Всего за 109 руб. Купить полную версию
Звичайно, Амосов не всім припав до душі. Про його нелагідний характер, безкомпромісність і різкість і дотепер пам'ятають ті, хто з ним співробітничав. Але він був унікальний в усьому: у роботі, спілкуванні, виборі захоплень. Ця людина ще за життя стала легендою – талантище, яскрава особистість, дивовижний життєлюб і працелюб. Сам Микола Михайлович вважав себе людиною неемоційною, «сухарем». Але коли 1956 р. народилася дочка Катя, він, хто «за двадцять років сімейного стажу потреби в дітях не відчував, побачивши цю маленьку, червоненьку, кволу істоту, зрозумів: скінчилася свобода, вже не втечу». Дочку він виховував за власною методикою: дисципліна, навантаження, три останніх шкільних роки – екстерном за один. Катерина Миколаївна стала доктором медичних наук, членом-кореспонден-том АМН України.
1955 р. Амосов організував і очолив клініку серцевої хірургії, перетворену в 1983 р. на Інститут серцево-судинної хірургії АМН України. Восени 1957 р. він їздив на конгрес хірургів до Мексики, де вперше побачив операцію на серці із застосуванням апаратів штучного кровообігу (АШК) і дуже зацікавився цим. Купити апарат було неможливо, та для інженера Амосова це не було проблемою. Він розробив власний проект, але необхідні трубки і, найголовніше, гепарин проти зсідання крові в Союзі було важко знайти. І тоді Микола Михайлович на мізерні 15 доларів, що залишилися від виданих грошей за відрядження, купив мінімум необхідного. Апарат було випущено на одному з підприємств Києва. А 1958 р. в Інституті кібернетики створили спеціальний відділ, де Амосов об'єднав навколо себе колектив ентузіастів. У його лабораторіях і відпрацьовувалися схеми операцій з АШК, потім додалися фізіологічні дослідження серця за участю інженерів і математиків. 1959 р. було вдало проведено операцію хлопчикові з важким уродженим пороком серця – так званою «Тетрадою Фалло». А 1960 р. Амосов очолив відділ біоенергетики Інституту кібернетики Академії наук України, в якому займався розвитком ідей, що зародилися в нього ще в Череповці: регулюючі системи організму – від хімії крові, через ендокринну і нервову системи до кори мозку; механізми розуму і штучний інтелект, психологія та моделі особистості, соціологія й оптимальні моделі суспільства, глобальні проблеми людства. Робота відділу тривала аж до 1990-х pp., коли колектив розпався й у відділі залишилася тільки група зі штучного інтелекту.
Микола Амосов був напрочуд різнобічною людиною. Основоположник радянської кардіохірургії став учителем практично всіх провідних українських і російських кардіохірургів. Коли 1962 р. на перше місце вийшла проблема протезів серцевих клапанів, Амосов розробив свою модель – із напівсфери, доповненої спеціальною обшивкою корпусу, що перешкоджала утворенню тромбів. І саме з цього часу, як вважає Микола Михайлович, «почалося зростання моєї кар'єри відразу по декількох лініях». Він став незмінним учасником усіх міжнародних з'їздів і конференцій кардіохірургів. Його обрали членом-кореспондентом АМН, відзначили Ленінською премією. 19 років він чесно виконував обов'язки депутата Верховної Ради СРСР. Особливо тяжкими були прийоми громадян: «Горя наслухався понадміру, на додаток до хірургічних нещасть». І якщо стосовно себе Амосов свято дотримувався правила М. Булгакова: «Ніколи нічого не проси», – то для простих людей він добивався багато чого і поза хірургією.
Одне з найяскравіших світил сучасної медицини, автор робіт із медичної і біологічної кібернетики («Моделювання мислення і психіки») був талановитим популяризатором ідей і письменником, читав лекції по всьому Союзу. Його книги «Думки і серце», «Записки з майбутнього» і «Голоси часів» видані мільйонними накладами і перекладені більше ніж 30 мовами світу. «Енциклопедія Амосова», що вийшла 2002 p., відразу стала бібліографічною рідкістю. Коли у США довідалися, що кардіохірург, кібернетик і письменник Амосов – одна й та ж людина, журнал «Look» відправив до Києва кореспондента і фотографа, а газета «Нью —
Йорк таймс» назвала Амосова правдошукачем, від пронизливих слів якого волосся стає дибки.
Іще 1952 p., коли хірурга так «схопив» хребет, що він не міг оперувати, Амосов створив власну теорію здоров'я і довголіття. Головне в ній – збільшення навантажень на організм. Щоденна зарядка – близько трьох тисяч рухів, біг, сувора дієта. Колеги вважали це самокатуванням, Амосов – експериментом. Результати він завжди записував і публікував у наукових журналах, а пізніше вони вийшли в окремих книгах («Роздуми про здоров'я», 1976 p.; «Книга про щастя і нещастя», 1979 p.). Але якщо від інфаркту втекти вдалося, то численні хвороби серця завзято намагалися вибити його з колії, обмежити працездатність. Цього людина справи дозволити собі не могла.
1986 р. Миколі Михайловичу вшили кардіостимулятор, через місяць він з'явився в клініці і «народу оголосив: “Засідання продовжується”». І знову директорство, операції, біг, щоденна зарядка. Коли 1987 р. у країні почалися економічні експерименти, Амосов перший в Україні домігся госпрозрахунку. «Результат – кількість операцій з АШК майже подвоїлась і наблизилася до двох тисяч. У півтора раза підвищилася зарплата. Працювати стало цікавіше». 1988 р. він вважав кращим у своїй кардіохірургічній біографії. «І взагалі, якраз би поставити крапку. Так ні – жадібність: давай 5 тисяч операцій, 2 тисячі – з АШКом. Слабка людина!» Амосов все-таки залишив посаду директора, та оперувати продовжував.
Микола Михайлович знову погодився було на висування до Верховної Ради, та зрозумів, «що ускочив у клопіт: не зможу задовольнити народ», – і відмовився від депутатства. 1992 р. він зробив свою останню операцію з протезування клапана. «Відразу відчув: тепер – старий». Роки приносили багато засмучень: ішли з життя давні друзі, дружина перенесла кілька інсультів. Почесний директор, який давно відмовився від зарплати у власному інституті, одержував мізерну пенсію, всі заощадження, як і в більшості простих людей, пропали. «Серцевий лікар», що врятував тисячі життів, змушений був звертатися до спонсорів, аби ті оплатили операції на його серці: 1993 р. було замінено стимулятор, а через п'ять років – поставлено штучний клапан і накладено два аортокоронарні шунти. Микола Михайлович не піддавався депресивному настрою, намагався бути «при справі». Він був справжнім життєлюбом. Можливо, почасти тому, що ніколи не вірив у загробний світ. Був переконаний у тому, що жити потрібно тут і зараз. І не заради власних утіх, а на благо людям. Про одне лише шкодував Амосов: що так і не зважився на операції з пересадки серця. Розумів, що необхідно, але «не зміг переступити через життя. “Поки серце працює – людина жива”. Знав, що це забобон, що життя в мозку, а не в серці. А в душу, яка нібито в серці – живому, не вірив… А все-таки – гріх!» Рішучим хірургам заздрив: «Недавно кубинці серце пересадили, до цього – чехи, поляки. У нас у країні – нуль. Напевно, є і моя частка провини. Але явно переступити через конкретні життя не міг».
Звичка до самоаналізу спонукала Амосова придивитися до стану своїх однолітків. Картина була драматичною, зів'янення охоплювало підступно і неминуче. І знову, як і колись, він зважився на штурм твердинь, тільки тепер як одинак, почавши у 80 років унікальний експеримент з протистояння невблаганному старінню. Цими думками він поділився в книгах «Експеримент» і «Подолання старості», а своїми філософськими ідеями – у збірнику «Розум, людина, суспільство, майбутнє». Експеримент тривав до 12 грудня 2002 р. Обширний інфаркт обірвав життя видатного кардіохірурга. На особистому рахунку Амосова – вісім тисяч урятованих хворих і п'ятдесят тисяч пацієнтів, зцілених в інституті під час його діяльності. Ціле місто зцілених. В Україні цю російську людину ще за життя називали совістю нації і «Людиною сторіччя», як гетьмана Б. Хмельницького, поета Т. Шевченка і вченого В. Вернадського. Титули йому ніколи не були потрібні. Шкода тільки, що амосівський вислів «людина помирає, коли вона вичерпана» відносно самого Амосова не виправдалася.