Прийшов він до бідного та й питає:
– Гей, сусіде! Звідки в тебе лошатко?
Бідний знав заздрісне око багача і пожартував:
– Ачей з неба не впало. З яйця висидів.
Здивований багач аж рота роззявив, коли таке почув.
– З якого яйця?
– Біда, що ти піввіку прожив на світі, а про кобилячі яйця нічого не знаєш, – каже бідняк. – Тоді слухай. Пішов я раз на ярмарок. Бачу – коло воза стільки народу, що й голки не пропхаєш. Протиснувся і я ближче. А на возі сидить чоловік і промовляє:
«Гей, люди, купуйте кобилячі яйця! З кожного вилупиться один чорногривий». Купують бідні по яйцю. А багаті й ціни не питають, кожний мішок наставляє. Мені ледве вдалося купити двоє. Прийшов я додому та висидів за сорок днів лошатко.
Багач слухав, слухав, а далі почав просити:
– Сусіде, продай мені друге яйце. Ми свої люди, не будемо рахуватися, я добре заплачу.
Бідняк подумав, похитав головою:
– Хотілося мені і на цьому сидіти, аби пару коней мати. Та не можу я відмовити доброму сусідові.
І викотив з-під постелі велику жовту диню. Багач добре заплатив і побіг з динею додому. Настелив у хліві соломи і висиджує лоша. Жінка почала дорікати:
– Чи ти здурів, чоловіче? Хто чув таке, аби з дині вилупилося лоша?
Та багач прогнав її і далі сидів на дині, як квочка на яйцях.
Було якраз літо, і жінка сердилася, що робота в полі стоїть, а чоловік дармує час. І вона пригрозила:
– Люди косять, а наша трава пропадає. Так не лише багатство втратимо, а й з голоду помремо.
Не міг багач переслухати жінки. Взяв косу на плече, а диню в мішок і пішов у поле. Вибрав зручне місце на горбку, сів на диню і вигріває лоша. Приносить жінка обід, а він і раз косою не втяв. Накинулася вона на чоловіка, лає його, ганьбить. Не стерпів багач, кинувся на жінку, щоб ударити. А вона навмисне копнула диню. Диня покотилася з гори і розбилася об пень. З-під пня вискочив переляканий заєць.
Коли це побачив багач, то мало не заплакав.
– Видиш, жоно, ще два тижні треба було сидіти, то був би цілий лошук. А так лише півлошати, та й те втекло.
Багач та хлопець із села Розумовичів
У великодню суботу ішов із міста бідний хлопець. І наздогнав він багача, що їхав із повною фірою зерна.
– Де ви були, пане? – спитав хлопець.
Багачеві полюбилося, що його паном назвали.
– Возив я пшеницю продавати, – каже він. – Так не було купців. А в тебе, хлопче, може, вже й ноги болять? Сідай, підвезу.
Сів хлопець, а багач випитує:
– Та з якого ти села?
– Із Розумовичів, – відповідає хлопець.
– Чи не такі розумні люди там живуть, що село Розумовичі називається? – засміявся багач.
– Для себе розуму мають. А дурням не дають. Бо дурні не знали б, що з розумом робити.
– Тоді й ти маєш бути мудрий.
– Мудрий чи ні, а скільки мені треба розуму, стільки маю.
Незабаром довелося їхати через ріку. Як були посеред води, багач зупинив волів і наказує:
– Ти з Розумовичів, то злізай із воза і перейди річку своїм розумом.
– Пане, як мушу злізати, то дозволь хоч рудом пройти поміж воли, – попросив хлопець.
Багач дозволив. Хлопець пройшов уперед, вийняв з ярма занізку, сів на вола і каже:
– Бувайте здорові, пане. Дякую за вола.
Багач почав просити:
– Хлопче, як я переїду ріку з одним волом? Я лише пожартував з тобою. Вернися, разом поїдемо. Переночуєш у мене, та й гостина буде.
Повернувся хлопець, запріг вола, і далі рушили. Дома жінка багача нагодувала, а хлопцеві постелила на припічку і голодного спати залишила.
Уночі багачеві не спалося.
– Хлопче, – каже він, – ти не вечеряв і, може, дуже голоден?
– Не вечеряв, – відповідає хлопець. – Та з розумом голоден не буду.
Подрімав багач, а далі питає:
– Хто в Розумовичах тепер староста?
– Був пан Постоловський, – каже хлопець. – А тепер скинули його з тої служби і вибрали пана Чоботовського. Та й помічників йому дали – пана Хлібовського та пана Гусаковського.
Про таких панів багач не чув, але похвалився:
– Панів Хлібовського та Гусаковського я добре знаю. То були мої перші друзі.
– Перейшли ваші перші друзі пан Хлібовський та пан Гусаковський у село Торбонці, – розповідає хлопець. – А на їх місце пана Постоловського поставили.
Багач пригадував, що то за пан Постоловський. Та так і не пригадав, заспав.
Вранці прокинувся, а хлопця із села Розумовичів нема. Пропали з хлопцем і чоботи, які хотів багач на Великдень взути.
– Понесеш, жінко, сама паску та печеного гусака святити, бо нема моїх чобіт, – каже багач.
Пішла жінка паску і печеного гусака витягати, а в печі тільки латані постоли.
– Бодай би його громи вбили, – вилаяла хлопця. – Говорив нам про панів Постоловського, Чоботовського, Хлібовського, Гусаковського та про село Торбонці, а ми й не доміркувалися.
А багач буркнув:
– Правду казав, що він з Розумовичів.
Бричка з того світу
В одному селі жили два сусіди. Один був багачем, а в другого злидні з бідою подружилися – з хати не вилазять…
От якось на переднівку в бідного не зосталося й пучки борошна. Голодні діти плачуть, їсти просять, хоч бери та вішайся.
Пішов бідний до багатого. А той сидить під грушею в садку і смажене порося з начинкою смакує.
– Позич, сусіде, мірку зерна до нового, – поклонився бідний у ноги багачеві.
Багач зиркнув на бідного, облизав масні пальці, та й відповідає:
– Хіба погодишся на те, що я скажу, тоді, може, й дам.
А в ті часи панував закон: лихвар мав право зробити зі своїм боржником що завгодно.
– Гаразд, – дав згоду бідний.
Багач посміхнувся.
– Ні, не скажу сьогодні. Скажу тобі завтра.
Дав сусідові зерна, а сам знову сів за порося. Другого дня уранці прийшов бідний за словом.
– Лізь у мішок, – наказав багач.
Мусив лізти бідний у мішок. Багач його зав’язав, завдав собі на плечі та й поніс до річки. Хоч дорога туди й недалека, гладкий багачисько швидко натомився.
«Сам не донесу, – подумав собі. – Піду до кума, най підсобить».
І залишив ношу при дорозі.
Сидить бідний у мішку, коли чує – щось торохтить шляхом. Він почав кричати:
– Ой-ой, людкове добрі! Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!
А з міста їхав сам війт – добрими кіньми й новенькою бричкою.
Почув із мішка голос і зупинив коней:
– Що ти там верзеш?
Бідний своє:
– Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!
«Гм, – думає війт, – такого й світ не бачив, аби якийсь там голодранець став раптом воєводою! Ні, цього не допущу!»
Викотився із брички і, сопучи, підбіг до мішка.
– Ану повтори ще раз, що ти говорив.
– Та я кажу, пане: хто посидить у мішку до вечора, той буде воєводою. Такий наказ від цісаря прийшов.
– Стривай-но, любий, – змінив голос війт. – Чи нам не помінятися з тобою місцями? Ти ж у державних справах нічого не тямиш. А я тобі ще й сто червінців дам.
– Це можна, пане, – погодився бідний. – Розв’язуйте хутчіш, аби хтось не побачив.
Війт і розв’язав, а щоб бідняк не передумав, мерщій вліз у мішок. Бідний забрав червінці, зав’язав міцно війта і каже:
– Тепер, пане, сидіть собі тихенько і ждіть, доки вас у воєводське крісло посадять!..
А сам сів у бричку і покотився до міста.
Коли це багач веде свого кума. Взяли мішок і понесли до річки.
– Щось наче важчий став, – крекче багач, дивується.
А війт – анічичирк, боїться, щоб обман не виявився. Доволокли мішок до річки, розгойдали і кинули у воду.
– Ну, слава Богу, на одного жебрака в селі стало менше! – зареготів багач. – Заберу його садибу.
І подалися до корчми.
Чи довго, а чи коротко вони там були, досить що вийшли, обійнявшись, коли сонце заходило. Бачать, їде бричка. Та хто на бричці? Бідний! Але його і не впізнати. Нова свитина, чоботи добрячі, шапка смушева набакир. Очі витріщили з дива:
– А ти звідки взявся?
– З того світу їду! – і не моргнув бідний. – Святі коней з бричкою мені подарували, одягли й нагодували, ще й гостинців дітям, як бачите, наклали.
Багачі перезирнулись.
– Чекай-но, сусіде, – каже багач бідному. – А вони усіх там обдаровують?..
– Ого, ще й не так! – засміявся бідний. – Баба Оришка, що її учора поховали, десь там позаду цілий віз золота везе!
– А як туди дорогу знайти? – аж затрусилися обидва багачі.