Він похилився вперед і заглянув їй в очі. Вона видалася йому блідою.
– Ти не кажеш, Олено, нічого? – питав він стиха.
– Не можу говорити, Стефане… Буду тобі писати.
– Однак я хотів би, щоб ти говорила. Хочу чути твій голос. Хочу його чути до останньої хвилини!
– Може, тобі зложити присягу вічної любові й вірності? – питала вона його з вимушеним усміхом.
– Ні. В присяги не вірю. Ти се знаєш. Вірю лише в силу любові. А ти ж мене любиш… ти! – сказав він з утіхою, з трепещучим щастям в голосі. – Скажи! Я хотів би ще раз се почути!
– Люблю! – сказала вона, майже сміючись.
– З першої хвилини? – питав він в недовірчивім тоні, а гучний усміх промайнув по його обличчю.
– Так, Стефане, з першої хвилини, коли тільки я переконалась, що ти говорив правду, а не так, як багато мужчин, як взагалі так багато людей, не боявся ніколи і нічого.
– А з другої хвилини?
– З другої… що був дійсно цілою людиною, не дробився в кусники для всіх і нікого, не гнувся, а прямував безвзглядно до одного, до праведного; що задивлювався на жінок не очима нинішнього брудного егоїзму, а людини людяної…
– А з третьої, рибчино?
– З третьої… коли переконалась я… ах, що! – перервала нараз жартівливо. – Пощо казати? Щоб ще став зарозумілий, як другі, що далі вже не будуть знати, що з собою починати, як поводитись, яким чином доказувати, що ось то вони!.. Ах, як вони мені всі збридли!!
– А з четвертої?
Вона сміялася тихенько.
– Що не чути було від тебе помад та пахощів на милю, що, пардон, не обертав ти себе в якусь модну мавпу. Великий та здоровий, – жартувала вона, – стояв мій «пан і король» між блискучим, вигладженим гуртом і не знав порядно гуляти кадриля, а ще менше у відповідній хвилі прискакувати до дам з плащем і рукавичками. Наче справдішній московський медвідь!
Обоє сміялися.
– Якби-то так тебе твоя мати почула! – обізвався він.
Вона здвигнула плечима.
– Я мовчу, бо мене не питають. Наколи б спитали, сказала б правду.
– Я знаю, що й ти не боїшся. Тому й вірю тобі, голубко, однак мені досадно, коли згадаю, що твоя родина мене не терпить. Їм може забагнутись присилувати тебе, щоб ти вийшла за когось другого, що, по їх думці, гідніший доньки радника!
Вона розсміялась.
– Присилувати, Стефане? Хто може мене присилувати? Мізерна гордота моїх родичів? Іди ж бо пригадай собі лучче, що я тобі казала, коли мовила, що стану твоєю.
– Се я добре пам’ятаю, Олено. Казала, між іншим, і те, що не могла би-сь без любові до нікого належати, хіба би-сь перестала чувствувати. А тоді, – казала, – людина що?
– Бачиш, Стефане, – обізвалась вона тихо, – природа каже правду, а супроти неї йти – значило б те саме, що звертати зброю проти себе.
– Вони, може, будуть тобі яку partie brillant[11] надставляти, а не що б ти хотіла! О Олено, і залізо ломиться!
– Так ти не віриш мені, Стефане?
– Вірю.
– Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого вийти?
– Бо ти також людина…
Вона висвободила свою руку з його і гордо повернула голову.
– Ти думаєш, я належу теж до тих, котрі уперед спокійно важать становище і всі обставини якоїсь там людини, все розміркують, а наколи все гарно згоджується, починають любити? Думаєш, що можна би в моїм серці любов штучно виплекати? Стефане, – почулось трохи згодом докірливо, – думаю, що ти повинен мати нині для мене інші слова, а не себе і мене мучити сумнівами.
– Прости мені, Олено! – просив він пристрасно. – Однак гадка, що ти могла б належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, і я не зношу її просто!
– Успокійся, любчику! – прошепотіла вона лагідно. – Вір в мою любов. Чому не мучусь я, що протягом двох років могла б і тобі інша сподобатись? Адже й ти лиш людина! Тебе в’яже лише любов до мене. Інших обов’язків не маєш супроти мене; наші заручини – тайна.
– Я, Олено, я! Зі мною річ інша. Я паную над обставинами й тому можу сказати, що від мене залежить моя доля. Жінка, однак, вона тепер полишена на волю долі…
– Дійсно, – сказала вона з вимушеним усміхом. – А так були б ми уже із сим і готові, і могли б о чімсь мудрішім поговорити. Вже недалеко до дому, – додала тихим голосом.
– Ні.
І обоє замовкли.
– Але ти будеш часто писати… – перервала вона перша тишину.
– Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кінці кожного місяця посилати.
– Вони, може, прецінь скоро проминуть, ті два роки, Стефане?.. – Її голос краяв його серце.
– І для чого б ні, серденько? Один рік у В., а другий, коли буду асистентом… Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фізично сильна, а тоді все легше перебувається.
– Я буду берегтись, – відказала вона лагідно і слухняно. – Я і тепер сміюсь моді в лице. Але ти, Стефане, бережись і ти… ах!
– Що, любко?
Вони станули і споглянули на себе. Обоє були бліді.
– Ми вже дома.
– Навіть і не завважив, – відповів він придавленим голосом.
– І мені не здавалось, що так близько…
З її побілілого лиця горіли стривожені очі. Приступила близько до нього.
– Бувай здоров, Стефане! – і, ухопивши його за руку, сильно стиснула. – Пам’ятай про мене… – шептала в несказанному зворушенні. – Чуєш? Пам’ятай!
– Олено!
Він пристрасно притис її до серця. Опісля цілував мало що не кожний палець. Ледве замітив, як ухопила його за руку й теж цілувала. Він злякався, а вона скричала з болю. Одночасно опустила голову на його груди й заплакала.
– Сили… дорога дівчино! – просив він беззвучним голосом, а в горлі неначе давив його корч.
– Боюсь о наше щастя! – простогнала вона ледве чутно.
– Я… я… ні… – відповів він. – Ми ж любимося…
– Любимося, Стефане, любимося…
. . . .
* * *
Будучина настала. Вона приволіклась і знічев’я уставилась, довго й гаряче дожидана і тисячний раз проклята, з своєю чудною барвною мішаниною горя й утіхи. Радникові нанесла вона чимало жури й болю. Особливо «світило родини» наводило немилосердно хмару за хмарою на безжурну голову пана радника і його жінки. Як скоренько, здавалось добрій женщині, пройдуть шкільні роки! Як летко осягне становище придворного радника! Сього бажала вона за всяку ціну в світі! Однак інакше склалося.
Почавши від найнижчих класів, треба було для Германа-Євгена-Сидора тримати домашнього інструктора. І як-небудь пан радник з професорами жив на найліпшій стопі, через се дім його був для них кожного часу отвертий; все ж таки Герман-Євген-Сидор приносив кожного півріччя чим раз, то гірше свідоцтво. При таких нагодах змінялись любов і пестощі вітця в скаженість. Поводився наче божевільний і був би роздер сина, коли б не сестри. Небоги мали вже сховок, в котрім держали хлопця доти, доки лютість батька не минула і він знов у сердечний, супокійний спосіб не запитував про «дитину». Тоді брала мати на себе тяжке завдання настроювати батька на «добре», вставляючись за ним гаряче.
– Воно ще таке молоде, дитинне, – мовляла вона, – мусить вибуятись; час і будучина наведуть його і без того до пуття, поваги і розуму. В тих школах і старі знетерпеливились би, а не те – воно.
Батько успокоювався, м’якнув, цілував сина і умолював, щоби він уже раз прийшов до свідомості та поправився. Підвищив йому гроші на дрібні видатки, купив золотий годинник, купив коня умисне лише для нього і т. п. Ах, що ж бо то він і не виправляв з тими кіньми – не надивився би-сь і за днину! І гніватись на нього? Та за що?.. Що бистроумний? Хитрий? Ба! що вміє до свого допняти? Тупий книгоїд сього не докаже… Так, приміром, замість до школи, забіжить тихцем до касарні, де, завдяки протекції якого там нижчого «оборонця вітчизни», дістане схованку і приглядається годинами усім штукам їздців та військовим фарсам. Опісля віддає їх дома одну за одною неабияк, а сказав би-сь: par excellence![12]
В таких хвилях розходилось серце старих з розкоші, і пан радник присягався, що позволить йому відбути службу однорічного охотника хоч би й при гусарах.
– Куплю йому, – говорив він з ентузіазмом, – таку «бестію», за котрою усі офіцери будуть губи гризти…
Матуру здав Герман-Євген-Сидор з тривогою, ледве що свідомо. І вибила за нею година щастя, а заразом і година безіменного суму для родини Ляуфлерів. Герман-Євген-Сидор від’їхав до В., щоб відбути там дожиданий рік служби військової, а радість родичів не тривала довго. І не стямились вони, як стали чим раз, то частіше появлятись всякого роду векселі на поличках ляуфлерівського бюрка. А пан радник? Його самого можна було частіше, як перед тим, бачити в кав’ярнях. Деколи він таки там і ночував.