був радикальний переворот у літературній баталістиці: війна тут зображена не з високої і узагальнюючої, «генеральської» точки зору, в якій проглядає стратегія, а такою, як її сприймає рядовий учасник – хаотичне нагромадження епізодів, в яких він не знаходить ніякого сенсу, не може пов'язати кінці з кінцями. Для такого нового змалювання війни знадобився специфічний досвід Стендаля, учасника багатьох наполеонівських війн. Щодо Фабріціо, то після Ватерлоо «про те, що відбулося, він думав так багато, що став ніби іншою людиною. Дитиною він лишився в тому, що йому дуже хотілося знати: чи те, що він бачив, було справді битвою і саме битвою при Ватерлоо».
Однак ні прикрощі у Франції, де його прийняли за австрійського шпигуна й кинули у в'язницю, ні битва при Ватерлоо не вплинули суттєво на його характер і не розвіяли його романтичний ентузіазм. Найсерйозніші випробування чекали його на батьківщині. І річ не лише в тім, що йому тривалий час довелося переховуватися від поліції та її добровільних помічників, включаючи й батька, Маркіза дель Донго. Найтяжчою виявилася для нього та мертвотна атмосфера Реставрації, в її італійському варіанті, яка облягла його на батьківщині. Він не стає в політичну опозицію до режиму і не прилучається до карбонаріїв, у нього, пише Стендаль, «не було ніякого бажання приєднатися до змовників. Він любив Наполеона і, належачи до знаті, вважав себе вправі бути щасливішим за інших, а буржуа здавалися йому смішними».
Але в умовах режиму Реставрації, який в роздрібленій Італії перетворювався на дрібну деспотію, немає місця й таким людям, як Фабріціо, – людям з вільною душею і багатою уявою, з палкими почуттями і таким же прагненням свого щастя. Спостережливий граф Моска думає, дивлячись на Фабріціо: «Справді, його лице поєднує велику доброту і якусь наївну й чуттєву життєрадісність. Воно ніби промовляє: «Любов і те щастя, яким вона обдаровує, – найсерйозніша річ у світі». Поза його волею й бажанням Фабріціо був утягнений, як знаряддя, в придворні політичні інтриги й жорстку боротьбу за владу, яка забезпечувалася впливом на князя. Та й сам князь, щоб зламати горду й незалежну герцогиню Джіну, дає наказ кинути Фабріціо у в'язницю, де над ним невідступно нависає загроза вбивства.
Докладно розповідаючи про ці інтриги, Стендаль розгортає широку картину політичного життя Пармського князівства, де закони підміняються сваволею і примхами дрібного деспота, котрий при цьому панічно боїться карбонаріїв. У князівстві є дві партії, консервативна й ліберальна, варті одна одної. Вирізняється в цьому середовищі граф Моска, розумна й порядна людина, який обіймає посаду першого міністра не лише з утилітарних мотивів, а й з тим, щоб утримувати князя від крайнощів, на які його підштовхують Рассі та йому подібні. Загалом політико-викривальний аспект виходить на перший план у серединних розділах «Пармського монастиря», вносячи в нього риси політичного роману. Тут слід зауважити, що цей його аспект особливо цінувався в радянському літературознавстві як за критично-викривальний пафос, так і за переважно реалістичний характер письма.
У заключній своїй частині роман знову входить в основне його річище після затяжного «пострілу серед концерту». Фабріціо кидають у в'язницю і замикають у камері, вигадливо облаштованій її комендантом, генералом Конті і поетично названим ним «Сліпою покорою». Відчайдушну боротьбу за нього ведуть Джіна Сансаверіна й граф Моска, і в її перипетіях знаходить продовження друга тематична лінія роману. Сам же Фабріціо, зустрівши при вході Клелію, дочку коменданта, входить у фортецю, ніби в казковий замок. Силою почуття, що спалахнуло відразу (подібне відбулося з Ромео, коли він зустрів Джульетту; загалом у цій частині твір набуває виразно ренесансного колориту), ув'язнення перетворюється для нього «в чудове життя, в єдину можливість щастя» – бути поряд з Клелією й щоденно бачити, хоч і крізь ґрати, як вона поливає квіти та годує птахів, і від цього щастя він не бажає відмовитися навіть заради збереження життя. Парадоксальним чином у в'язниці він знаходить те, що було для нього найціннішим – любов і щастя, що нею даруються, і він зневажає тим, що його оточує і загрожує йому смертю. «Небо відкривалося мені серед цих огидних тварюк», – думає Фабриціо, зустрівши Клелію.
З рідкісною тонкістю психологічного аналізу розкриває Стендаль цю метаморфозу, що відбувається з Фабриціо, і вона не виглядає чимось незвичайним, бо цілком відповідає натурі героя і логщі образу. Разом з тим тут присутня й міфологізація Італії та «італійського характеру», про яку йшлося вище, це також істотний складник створюваного в романі «міфу Італії».
Після сенсаційної втечі Фабриціо із фортеці й смерті Ранунціо Ернесто IV, вигадливо влаштованої «народним трибуном» Ферранте Палла, наш герой був «реабілітований» наступником князя і отримав високий сан пармського архієпископа. Але Клелія була ним втрачена, її змусили вийти заміж за маркіза Крешенці, і єдиним сенсом життя для Фабриціо стає повернення втраченого щастя. Але на заваді стала обітниця, яку Клелія в критичну хвилину дала Мадонні – ніколи більше не бачити коханого. Вихід був нею знайдений, як зауважує Стендаль, цілком італійський – її побачення з Фабриціо відбувалося лише в темряві. Та приходить кінець і цьому потаємному щастю в темряві: Клелія помирає, а «глибока любов і глибока віра утримали Фабриціо від самогубства; він сподівався зустрітися з Клелією в кращому світі, але усвідомлював, що заради цього немало треба спокутувати». Він постригається в ченці в пармській чартозі – домініканському монастирі з особливо суворим уставом (тут ченці давали обітницю мовчання), де помирає через рік.
Цей монастир був винесений автором у заголовок роману (в оригіналі він так і називається – «La chartreuse de Parme»), де набрав узагальнюючого символічного змісту. Це саме той образ-символ, який полюбили романтики, – широкий, багатозначний і непрояснений у своїй глибині, здатний ввібрати різнорідний зміст – і загальний характер епохи, забарвленої в чорні тони, і долю головного героя та її в сутності трагічний фінал, і темне тло загальної картини, що пробивається крізь італійську барвистість та життєлюбство. Все це присутнє в даному образі-символі як імплщгйна змістова глибина.
Роман «Пармський монастир» поділив загальну долю творчості Стендаля у сучасників, тобто він теж не мав у них успіху. Але його запримітив і дав захопливу оцінку Бальзак у відомому «Листі до Бейля». Та на час створення цього роману Стендаль вже втратив надію на широке визнання і вирішив, за його висловом, «працювати для XX століття». Він пророкував собі, що читати його почнуть під кінець XIX століття, а відомим письменником він стане в 1935 році. Цікаво, що це пророцтво збулося з рідкісною точністю: справді, його «відкрили» в останній третині XIX століття, а всесвітньо відомим письменником, класиком французької і світової літератури він став уже в XX столітті. Настає час його глибокого й інтенсивного впливу на літературу. Як засвідчує Н. Саррот, «його стиль, сухуватий, ясний, абсолютно природний, ніби імпровізуючий, вільний від будь-якої красивості й манірності, оголений до крайності, прозорий до невловимості, що неухильно веде до самої суті твору, став у той час (в середині XX століття – Д. Н.) еталоном сучасного письма».
Чи не найпопулярншшм його твором, однаковою мірою як у «елітарного», так і «звичайного» читача, став роман «Пармський монастир», який, за словами Марселя Пруста, «зачаровує своєю красою».