Іванко відніс квіти до палацу і поклав коло інших букетів.
Король дав наказ, щоб другого дня до палацу зійшлися всі ті, хто приніс букети.
Іванко зажурився: а в чому він увійде між панів?
Потер третій волосок. Прилетів сивий кінь.
– Чого тобі, приятелю, треба?
– Біда, конику. Я мушу мати таке вбрання, якого не мають найбагатші принци.
– Не журися, лягай собі спати. Завтра вранці усе будеш мати.
Коник полетів. Іванко добре виспався, а вранці на лаві побачив те убрання, яке собі просив. Одягнувся у нього файненько і пішов до палацу. Там уже були всілякі королі, королевичі, принци і князі…
Іванко поклонився королю, королеві й королівні. Став коло стіни й чекає, що з того буде далі.
Король встав з престолу і промовив:
– Ану, дорогі гості, беріть до рук свої букети. Най моя донька вибере нареченого.
Всі зробили так, як сказав король.
Квітки королевичів, князів і всяких принців одразу зів’яли, а букет Іванка блищав собі, як сонечко. Та й він був такий файний, що словом не розкажеш і пером не опишеш.
Королівна підходила до всіх женихів, дивилася на їхні букети, але нічого не казала. Потім стала коло Йванка й мовила:
– Оцей букет мені найбільше любиться…
Того ж таки дня було весілля.
Я саме заблукав до королівської столиці. Почув музику, співи і гойки в палаці і теж зайшов туди чарку горілки спорожнити. Мене запросили за весільний стіл, добре частували, аби мав що людям розповідати…
Дівчина-тростинка
У одному селі жив сирота Іванко. Як умирали його тато й мама, то лишили йому стару хатку й городу латку.
А в тому селі був пан Стульморда. Люди його обходили десятою дорогою, бо ніхто з ним не хотів мати справи. Якось пан став коло Іванкової хати і крикнув:
– А ти хто такий?
– Я собі Іванко.
– А нащо тобі хата, та ще й город?
– У хаті живу, а з города годуюся. Про це й дурень знає.
Пан подумав і сказав:
– Іди до мене візником, бо цей город я забираю. На ньому буде пасіка.
– Хіба у вас, паночку, мало свого поля? Гріх будете мати!
– Гріх нехай іде в міх – зверху макогоном. Не хочеш бути візником, то забирайся із села.
Іванко напік собі картопляників, кинув у торбину кілька яблук і помандрував. На березі Пруту побачив журавку. Підійшов – а птаха не тікає, взяв у руки – крило перебите. Вона попросила:
– Допоможи, парубче. Уже п’ять днів сиджу тут голодна, бо рани болять.
Іванко помив рани, порвав сорочку й перев’язав їх. Відтак зловив у Пруті рибку й нагодував птицю. Хотів зробити їй і хатку, але тільки підійшов до очерету, то почув:
– Не рви мене, парубче, бо, може, прийде той, що я його чекаю.
– А ти що за одна?
– Дівчина-тростинка.
– Кого чекаєш?
– Свого визволителя.
– Ану, покажися.
Голос відповів:
– Два рази я вже показувалася… Та що з того? Як пішли, так і нема по сьогоднішній день. Ще можу показатись один-єдиний раз.
– Останній раз мені й покажись. Бог мій, не обдурю.
– Ну, добре, дивися на вершечок очерету.
Раптом Іванко побачив перед собою чарівну дівчину. Вона була така гарна, як перша квітка навесні, але дуже сумна.
– Чому ти сумна?
– Мене украла від батьків зла відьма. Хотіла, щоб я віддалась за її сина-велетня. Я не схотіла і втекла, сховалася в цій трощі[15]. Відьма мене знайшла і обернула в тростинку. Аби мене визволити, треба викрасти мій перстень і покласти його на вершечок…
І дівчина зникла. Вона дуже сподобалася нашому Іванкові. І вирішив він їй допомогти. Повернувся до журавки й каже:
– Нам треба розлучитися.
– Куди підеш? – спитала журавка.
– Піду шукати те, про що не можна говорити.
– Нехай тобі щастить!
Іванко йшов полями, лісами. Якось при дорозі побачив хатку. Увійшов. У сінях були три коти, прив’язані до трьох стовпів. Іванко погладив кожного кота й дав по шматку риби.
– Няв, няв, няв… – озвалися до нього коти.
З хатки почувся якийсь голос:
– Хто там збиткується над вами?
– Не збиткується ніхто. Парубок дав нам їсти.
– Тоді заходь до хати, парубче!
У хаті Іванко нікого не побачив, бо там було темно. Викресав вогню й посвітив. На печі лежала стара-старезна баба.
– Добре, синку, що не минув моєї хатки, бо в мене щось у боку коле. Нема кому водиці принести.
– Водиці? Зараз, бабко…
– Сам не принесеш, бо заблудишся. Спусти одного кота, він очима буде присвічувати дорогу.
Іванко вийшов у сіни і спитав:
– Котрий із вас піде зі мною по воду?
– Всі по одному разові, – відповів найстаріший.
І пішли. Дорогою Іванко зацікавився:
– Скажи, котику, чому це ви прив’язані?
– Не можу сказати, стара прожене мене. Спитай другого.
Іванко зварив кулешу, нагодував бабку і котів. Переночував і хоче йти далі. А стара не пускає:
– Побудь тут ще трохи, доки не перестане мені боліти поперек.
Другого дня Іванко пішов по воду з другим котом.
– Скажи, котику, чому це ви прив’язані?
– Не можу сказати, я боюсь баби…
На третій день Іванко пішов по воду з третім котом. Напоїв його, погладив, дав шматочок рибки.
– Скажи, котику, чому це ви на прив’язі?
– Боюся говорити, але тобі скажу. Баба – найстарша відьма. Вночі до неї злітаються всі нечисті сили й радяться, як мають людям шкодити. Сьогодні теж зберуться на збіговисько. А щоб ти не чув, баба заліпить тобі вуха воском. То я про все тобі розповім.
– Скажи мені, котику, вони ніколи не говорили про дівчину, що стала тростинкою?
– Як ні? Баба навіть казала, що вже були два парубки, які хотіли вкрасти в неї перстень. Вона їх обернула у два камені. Там, під хатою, й лежать. Як припече сонечко, баба на них сідає й вигрівається.
– А що треба робити, щоб повернути їм життя?
– Треба скропити камені водою з озерця, з якого ще ніхто не пив.
Іванко зварив вечерю, нагодував бабу, котів і ліг спати. Стара сказала:
– Іванку, сеї ночі буде дуже гриміти. Я тобі заліплю вуха свіжим воском, щоб не оглух.
Опівночі до хати почали злітатись всілякі відьми, упирі й чорти. Набилося їх стільки, що не було де ні спати, ні стати. Іванко вийняв віск з одного вуха й почув:
– Чула, що йде й третій парубок визволяти дівчину з тростини. Але я йому покажу, по чому лікоть кваші. Я перстень заховала в Залізній горі.
Уранці відьма розбудила хлопця й спитала:
– Ти щось чув, Іванку?
– Ні, бабко, я спав як камінь.
Хлопець почав збиратися в дорогу.
– Я йду з тобою, – сказав третій кіт. – Бабу ми обдуримо. Ти зловиш кота й прив’яжеш замість мене. Баба стара й підсліпувата, не скоро помітить.
Іванко так і зробив. Довго йшли чи мало – прийшли у чисте поле. Раптом у повітрі загуділо. Котик сказав:
– Це баба вже летить за нами. Видно, упізнала підкинутого кота. Але я хитріший…
Він вигріб яму й сказав:
– Залізай сюди!
Іванко заліз, сховався разом з котиком.
Баба пролетіла й пропала.
Іванко і котик вибралися з ями і вирушили далі. Ішли день, другий, третій – прибули до печери. Котик сказав:
– Тут живе ворожбит, який дуже сердитий на відьму. Ти зайди до нього, а я доти мишей половлю.
Ворожбит був старий і слабий, як муха восени. Лежав і ледве дихав. Побачивши Іванка, сказав:
– Добре, що прийшов, парубче. Принеси водички, бо я негоден встати.
Іванко приніс води, зварив обід, нагодував старого. Ворожбит розповів:
– Як я був молодий, то всі відьми мене шанували. А коли зістарився, то спалили мою книгу й покинули мене в цій печері. Мене чекає смерть. Я тобі, парубче, видам найбільшу таємницю. Хочеш знайти Залізну гору? Тоді слухай добре. Коло печери, з південного боку, закопані чарівні капці. Розкопай їх і візьми собі. Як прийдеш до моря, кинь їх у воду – вони стануть човником і повезуть тебе до Залізної гори. Там є й озерце, з якого ще ніхто не пив…
Ворожбит не встиг більше сказати. Заплющив очі й помер.
Іванко поховав ворожбита так, як це має бути. Відтак викопав собі чарівні капці і вирушив з котиком в дорогу. Довго йшли чи мало – але дійшли до синього моря.
Іванко кинув капці у хвилі, і перед ним виріс із води човен. Сіли й попливли. За одну днину допливли до якогось острова. Коли вийшли на берег, човен знову обернувся в капці.
На острові був дуже густий ліс. Височезні дерева піднімалися до самого неба.