Марта. Ах, це ти, Йогане?
Йоган. А ти вже в похід так рано?
Mарта. Так. Ти почекай трошки, зараз, мабуть, прийдуть інші. (Хоче йти наліво.)
Йоган. Слухай, Марто, ти завжди така зайнята і поспішаєш?
Марта. Я?
Йоган. І вчора ти ніби уникала мене, – мені не пощастило і двох слів з тобою сказати, – і сьогодні…
Марта. Так, але…
Йоган. А колись ми з тобою були нерозлучні… росли разом, грались…
Марта. Ах, Йогане, з тих часів багато води спливло…
Йоган. Що ж, якихось п'ятнадцять років, не більше, не менше. По-твоєму, я так дуже змінився?
Марта. Ти? О, так, і ти теж, хоча…
Йоган. Що?
Марта. Ні, так, нічого.
Йоган. Ти, здається, не дуже зраділа, що я приїхав?
Марта. Я так довго чекала, Йогане… надто довго.
Йоган. Чекала? Щоб я приїхав?
Марта. Так.
Йоган. Навіщо ж мені, по-твоєму, треба було приїхати?
Марта. Щоб спокутувати свою провину.
Йоган. Мені?
Марта. Хіба ти забув, що через тебе в ганьбі й злиднях померла жінка? Забув, що з твоєї провини були отруєні кращі роки життя дівчини-підлітка?
Йоган. І це мені доводиться чути від тебе, Марто! Невже ж твій брат ніколи…
Марта. Що?
Йоган. Невже він ніколи… Так, так, я хотів сказати, невже в нього ніколи не знайшлося жодного слова на моє виправдання?
Марта. Ах, Йогане, ти ж знаєш суворі правила Карстена.
Йоган. Гм… звичайно, звичайно, я знаю суворі правила мого давнього друга Карстена. Але тут… Ну гаразд. Я тільки-но говорив з ним. Він, здається, помітно змінився.
Mарта. Що це ти! Карстен завжди був чудовою людиною.
Йоган. Я не про те… Ну гаразд, облишмо це… Гм… Тепер я розумію, як ти на мене дивилась. Ти чекала повернення блудного сина.
Марта. Слухай, Йогане, я скажу, як я на тебе дивилась. (Вказуючи рукою в садок.) Бачиш, з ким грає Улаф? Це Діна. Пам'ятаєш той безладний лист, який ти написав мені перед від'їздом? Ти просив мене вірити в тебе. І я вірила, Йогане. Все те погане, про що тут потім ходили чутки, я приписувала помилці, легковажності, а не лихій волі…
Йоган. Як це розуміти?
Mарта. О, ти, напевне, розумієш мене. І ні слова більше про це. Поїхати звідси тобі треба було неодмінно, щоб почати нове життя. А я, твоя подруга з дитячих літ, замінила тебе тут. Я прийняла на себе обов'язки, про які ти забув або яких не міг виконати. Я кажу тобі це, щоб ти хоч у цьому не дорікав собі. Для ображеної дівчинки я стала матір'ю, виховала її, як зуміла…
Йоган. І занапастила заради цього все своє життя!
Mарта. Ні, не занапастила. Але ти повернувся пізно, Йогане.
Йоган. Марто… якби я міг тобі відкрити… Ну, дозволь мені принаймні подякувати тобі за твою вірну дружбу.
Mарта (сумно усміхаючись). Гм… Значить, ми з тобою тепер про все поговорили, Йогане. Цить… хтось іде. Прощавай, я не можу зараз… (Виходить наліво.)
Із саду входить Лона і слідом за нею Бетті.
Бетті (ще з саду). Ради Бога, Лоно, як же можна!
Лона. Одчепись, мені треба поговорити з ним.
Бетті. Це ж буде страшенний скандал!.. А, ти ще тут, Йогане!
Лона. Ну, хлопче, гайда! Годі тобі киснути тут у кімнаті. Мерщій у садок, побалакай там з Діною.
Йоган. Я саме й збирався.
Бетті. Але…
Лона. Слухай, Джоне, ти добре придивився до Діни?
Йоган. Думаю, що придивився.
Лона. Тобі й слід дивитись пильно, хлопчику. Це таки дещо для тебе.
Бетті. Лоно!..
Йоган. Для мене?
Лона. Авжеж, я хочу сказати, – щоб подивитись. Ну іди ж.
Йоган. Іду, іду, з приємністю. (Виходить до саду.)
Бетті. Лоно, я просто остовпіла. Не може бути, щоб ти це серйозно.
Лона. Слово честі. Та хіба ж це не свіжа, здорова й правдива натура? Саме дружина для Джона. Ось така йому й потрібна там. Це не те, що якась літня зведена сестра.
Бетті. Але Діна! Діна Дорф. Подумай же!
Лона. Я передусім думаю про щастя хлопчини, і якраз тут моє втручання потрібне; сам він у цьому не майстер. Ніколи не задивлявся ні на дівчат, ні на жінок.
Бетті. Він? Йоган? Ну, мені здається, проте, що були сумні докази…
Лона. А, к бісу цю дурну історію! Де Бернік? Мені треба поговорити з ним.
Бетті. Ні, ні, Лоно!
Лона. Неодмінно! Якщо вона подобається йому, а він їй… чим вони не пара? Бернік розумний, він зуміє як-небудь все уладнати.
Бетті. Ти гадаєш, що отакі американські вільності потерплять у нас…
Лона. Нісенітниці, Бетті!
Бетті. Що людина з такими суворими правилами моралі, як Карстен…
Лона. Невже ж таки справді такими суворими?
Бетті. Що таке? Ти насмілюєшся…
Лона. Я насмілююсь сказати, що Бернік щодо цих самих правил навряд чи дуже відрізняється від інших чоловіків.
Бетті. Я бачу, в тобі все ще кипить стара зненависть до нього! Але навіщо ж ти повернулася сюди, коли й досі не могла забути, що… І я не розумію, як у тебе вистачило сміливості показатись йому на очі після тієї ганебної образи, якої ти завдала йому тоді.
Лона. Правда твоя, Бетті, я тоді недобре вчинила, я забулась.
Бетті. І як великодушно він тобі пробачив, він, ні в чому не повинний. Справді, не з його ж вини ти плекала якісь сподівання… Але відтоді ти й мене ненавидиш. (Плаче.) Ти завжди заздрила моєму щастю. І тепер ти приїхала, щоб усе на мене звалилося… щоб показати всьому місту, яку рідню я принесла Карстену в посаг! Так, тепер усе на мене впаде, і ти тільки цього й добиваєшся. Як це підло з твого боку! (В сльозах виходить наліво.)
Лона (дивлячись їй услід). Бідолашна Бетті!
Бернік виходить з кабінету.
Бернік (ще на дверях). Добре, добре, пане Крап. Перешліть чотириста крон в їдальні для бідних. (Обернувшись.) Лоно! (Підходить до неї.) Ти сама? А Бетті не прийде?
Лона. Ні. Покликати її?
Бернік. Ні, ні, ні, не треба! Ти не повіриш, Лоно, з яким палким нетерпінням я прагнув поговорити з тобою одверто… вимолити в тебе прощення.
Лона. Слухай, Карстене, облишмо сентименти, нам з тобою вони не до лиця.
Бернік. Ти мусиш вислухати мене, Лоно. Я знаю, яким я був у твоїх очах, коли ти дізналася про історію з матір'ю Діни. Але, присягаюсь, це було лише хвилинне захоплення, а тебе я свого часу любив щиро й глибоко.
Лона. А навіщо я, по-твоєму, сюди повернулася?
Бернік. Які б не були твої наміри, благаю тебе, не починай нічого, дай мені спочатку виправдатись перед тобою. Це я зумію, Лоно… або, у всякому разі, зможу вибачитися…
Лона. Тепер ти злякався… Ти кажеш, що свого часу любив мене. Так, ти часто запевняв мене в цьому в своїх листах і, можливо, був щирий… до певної міри, поки умови твого життя були ширші, вільніші, а це й тобі самому додавало сміливості дивитись на життя ширше й вільніше. Мабуть, у мене ти знаходив більше характеру, більше волі й самостійності, ніж у тутешніх обивателів. Крім того, наші взаємини зберігалися в цілковитій таємниці, про них знали тільки ти і я, і ніхто не міг тебе висміяти за твій поганий смак.
Бернік. Лоно, як можна так думати!
Лона. Але потім, коли ти повернувся, коли почув про всі ті насмшіки, які сипались на мене, коли дізнався, як люди глумились наді мною й моїми так званими дивацтвами…
Бернік. Ти справді переступала тоді межі.
Лона. Більше на зло усім цим міським ханжам у спідницях і штанях. А коли ти потім зустрівся з чарівною актрисою…
Бернік. Все це було фатовство і більш нічого. Присягаюсь тобі, у всіх тих плітках не було й десятої частини правди.
Лона. Хай так… Але потім повернулась Бетті, юна красуня, що полонила всі серця, і до того ж – спадкоємниця тітки, про мене ж стало відомо, що я від тітки нічого не одержу…
Бернік. Ось ми і дійшли до суті, Лоно. Тепер я виповім тобі все, не криючись. Я зовсім не закохувався в Бетті, не нове кохання примусило мене порвати з тобою. Мені просто потрібні були гроші… до зарізу, і я змушений був закріпити їх за собою.
Лона. І ти це кажеш мені просто в вічі?
Бернік. Так. Вислухай мене, Лоно…
Лона. А мені ти писав, що палаєш нездоланною любов'ю до Бетті, звертався до моєї великодушності, благав мене, заради Бетті, мовчати про все, що було між нами!..
Бернік. Кажу тобі, я був змушений.
Лона. Ну то клянусь Богом, я не шкодую, що тоді так забулась!
Бернік. Дай мені пояснити тобі як слід, спокійно моє тодішнє становище. Матуся, як тобі відомо, сама очолювала тоді фірму, але вона була людиною зовсім не діловою. Мене терміново викликали з Парижа додому; часи були важкі… Загальна криза. Треба було налагоджувати справи фірми. Але що я застав? Я застав, – і це доводилось тримати в найсуворішій таємниці, – я застав фірму майже напередодні краху. Так, наша стара солідна фірма, що пережила вже три покоління, була напередодні краху. Що ж лишалось робити мені, синові, єдиному синові, як не шукати джерела нових коштів для врятування фірми?