Тоді котик видряпався на верх найвищого дерева і роздивився в усі боки. Крикнув:
– Іванку, Залізна гора – близько.
Побігли туди, куди повів кіт. Перед горою залізли в кущі й почали дивитися, з якого боку в неї увійти. Вони мовчали, і гора мовчала.
Раптом гора заскреготала й відчинилася. З неї вийшли дванадцять дівчат з кошиками в руках.
– Добридень, дівчата, – привітався Іванко. – Куди йдете?
– По ягоди. А ти хто такий?
– Я прийшов до вас у гості.
– Ми гостей не приймаємо, нам вони заказані. Як наш господар-велет побачить тебе, більше не будеш ні до кого в гості ходити.
– А ви що за одні?
– Ми – полонянки господаря-велета.
– А він не боїться пускати вас по ягоди самих?
– Не боїться, бо із цього острова не можна втекти. Є лише один-єдиний човен, якого приймає це море.
– А де той човен?
– У ворожбита, що доживає віку в якійсь печері. Того човна не наздожене ніяка сила.
Іванко збирав з дівчатами ягоди й розповідав, як гарно жити там, де є багато людей і де нема таких диких нетрів.
Потім запитав:
– А ви не знаєте, де ховає господар-велет золотий перстень?
– У золотій скриньці. А ключик від скриньки – ховає в ліве вухо. Але якщо ти забереш перстень, то заплатиш за нього життям. Господар-велет прокинеться і вб’є тебе одразу. Він сильніший від цієї гори!
– А що маю робити, аби перстень забрати?
– Треба спочатку взяти ключик з його лівого вуха, а потім підпалити книгу життя господаря-велета, яка лежить у нього на столі.
Дівчата назбирали повні кошики ягід. Коли повернулися, брама відчинилася, хлопець сховався серед дівчат і зайшов з ними всередину.
Господар-велет спав у величезному залі. Так хропів, що аж гора двигтіла.
Іванко тихенько підійшов до нього. Витягнув золотий ключик з його лівого вуха, відтак узяв кресало й викресав вогню. Роздмухав грубку й підпалив на столі книгу життя господаря-велета.
Чорний як ніч дим піднявся в широкій залі… Господар корчився спочатку, а потім почав кудись пропадати. Зникали ноги, тулуб, руки, шия… Частинка книги не догоріла, впала на долівку й погасла. Тоді очі велета піднялися й почали блукати по залі. Іванко вийшов з темного кутка, підійшов до золотої скриньки, відімкнув і забрав перстень. Господареві очі весь час пливли за ним, але Іванко не боявся. Він відкрив двері й вигукнув:
– Егей, дівчата! Принесіть якийсь глечик, аби набрав води з озерця, з якого ще ніхто не пив.
– На, маєш глечик, – сказали дівчата.
Котик повів його до озерця. Набрали води. Тоді котик сказав:
– Треба тікати, доки баба не дізналася про смерть свого сина. Вона може біди нам наробити.
Прийшли перед страшну залізну браму.
– Постукай, Іванку, три рази золотим ключиком.
Іванко постукав. Брама відчинилася. Іванко, котик і дівчата побігли до моря. За ними пливли очі господаря-велета.
Іванко кинув чарівні капці в хвилі. З води виріс човен. Всі сіли в нього й попливли морем. Іванко оглянувся. На березі блищали очі господаря-велета… З них текли сльози, великі і круглі, як яблука, і падали в море.
Коли допливли до другого берега, дівчата повибігали на зелене поле. Парубок сховав чарівні капці в пазуху й сказав:
– Ну, красуні, тепер ідіть додому, бо у нас з котиком – своя дорога.
Дівчата подякували хлопцеві й розійшлися.
Іванко подався до відьминої хати. Полляв два камені водою з озерця, з якого ще ніхто не пив. Два парубки ніби зі сну прокинулися.
– Ми довго спали, – сказали.
– Ого, були б ви спали, поки світу й сонця, якби я вас не розбудив водичкою з цього глечика. Ідіть, хлопці, додому. Відьма, як бачу, вже не має ніякої сили.
Парубки пішли. А Іванко з котиком подалися до очерету на березі ріки. Іванко вийняв перстень і поклав його на вершок тростини. Тростина захиталася, і на її місці раптом постала дівчина – гарна, як перша весняна квітка.
Іванко сказав:
– Я не зможу ні одного дня прожити без тебе. Будь моєю…
Дівчина дала йому золотий перстень, і вони пішли до її тата і мами. То були чесні гуцули, які виплакали очі за своєю єдиною донькою.
Вони зробили весілля. І котик все життя був з ними – пряв золоте прядиво й казки розповідав.
Дідова донька і бабина донька
Про дідову доньку і бабину доньку є багато казок, але це не така. Давно-давно одна баба, як ще дівкою була, нажила собі дитину. Дід тоді парубкував і цієї баби не знав, а як оженився, то щасливо ґаздував з гідною жінкою. Та сталося так, що жінка його вмерла, і люди підмовили, аби сватав з другого села бабу з донькою.
Вдовець теж мав доньку і вирішив оженитися. Жили вони, жили, але баба страшно ненавиділа дідову доньку, бо та була дуже гарною, і лише почала відданичити[16] – відбою від женихів не було. Дідова донька гарна та ще й працьовита, а бабина негарна та ще й лежебока. Бідкається баба сама собі:
– Та як так може бути – дідову доньку сватають, а з моєю ніхто й розмовляти не хоче.
І надумала позбутися дідової доньки. А як? Каже їй одного разу:
– Набери в мішки попелу і відвези до того млина, де дванадцять чортів мелють, а звідти маєш привезти дванадцять мішків питльованої[17] муки.
Набрала попелу дідова донька, сіла на воза і повезла. До того млина було далеко, і доїхала вона аж на вечір. Розпрягла коней, зайшла до млина і стала чекати.
Десь коло дванадцятої години млин сам почав молоти, і з’явилося дванадцять чортів.
Підходить найстарший чорт і каже:
– Ходи, дівко, танцювати.
– Та як я піду танцювати, коли стрічки не маю? – каже дідова донька.
Принесли чорти стрічку. Вона заплела косу, але танцювати знову не хоче.
– Як я піду танцювати у старій сорочці?
Принесли чорти й сорочку.
– Ходи, дівко, танцювати! – сердиться найстарший чорт.
– Та як танцювати, коли стара спідниця?
Пішли чорти, принесли спідницю. Одяглася дівчина, а танцювати не йде.
– Та ще чобіток не маю, – каже.
Бігали кудись чорти, бігали, а принесли й чобітки.
– Ходи, дівко, танцювати, – лютує чорт.
– Та ще сережок не маю, – озивається дівчина.
Метнулися чорти по сережки, так усе носили, поки дівчину не одягли з ніг до голови. А тоді вона ще й скрині з одягом та золотими речами забагла. Несуть чорти скриню, але донесли лише до порога – бо когут запіяв, і всі втекли до пекла.
Дівчина в млині набрала мішків із борошном, висадила їх на віз, зверху висадила скриню і приїхала додому, як цісарева дочка.
– Де ти все дістала? – питає баба.
– У млині, – відповіла дівчина.
І розказала, як чорти просили її до танцю.
На другий день баба свою доньку відправляє попіл молоти.
Приїхала дівчина до млина, чекає півночі. Дочекалася, прийшли чорти, і найстарший кличе її до танцю.
– Принесіть мені те і те, – каже бабина донька, – то піду.
Чорти кинулися в різні боки, позносили все, чого забажала, одяглася дівчина, взулася – і гайда з найстаршим чортом у танець. Як обкрутив нею чорт, то цілої кісточки не залишилося.
А дідова донька живе й досі.
Донька вітру
Бідному парубку Тимофію захотілося оженитися. Він кинув очима поміж дівчатами, позалицявся, але ні одна не схотіла стати його жінкою, бо він не мав ні хати, ні хліба, ані стайні, щоб худобу загнати, котрої теж не мав.
На краю села був пустир, якого ніхто ніколи не займав. Вирішив Тимофій збудувати там хатину. Назбирав у полі купу соняшничиння, і за тиждень хатина була готова. Прибрав її квітами, обгородив і думає, до котрої дівчини посилати сватів. Цілу ніч не спав, все думав. Та на світанку здійнявся скажений вітер і завалив хатину, розкидавши соняшничиння хтозна-куди. Розсердився Тимофій і погрозив проклятому вітрові:
– Тепер я піду твою доньку сватати!..
Й почулася йому вітрова відповідь:
– У-у-ху-ху, прихо-о-дь!.. А-а-ха-ха, при-хо-о-одь!
Пішов до сусідів і сказав:
– Я хочу побратися з Вітровою донькою. Ходіть зі мною і будете моїми старостами.
Сусіди витріщили очі – думали, що Тимофій здурів.
– Що, хочеш шукати вітру в полі? – кажуть. – Ой, будеш, небоже, тонко свистіти. Будь парубком, а не пустим зіллям.