Всего за 109 руб. Купить полную версию
Цілком збереглася в моєму серці, здається мені, тільки зала, до якої щовечора о сьомій годині сходилися обідати. Я ніколи не бачив її вдень, навіть не пам'ятаю, чи були в ній вікна і куди вони виходили; коли заходила родина, там уже горіли свічки у важких канделябрах, і за кілька хвилин забувався день і все бачене за дверима зали. Ця висока, мабуть, склеписта зала була дужча за все: своєю притемненою висотою й кутками, що ніколи не бували як слід освітлені, вона висотувала з тебе всі образи, не даючи за них нічого певного. Ти ніби розчинявся в ній і сидів безвільний, безборонний, нічого не усвідомлюючи й нічого не бажаючи. Ставав ніби порожнім місцем. Пригадую, що спершу цей руйнівний стан викликав у мене майже нудоту, ніби морську хворобу, яку я переборював тільки тим, що простягав під столом ногу до батька, який сидів навпроти, і торкався нею його коліна. Аж згодом мені спало на думку, що він, видно, розумів чи принаймні терпів цей мій дивний порух, хоч між нами панували майже холодні стосунки, що ніяк не могли б пояснити таку мою поведінку. Хай там як, той легенький дотик давав мені силу висидіти довгі вечері, і через кілька тижнів судомного терпіння, завдяки майже безмежній здатності дитини пристосовуватися, я так звик до тих жахливих сходин, що вже й зусиль не докладав, щоб висидіти дві години біля столу; тепер вони минали навіть відносно швидко, бо я мав розвагу – спостерігав присутніх.
Дід називав їх «родиною», я чув, що й інші вживали це означення – цілком безпідставно. Бо, хоча ті четверо людей і були далекі родичі, вони не мали між собою нічого спільного. Дядько, що сидів поряд зі мною, був старий, із суворим смаглявим обличчям, на якому чорніло кілька плям: як я потім довідався, його обпалило вибухом пороху. Похмурий, усім невдоволений, він покинув військову службу майором, а тепер у якомусь невідомому приміщенні замку робив досліди з алхімії, а ще, як я почув від служників, мав стосунки із в'язницею, звідки йому раз або двічі на рік присилали трупи; він тоді замикався з ними, дні й ночі препарував їх і якимсь таємничим способом обробляв їх так, що вони не розкладалися. Проти нього було місце панни Матильди Браге. То була особа хтозна-якого віку, далека родичка моєї матері; про неї знали тільки те, що вона жваво листувалася з одним австрійським спіритистом, який звав себе бароном Нольде і якому вона в усьому корилася, ні до чого не беручись без його схвалення чи, радше, немовби благословення. Тієї пори вона була вже страшенно огрядна, її млява ситість немов зовсім байдуже вливалася в широкі ясні сукні; її рухи були стомлені й невиразні, а очі завжди сльозилися. І все-таки в ній щось нагадувало мені мою тендітну, струнку матір. Що довше я спостерігав її, то більше помічав на її обличчі делікатні, витончені риси, яких не міг чітко пригадати після материної смерті; аж тепер, щодня бачивши Матильду Браге, я дізнався, яка була на вигляд померла, може, навіть дізнався вперше. Аж тепер із багатьох сотень подробиць у мені склався той образ, що ніде не полишає мене. Потім я зрозумів, що в обличчі панни Браге справді були всі подробиці, які визначали риси моєї матері, – тільки між них наче впхалося чуже обличчя, порозсувало їх, і вони вже ніколи не з'єдналися в одне ціле.
Біля тієї дами сидів син якоїсь кузини, десь мого віку, тільки менший на зріст і хирлявіший. Його тонка шия витикалася з брижів на сорочці і зникала під випнутим підборіддям. Губи в нього були тонкі й міцно стулені, ніздрі ледь тремтіли, а з його гарних карих очей поверталося тільки одне. Часом воно поглядало на мене спокійно й сумно, а друге було завжди звернене в куток, немов якась річ, що її продали та й забули.
На почесному місці стояв величезний дідів фотель, якого служник, що не мав інших обов'язків, підсовував старому і в якому той займав зовсім мало місця. Були люди, що називали глухуватого владного господаря замку його величністю і гофмаршалом, інші зверталися до нього як до генерала. Він напевне мав право на всі ці титули, але так давно лишив службу, що вони вже видавалися майже незбагненними. Я взагалі вважав, що його особистість, яка хвилинами так яскраво проявлялася, а потім знов тьмяніла, не могла убгатися в жодну назву. Я так ніколи й не зважився назвати його дідусем, хоча він часом був ласкавий зі мною і навіть кликав до себе, намагаючись вимовити моє ім'я жартівливим тоном. А втім, уся родина ставилася до графа шанобливо, але до тієї шаноби домішувався острах, лише в малого Еріка стосунки зі старим господарем дому були тепліші; часом те його око, що рухалося, швидко, по-змовницькому зиркало на дідуся, і той відповідав йому не менш швидким поглядом; інколи їх можна було побачити під час довгого надвечір'я у глибокій галереї, де вони рука в руку мовчки ходили вздовж темних старих портретів, знаходячи порозуміння, мабуть, якимсь іншим способом.
Натомість я майже цілими днями блукав у парку, в буковому лісі або в полі, а в Урнеклостері, на щастя, були собаки, що завжди йшли зі мною; подекуди я натрапляв на дім орендаря або на селянське обійстя, де міг поживитися молоком, хлібом і садовиною, і, мабуть, безтурботно втішався волею, принаймні після перших важких тижнів, коли мене вже перестала лякати думка про вечірні сходини. Я майже ні з ким не розмовляв, бо для мене великою радістю була самота, лише інколи казав щось собакам, і ми чудово розуміли одне одного. Зрештою, маломовність була нашою ніби родинною рисою; я знав її в батька й не дивувався, що тут за столом майже не розмовляли.
Щоправда, перші дні після нашого приїзду Матильда Браге була дуже балакуча. Вона розпитувала батька про давніх знайомих у містах за кордоном, згадувала давні враження й розчулювалася до сліз, коли їй спадали на думку померлі приятельки і якийсь молодик, що, як вона натякала, кохав її, але вона не могла відповісти на його палке, безнадійне почуття. Батько ввічливо слухав її, часом кивав головою і відповідав тільки найнеобхідніше. Граф на почесному місці весь час невесело всміхався, і обличчя його здавалося більшим, ніж звичайно, ніби на нього надягли маску. Часом він і сам озивався, ні до кого зокрема не звертаючись, і хоча говорив дуже тихо, його було чути в цілій залі: голос його трохи скидався на розмірений, байдужий хід годинника, а тиша навколо ніби відгукувалася на нього порожніми інтервалами, однаковими після кожного складу.
Граф Браге вважав, що він виявляє особливу увагу до мого батька, коли розмовляє з ним про його померлу дружину, мою матір. Він називав її графинею Сибілою, і кожна його фраза кінчалася немов запитанням про неї. Не знаю чому, але мені здавалося, ніби йдеться про зовсім молоду дівчину в білому, яка щомиті може зайти до нас. Я чув, як він таким самим тоном говорив про «нашу маленьку Анну Софі». Коли я одного дня спитав, хто та панна, яку дідусь, видно, дуже любить, то довідався, що йшлося про дочку великого канцлера Конрада Ревентлова, з якою колись перебував у морганатичному шлюбі Фрідріх IV[37] і яка вже майже півтора сторіччя спочиває в Роскіле[38]. Хронологія для нього не мала ніякісінького значення, смерть була дрібною подією, що її він просто не брав до уваги, люди, яких він прийняв колись до своєї пам'яті, існували й далі, їхня смерть нічогісінько не міняла. Через кілька років після його смерті розповідали, що він так само вперто і майбутнє сприймав як теперішнє. Кажуть, ніби він одного разу розмовляв із якоюсь молодою жінкою про її синів і надто про мандрівки одного з них, і та дама, що була на третьому місяці своєї першої вагітності, майже непритомніла з жаху, слухаючи старого, що не вгавав ні на хвилину.