Всего за 109 руб. Купить полную версию
Виконуючи замовлений портрет О. Б. Куракіна – найближчого сподвижника імператора Павла І, Боровиковський згадав слова свого вчителя Д. Левицького: «Нам доводиться портретувати не лише тих, кого ми поважаємо, хто припав нам до серця. От вам моя порада: звертайтеся до принципу натюрморту. Предмети багато чого можуть розповісти про тих, кому вони належать…» І художник віртуозно і яскраво перетворює образ вельможі на сяючий коштовностями й атрибутами влади і звань «натюрморт».
Поряд із портретами знатних дворян Боровиковський виконував і численні замовлення царської родини. Серед кращих – «Портрет Павла І» (1800 р.), картина-портрет «Катерина II на прогулянці в Царськосельському парку» (середина 1790-х pp.) і портрет великого князя Костянтина Павловича, за який йому було присвоєно звання академіка.
І саме тоді, коли його творчість була повною мірою оцінена двором, 37-річний художник, замість того щоб зосередитися на парадних зображеннях, захопився портретною мініатюрою. Як найбільш гармонійний жанр вона давала можливість передати почуття. Саме в ній, на думку Боровиковського, втілювалися поняття любові і пам'яті – основа основ будь-якого мистецтва. Особливим ліризмом й інтимністю пройнятий «Портрет В. В. Капніста». На невеликих овальних парних портретах зображений Державін зі своєю першою дружиною, дворові дівчата Львова – Лізонька і Дашенька, – і подружжя Львових. Тонко виписані мініатюри зберігали всі риси портретованих до найменших деталей.
Але вершинами мистецтва Боровиковського стали жіночі камерні портрети, у які він уклав усю свою нерозтрачену ніжність. Художник немов милується юністю, оспівує красу і створює для сентиментально-сумних образів особливу манеру письма: м'які переливи приглушених тонів, мальовничу гладкість, «фарфоровість», перламутровість. У незабутніх жіночих портретах, написаних у 1790—1800 pp., утілилася гармонія м'якої і ліричної натури самого художника (портрети Філіппової, Скобєєвої, Арсеньєвої). Сентиментальним і ліричним є здвоєний портрет сестер Гагаріних, об'єднаних загальним настроєм «ніжної мрійності» і любов'ю до музики. Витончені пози, живі очі, ніжні овали юних облич, тонкі переливи сріблясто-сірих, фіолетово-рожевих і блакитних тонів, привітна природа – все говорить про те, що ці славні дівчата можуть жити тільки у світі, повному щирості, незлобивості й доброти.
Для прекрасних жіночих образів Боровиковський створив певний стиль портрета: поясне зображення, заглиблена в задуму фігура, яка спирається рукою на яку-небудь підставку, а тлом для млосного вигину тіла в легкому світлому, немов невагомому, одязі є тихий пейзаж. Досконала гармонія барв і образів. Проте які індивідуальні риси його героїнь і як дивно гарна кожна! А вишукано-витончений портрет Марії Іванівни Лопухіної (1797 р.) викликав навіть поетичний відгук. Я. Полонський сентиментально сумує про швидкоплинність життя, любов і щастя і схиляється перед майстерністю художника, який зумів навічно втілити на полотні свою мрію про красу і гармонію людини, оповивши легким сумом привабливий образ:
Нікого не залишає байдужим начебто висічене з мармуру обличчя, виточена шия і цей погляд, повний «привабливого суму». Ніжна трепетна дівчина тихо сумує на тлі світлих беріз у блакитнуватій імлі. Розмиті контури, плавні лінії, найтонші нюанси кольору, перламутрові переливи світлотіней створюють повний ліричної чарівності вигляд Лопухіної – найвищий зразок сентименталізму в мистецтві.
На 1810 р. у творчості Боровиковського намітився поворот до романтичного напряму («Портрет Долгорукої»). Але в душі самотнього художника давно оселилися втома і байдужість. Він тужив за батьківщиною, з радістю відкривав свій будинок землякам, які приїхали до Петербурга, і надавав їм посильну допомогу. Відлюдьок, який не любить шуму і суєти, Боровиковський не викладав в Академії і не створив своєї школи малювання. Хоча відомо, що в нього завжди жили троє-п'ятеро учнів. В одному з листів до рідних в Україну він писав, що вся родина його – це куховарка й учні. Пензлю одного з них, І. В. Бугаєвського-Благодарного, належить портрет Володимира Лукича, а О. Г. Венеціанов, майбутній «батько побутового живопису», написав першу біографію свого вчителя.
Володимирові Лукичу сумно жилося в розриві між своїми мріями, уявою і справді сумною дійсністю. Щасливий художник постійно перебував у духовному й інтелектуальному пошуку. Він мучився від несправедливості, яку бачив у суспільстві. Співець краси прирік себе на добровільне відлюдництво, що набуло з роками хворобливого характеру. Завжди схильний до релігійності, він знову звернувся до іконопису. Володимир Лукич писав образи для іконостасів церкви Смоленського цвинтаря і Казанського собору, ікони для Покровської церкви в Романівці (Чернігівська губ.). Він часто працював безкоштовно, а майже всі гроші, які одержував від замовників, і весь пенсіон від академії віддавав бідним.
Філософсько-релігійні шукання привели Боровиковського спочатку в масонську ложу «Умираючий сфінкс». А в 1819р., піддавшись містицизму і сектантству, він вступив до «Духовного союзу» О. Ф. Татаринової. Але й тут на нього чекало гірке розчарування: відсутність щирості, показуха, негласне прагнення до влади. Нечисленні замовлені портрети того часу виконані сухо і прозаїчно жорстко, їхні барви поблякли. Немов щось надломилося в людині: утрачав віру з випивками і покаяннями. Лише батьківські гусла, під тихий перебір яких художник співав українські пісні, іноді оживляли його. 6 квітня 1825 р. В. Л. Боровиковський помер і був похований на Смоленському цвинтарі, для церкви якого так і не встиг написати всі задумані образи. Пішов із життя витончений поет сентиментального образу жінки, але найвизначніші зразки його майстерності відкрили шлях для творчих досягнень художників романтизму.
Бубка Сергій Назарович
(народ. 1963 р.)
Видатний спортсмен-легкоатлет, заслужений майстер спорту, чемпіон Олімпійських ігор, переможець п'яти чемпіонатів світу. 35-кратний рекордсмен світу. Герой України. Член виконкому Міжнародного Олімпійського комітету. Бізнесмен, засновник і президент «Клубу Сергія Бубки» (м. Донецьк), народний депутат Верховної Ради України 4-го скликання.
Кожен рекорд – це подія. Та іноді трапляються рекорди, що стають подіями епохальними, відкривають новий етап у розвитку спорту. Така подія сталася 13 липня 1985 р. на невеликому стадіоні в Парижі. Ранком про нього заговорив увесь спортивний світ.
На перших шпальтах найбільших газет з'явилися помітні заголовки і численні фотографії «винуватця спортивної сенсації року» – Сергія Бубки, який, узявши планку на висоті 6 м, установив світовий рекорд у стрибках із жердиною. За висловом однієї з газет, Сергій Бубка зробив «стрибок у XXI століття». І хоча після цього він установив нові рекорди, його перший 6-метровий стрибок відкрив нову еру в цьому виді легкої атлетики.
Видатний спортсмен сучасності (за визначенням X. А. Самаранча) народився 4 грудня 1963 р. у провінційному Ворошиловграді (тепер Луганськ). Сім'я Бубки не мала ніякого відношення до спорту. Батько його, Назар Васильович – військовослужбовець, прапорщик, віддав армії все життя. Мати Валентина Михайлівна – сестра-хазяйка в одній із міських поліклінік. Жили вони дуже скромно, вп'ятьох у маленькому двокімнатному будиночку бабусі на робітничій околиці міста. Сергія та його старшого брата Василя до праці привчали змалку. Удома в дітей були свої постійні обов'язки, які вони виконували завжди разом. Розваги були нехитрі – футбольні баталії на пустирі і змагання на силу й спритність на спортмайданчику військового містечка. «Як дві половинки від різних яблук», – жартувала мама. Справді, за характером брати були абсолютно різні: Василь – спокійний і врівноважений, а Сергій – із тих, кого називають бідовим.