Амосов Микола Михайлович
(народ. 1913 р. – пом. 2002 р.)
Відомий кардіохірург, біокібернетик, учений-експериментатор, громадський діяч. Директор Інституту серцево-судинної хірургії, завідувач відділу біологічної кібернетики в Інституті кібернетики. Академік Національної академії наук України, член-кореспондент Академії медичних наук, професор. Герой Соціалістичної Праці (1973р.), лауреат Ленінської (1961р.) і Державної (1973р.) премій СРСР і трьох Державних премій УРСР, нагороджений багатьма урядовими нагородами. Автор наукових і науково-популярних книг.
«Старіти – погано, але це єдиний спосіб пожити довше», – полюбляв повторювати Микола Амосов – людина, діянням і оптимізму котрої можна тільки позаздрити. Він боявся не смерті, а лише старості, оскільки бачив у ній ворога, що заважає повнокровно думати і діяти, – а саме цьому він присвятив усе своє життя від народження і до самої смерті.
Народився Микола 6 грудня 1913 р. в селі Вільховому, недалеко від Череповця. Мати-акушерка була нарозхват на кілька сіл. І вдень і вночі породіллі вимагали допомоги Кирилівни, – і першими спогадами дитинства для її сина стали довгі години чекання. Хлопчик фактично виховувався без батька, тому що той після повернення з фронту почав пити, завів іншу родину і назавжди залишився для нього «чужим». Микола ріс кволим і нетовариським, гуляти не любив, був незграбним і дуже боявся видатися смішним, завжди відчуваючи свою неповноцінність. «Так і в школу пішов – самотній». Жили дуже бідно, недоїдали: мати заробляла небагато, а подарунків не брала і до того ж намагалася дати гарну освіту своїй старшій незаконнонародженій дочці Марії. І Микола з дитинства пізнав увесь тягар нелегкої селянської праці.
Щойно хлопчик навчився читати, він закохався в книги і вже ніколи не розлучався з ними. Микола закінчив початкову школу в селі, а середню – у Череповці. Навчався легко, був записаний одразу до трьох бібліотек, а от ким бути далі, за нього вирішила держава: 9-й клас несподівано закрили (1930 р.) і учням запропонували на вибір – механічний технікум у місті або навчання на лісника під Ленінградом. Коштів на життя вдалині від домівки в Амосова не було, і він став студентом-«техніком», а по закінченні технікуму працював в Архангельську змінним механіком на електростанції при великому лісопильному заводі. Тут же він уперше закохався й 1934 р. одружився із симпатичною бухгалтеркою Галиною Соболевою.
Роботу на виробництві Микола вважав справою нудною. Він завжди мав пристрасть до вигадування, конструювання і тому вступив до Всесоюзного заочного індустріального інституту в Москві на енергетичний факультет (1934 p.), мріючи зайнятися суто наукою. А дружина витримала іспити в Архангельському медінституті. Але коли на обрії «замаячила» армія, Амосов, склавши на відмінно всі вступні іспити, опинився в одному інституті з Галею. Щоб не відставати від дружини, за перший рік навчання проштудіював програму відразу двох курсів. Навчання, як і раніше, не завдавало проблем: залишався вільний час, аби заробити викладанням у фельдшерській школі та зайнятися «наукою».
У цей час Амосов близько познайомився з професором фізики Лашкарьовим, який відкрив студенту дивний світ парапсихології. Саме йому й показав студент креслення штучного серця. «Дурниця, але ідея логічна, – згадував потім академік. – Тепер за принципом такого насоса створили протези серця, деякі працюють уже по декілька місяців, поки донора для пересадки підбирають».
1939 р. Амосов з відзнакою закінчив інститут і вирішив продовжити заняття фізіологією, проте місце в аспірантурі було тільки з хірургії. А для диплома в Заочному інституті, який він через «недовантаження» так і не кинув, зробив проект великого аероплана з паровим котлом і турбіною. Ідея була цікавою, і хоча до виробництва її не прийняли, Амосов 1940 p. одержав іще один диплом з відзнакою як інженер «паросилових установок електростанцій».
На той час подружжя вирішило пожити окремо (розлучилися 1940 p.), і Микола, «утікши з аспірантури», почав працювати ординатором-хірургом у Череповецькій міжрайонній лікарні, а також викладати анатомію й улюблену фізіологію у фельдшерській школі. Однак армія та хірургія прийшли за ним самі. З перших днів війни Амосов працював у комісії з мобілізації, а потім був призначений провідним хірургом у польовий пересувний госпіталь «ППГ-2266 на кінній тязі». У цьому госпіталі й на цій посаді він прослужив усю війну і зустрів День Перемоги в німецькому місті Ельбінгу. Спогади про цей період життя лягли в основу повісті «ППГ-2266, або Записки військового хірурга» (1974 р.). Амосов назавжди запам'ятав це «море страждань людських», навчився досконало оперувати будь-яку частину тіла і лікувати будь-які ускладнення. Особливо добре він опанував тактику і методику операцій при пораненнях грудей, суглобів і переломів стегна. Для вирішення головної проблеми – поранення грудей – хірург розробив свою операцію і «добряче насобачився на судинах!». Але кожна смерть солдата була для нього трагедією, і Амосов одного разу навіть спробував покінчити життя самогубством.
На фронті Микола Михайлович одружився з прекрасною операційною сестрою – українкою Лідією Денисенко, яка пішла на війну добровільно після третього курсу педінституту і служила в медсанбаті, а після виходу з оточення була відряджена до його госпіталю. Але якщо для більшості солдатів війна закінчилася, то для подружжя Амосових продовжувалася до вересня 1945 р. у Маньчжурії. Служити в армії Микола Михайлович страшенно не хотів. Але піти йому, майору, відзначеному багатьма бойовими нагородами, було дуже непросто. Допоміг другий диплом – інженерний. Амосов одержав призначення від Міністерства медичної промисловості завідувати головним операційним корпусом Інституту Скліфосовського й упорядковувати техніку. «Сумний і неприємний період життя… Не прижився я тоді, у 46-му, в Москві. І не тому, що кімната була чотири метри, їжа погана і короста на голові. Роботи не було, хірургії… І дивитися чужу роботу набридло. Отруєний самостійністю: дай мені, і я зроблю».
Та й науковим працям Амосова довго не давали ходу: він одержав негативні відгуки на три дисертації, а вісім наукових статей навіть не ризикнув відсилати. Замість столичного неробства Микола Михайлович віддав перевагу напруженій роботі завідувача відділення в Брянській обласній лікарні, ставши одночасно головним хірургом області. За шість років виконав багато нових і вже знайомих із фронту операцій: на шлунку, стравоході, нирках. Але найважливішими були резекції легень – при абсцесах, раку і туберкульозі. Доти він ніколи їх не робив, тому сам розробив методику і за чотири роки прооперував хворих більше за всіх у країні – понад три тисячі.
1948 р. Микола Амосов захистив кандидатську дисертацію і вже через рік вибрав тему для докторської: «Резекції легень при туберкульозі». У 1952 році дисертація була готова й дістала позитивний відгук академіка Бакулева. Того ж року Амосов був запрошений на роботу до Києва керівником клініки грудної хірургії Київського науково-дослідного інституту туберкульозу і грудної хірургії. Переїжджати йому не хотілося. «Брянські роки, з 47-го по 52-й, – найясніші в моєму житті. Випробував хірургічне щастя, дружбу з підлеглими. Потім такого вже не було, – згадував Амосов і зізнавався: – Хірургом мене зробила війна, але справжнім – Брянськ». Однак на переїзді наполягала дружина. Вона на той час закінчила педінститут і вирішила стати… хірургом, для чого і вступила до Київського медінституту. І з цього часу життя потомственого росіянина було пов'язане з Україною, і він увійшов до першої десятки особистостей, які визначали її обличчя у XX ст. Микола Михайлович у березні 1953 р. захистив докторську дисертацію і був обраний завідувачем кафедри в Київському медичному інституті.