Він змагався з жінкою, котра робила йому гіркі докори з причини його нещасного налогу і наслідків, які він тепер на них спровадив. Він відгукувався їй грубими словами, заявляючи, що не має зовсім наміру так поводитись, як се дурним бабам захочеться. Він був уже доволі довго терпеливим, тепер, однак, не стає вже і йому тої сили…
– Як можеш такі дурниці плести, чоловіче? – боронилась радникова. – Хто оставався завсіди паном своєї волі і розпоряджував грішми? Хіба ж я? Сліпа я була і недосвідчена, що не наложила тобі зараз з першого разу поводів; не найшлась би я нині в такім положенні, котре доводить мене до розпуки. Тобі маю завдячити, що нині люди показують на мене пальцями; на свої старі літа буду жебрати кусника хліба у дітей або у зарозумілих свояків! Однак лучче умру, доки се справдиться!
– Ха-ха-ха! – розсміявся чоловік замість усякої відповіді.
Радникова стривожено повернула до нього своє лице, що в останнім часі сильно вихуділо.
– Ще й смієшся? – питала вона гірко-згірдливо.
– Ти мені хотіла би поводи наложити? – реготався він злосливо. – Ти, що не маєш навіть настільки сили, щоб супроти своєї доньки показати свій материнський авторитет? Зноси ж тепер наслідки свого ліберального виховання і любуйся думкою, що Олена зостанеться старою химерною панною. Вона не хоче й чути про К-го.
Радникова так і здригнулась при його словах; було по ній видно, що вона угиналась під їх тягарем.
– Чи се дійсно правда, Епамінондасе? – питала вона несміливо і нервово дрижачою рукою відсунула на столі лампу набік, щоби ліпше заглянути йому у лице. Се не могла бути правда. Адже се подружжя мусило статись рятунковим средством супроти всякої нужди для неї і для її бідненької наймолодшої дитини.
– І я хотів би, щоби се не було правдою… – відповів радник насмішливо. – Тепер можеш іти до неї і їй подякувати. А коли ні, то наложи їй поводи… Чому ж ні? Дрантя бабське! – пробурмотів під ніс і зачав нервово ходити по хаті.
Жінка сіла та лиш закрила лице руками…
– З наймолодших літ мала вона завсіди свій розум! – лютував він дальше. – Робила мій дім посміховиськом та метою всяких дотепів. А тепер ще хочеться їй доповнити мірку безталання? Те вже їй не вдасться. Ще живу я; а коли до сього часу з батьківською волею ще не познакомилась, то познакомиться з нею тепер. Вона мусить за нього вийти!
– Сього вона не вчинить, Епамінондасе! – простогнала радникова. – О, коли б я була тоді передчувала, що той буде причиною її нинішнього поведення! Якою ненависною, якою незносною бувала для мене його присутність!
– За твоєю спиною піддержувала вона любовні зносини, кореспондувала, а ти була сліпою й глухою! – говорив радник дальше. – Тепер збирай, що посіяла! Що мене стосується, то кажу ще раз, що я покажу їй, хто голова родини. Не буду терпіти, щоби вона противилась моїй волі задля якогось божевільного фарсу. Буду… – і він замовк нагло. В покоях почулися легкі кроки, а трохи згодом стала Олена на порозі. Була одягнена в темний плащ, голову завила в чорну хустку, а під пахою держала грубий звій нот. Здавалось, що вступає дуже неохотно, однак, побачивши радника і зламану матір, в одну мить усе зрозуміла і приступила ближче.
– Іду до Маргарети, мамо, – сказала вагаючись, – і не буду дома на вечері. Ключ від мого покою забираю з собою, бо, правдоподібно, забавлюсь довше, а повернувши, не хотіла б я нікого будити.
Радникова кивнула лиш головою, однак радник станув визиваюче перед нею.
– Що за діло маєш тепер у вчительки музики? Надворі ллє дощ немов з коновки, і я думаю, що в такий час не виходиться, як не муситься.
– Справді так, тату; і я мушу.
– Чого?
– Маю там діло, – відповіла неохотно.
– Що ти можеш увечері у старої вчительки за діло мати? Може, знов яку тайну? Яке rendez-vous[22]? Бережись! Все має свої границі, і я перестав бути зглядним і терпеливим!
Молода дівчина приступила скоро до стола і поклала звиток нот. Її біле змарніле лице відбивало сильно від чорної хустки, а в тій хвилі схилила його глибоко вділ… було їй, очевидно, тяжко виявити се, до чого забиралася…
– Сe ноти, котрі я відписала за гроші; мушу їх віднести, – говорила поспішно. – Більше у мене, тату, нема ніякої тайни…
Радникова прокинулась на софі, а радник станув у першій хвилині мовчки, наче вкопаний; однак лиш на хвилинку. В слідуючій уже хвилі приступив він кількома кроками до неї, а його очі заіскрились.
– Що? За гроші намазала ти ту дрань отут? Отже, ти відважуєшся мені ще і в тім нечесть робити? Схаменись, божевільна! – кричав він дрижачим з лютості голосом. – Як довго ще у мене стане терпеливості!
– Що хочете тим сказати, тату? – спитала вона спокійно, звиваючи назад розсипані ноти.
– Хочу тим сказати, що не зможу порядним людям в лице подивитись, коли згадаю, що моя донька своїм дурним поступуванням дає причину до всяких поговорів; що відкидає, поважного чоловіка, а замість того, наче бідолашний писар, маже ноти за гроші; що безчестить моє ім’я, цілу мою родину; що хоче á tout prix[23] відогравати якусь роль. Я тебе встидаюсь, – кричав, – встидаюсь, кажу тобі!
Вона лиш поблідла, і очі її здавались більшими; опроче осталась, як і перше, спокійною.
– Годі мені вам помогти, тату, – відповіла вона. – Позаяк предложення поважного чоловіка не можу прийняти і не хочу, щоби моя особа була тягарем для вас, буду для того на себе сама заробляти. Як вам і другим ся справа представляється, не можу я, розуміється, знати; однак інакше поступати також не можу.
– Ти, однак, мусиш, коли я кажу! – кликнув голосно, грубо. – В останній хвилині пізнаєш ти ще, що батько – голова родини, що його воля – воля всіх!
– Чому якраз в тім випадку? – питала Олена, і її великі очі зачали миготіти.
– Бо – ти дурна, і я собі того бажаю!
Вона здвигнула плечима і легко усміхнулася.
– Ніхто не є управнений мати бажання, котрі в житті другого мали би відогравати якусь рішаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб були зреалізовані. Я їх не можу визнавати. Сама єсьм, тату! Сама, як птиця, як деревина в лісі. Маю сама право йти за собою або проти себе. Для того кажу раз назавсіди, що не вийду за К-го і що ніколи, ніколи не буду жити брехнею…
– Позавтра він тобі освідчиться, і ти приймеш його! – говорив він біля неї засапаним голосом.
– Позавтра довідається, що не стану його жінкою…
– Олено, змилуйся над твоєю нещасною матір’ю, наберись розуму, – побивалась радникова.
– Маєте ви, може, наді мною милосердя? – питала вона з несказанним огірченням. – Бере, може, хто мою думку і чуття на розвагу? Наче якусь штучну механічну пружину натягали б ви мене і пристосовували до обставин! Я, однак, не дамся до сього ужити! Ніяка сила світу не стопче в мені мислячої самостійної людини, а коли б вам те прецінь удалося, тоді успокійтесь… Тоді… я – не я…
– Яка подяка за мої безсонні ночі, за мою муку, мою любов материнську! – стогнала радникова. – Що живе в твоїм безталаннім серці!
– Правда, мамо, і те, що виплекалось…
– Прокляття на тебе, невдячна гадюко! – засичав радник.
Вона збиралась до відходу, однак на ті його слова задержалася. Звернувши легко голову, глянула на нього із співчуттям.
– Ваші слова, тату, мене не болять… – говорила. – Вам і не слід інакше говорити, лиш так, як дух, котрий вас дотепер провадив, вами володів, вам і велить говорити. На мене не має він ні впливу ніякого, ні сили. Вважаю його лише нездоровою, брудною силою, котра не має розуміння чистого шляхетного чувства; тій силі в грязі гаразд, вона рада б усе їй противне загарбати у свій круговорот і приглушити. Іду, – говорила вона дальше, – не маємо собі більше нічого сказати. А так як справи стоять, не будемо мати і на будучину собі нічого сказати, ані розумітися не будемо.
– Я тобі маю лише стільки сказати, – кричав радник, – що позавтра приймаю освідчення К-го. Ти ще неповнолітня, а тепер – іди!
Вона знову станула, наче прикована, а її очі засвітились чудно.