Всего за 109 руб. Купить полную версию
Кілька років Блохін розривався між родиною і роботою, дуже скучаючи за дочкою, яка й так фактично росла без батька, що постійно був у роз'їздах. Урешті-решт, як розповідала Дерюгіна, шлюб перетворився на «нудний телефонний роман» і розпався. 2000 р. Олег Володимирович одружився вдруге. Анжела Блохіна молодша за чоловіка на 16 років, і зараз вони виховують двох маленьких дівчат – Ганну і Катерину, названу на честь знаменитої бабусі, яка, мріючи про онука, називає сина «бракоробом». Трирічну Анюту батько жартома називає «Бен Ладеном» – занадто яскраво виявився в дочці бурхливий сімейний характер – і говорить, що дочки змушують його не покладати рук і «думати про те, що прожито не вже 50, а лише 50».
Але незважаючи на сімейне щастя, Олег Володимирович продовжує «жити в літаках». Розставшись із тренерською посадою, він залишив родину в благополучній Греції, а сам повернувся на батьківщину і вже протягом двох скликань є депутатом Верховної Ради і членом Комітету з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму в Україні. Але Блохін не любить засиджуватися в кабінетах. Він активно бере участь у благодійних акціях, успішно співпрацює в різних програмах із православною церквою, координує роботу створеного ще 1994 р. благодійного фонду ім. Блохіна, що підтримує ветеранів спорту, і Кубка його ж імені.
За громадськими справами на улюблений футбол часу у форварда-тренера-політика практично не залишається, його замінюють теніс і плавання. Але 27 вересня 2002 p., випереджаючи свій ювілей, Олег Володимирович зробив сюрприз усім уболівальникам і просто людям, які не забули футболіста. Відбувся благодійний матч, у якому брали участь його друзі як із команд колишнього СРСР, так і зі світових збірних. За кожну команду він зіграв по тайму, як і раніше показуючи вищий клас форварда.
Кілька разів Олег Володимирович вів переговори з українськими клубами, що запрошували його працювати тренером, але щоразу щось не складалося, звідкись бралися чутки, що Блохін «дорого коштує». А сам титулований нападник вважав би себе просто щасливим, якби випала можливість тренувати київське «Динамо» – збірну, до якої він прикипів усім серцем. І в тих, хто прагне досягнення мети, бажання обов'язково збуваються: з вересня 2003 р. Олега Володимировича призначено старшим тренером національної збірної України з футболу.
Боровиковський Володимир Лукич
Справжнє ім'я – Боровик Володимир Лукич (народ. 1757 р. – пом. 1825 р.)
Видатний художник-сентименталіст, майстер портретного жанру, іконописець. Академік живопису (1795р.), радник Петербурзької академії художеств (1802р.).
Світський живопис, який утвердився на початку XVIII ст., вивів на провідне місце серед інших жанрів парадний та інтимний портрет. Серед блискучих майстрів, які розвинули цей жанр (Нікітін, Матвеев, Аргунов, Антропов, Рокотов, Левицький), не останнє місце посідає талановитий і своєрідний художник В. Л. Боровиковський. Він уніс у портретне мистецтво уважне ставлення до світу людських почуттів та елегійний настрій, настільки характерні для сентименталізму, що розквітав.
Володимир народився 24 липня 1757 р. у містечку Миргороді на Полтавщині. Його батько, Лука Боровик, належав до місцевої козачої старшини, володів будинком і двома невеликими ділянками землі. Наслідуючи традицію, четверо його синів служили в Миргородському полку. Але Володимир у чині поручика пішов у відставку і присвятив себе живопису. Батько, який писав ікони для сільських церков, навчив іконопису всіх дітей. У місцевій художній артілі Боровики мали славу майстрів. Ікона «Богоматір із Христом» і образ «Цар Давид», виконані в традиції українського козацького бароко, свідчать, що 28-річний Володимир добре засвоїв прийоми релігійного живопису. А на першому своєму напівремісничому портреті «Полковник Руденко», що нагадує давню парсуну, він зобразив кремезного козака в жупані зі старанно виписаним обличчям. По цій роботі ніяк не можна було вгадати, що Боровик буквально через кілька років набуде визнання як видатний художник-портретист.
Долю Володимира Лукича докорінно змінили дві алегорії, виконані для прикраси кременчуцького палацу. До цієї роботи його залучив друг, поет В. В. Капніст, висланий за сміливі твори з Петербурга на рідну Україну. Як предводитель дворянства Миргородського повіту, а потім Київської губернії, він складав проекти «потьомкінських сіл» для урочистих зустрічей Катерини II. Картини Боровика сподобались імператриці й потішили її самолюбство. На одній із них вона була зображена Мінервою, оточеною мудрецями Давньої Греції, а на іншій був зображений Петро І у вигляді плугатаря, а сама Катерина II – сіячем. Царська похвала відкрила Володимирові дорогу до Петербурга, куди він і вирушив разом із Капністом у вересні 1788 р.
До Академії художеств 30-літній живописець-початківець вступити не міг, хоча і надав своєму простонародному прізвищу дворянського звучання. Він брав приватні уроки в прославленого земляка Д. Г. Левицького і австрійського портретиста І. Б. Лампи. Від учителів Боровиковський перейняв блискучу техніку, легкість письма, композиційну майстерність і вміння підлестити тому, чий портрет писав. У гуртку відомого архітектора, поета і музиканта М. О. Львова, у будинку якого прожив десять років, Боровиковський опинився серед видатних діячів художньої Росії: Державша, Баженова, Хемніцера, Хераскова. У перші роки перебування в Петербурзі Володимир Лукич в основному продовжував займатися іконописом. Він створив 37 ікон для Борисоглібського собору в Торжку і 8 – для Іосифського собору в Могильові.
Поступово художник перейнявся ідеями символізму. Ця нова течія була співзвучна з його спокійною, елегійно налаштованою натурою. На простий спосіб життя Володимира Лукича не вплинули ні слава, ні гроші, він був цілком захоплений мистецтвом, і його швидко зростаючу майстерність оцінили замовники. На 1790 р. він став одним із найвідоміших художників-портретис-тів, 1795 р. здобув звання академіка, а сім років по тому став радником Академії художеств.
Блискучими зразками віртуозного володіння пензлем і всіма способами парадного зображення у творчості Боровиковського стали портрети Г. Р. Державша (1795 p., 1811 р.). У них художник утілив енергійного державного мужа, сенатора, члена Російської академії і прославленого поета – людини, захопленої громадськими справами, просвітительськими ідеалами і творчістю. Живописець писав видатного сина Росії з великою повагою і прихильністю. Парадні портрети Д. П. Трощинського (між 1793—1796 pp.; 1819 p.) були немов наочними ілюстраціями до слів сучасників про те, що статс-секретар імператриці завжди «видавався старішим» за свій вік і «мав вигляд трохи похмурий, друзям був друг, а ворогам – ворог». Доля людини, яка служила писарем у Миргородському полку і стала міністром і членом Державної ради, її нелегкий характер, похмура наполегливість і горде усвідомлення великого чиновника, який досяг високого становища своїм розумом і волею, яскраво читається у створених образах. Але напружено-урочиста поза другого портрета і прекрасно виписане обличчя не приховують розчарування в житті й образи. Можливо, ці риси Боровиковський зумів помітити лише завдяки багаторічному знайомству й дружбі зі своїм земляком Трощинським, який протягом багатьох років був меценатом художника.
У «Портреті Боровського» (1799 р.) живописець зобразив іще бравого генерал-майора в парадній формі з усіма регаліями. Але ні рішучий поворот голови, ні заслужені нагороди, ні хоробрість, написана на обличчі, не приховують від глядача невеликий розум і обмеженість героя суворовських часів. А от психологічний образ опального перського володаря Муртази-Кулі-Хана (1796 p.), який звик приховувати свої почуття, художник ніби й не намагався розкрити, поставивши перед собою суто живописні завдання. Тільки поєднання смутку й пихатості оживляє його екзотичний вигляд. Барвистість і вишуканість колірної гами додають величній позі принца урочистості й монументальності. А розкішний східний одяг – атлас, сап'ян, хутро й коштовності – перетворює портрет Муртази-Кулі-Хана на один із кращих зразків парадного портрета в російському мистецтві.