У місті Гейзу зустрів м’ясник і запитав його:
– Чоловіче, куди ведеш бугая?
– Хотів би, аби з нього зробили порядного і мудрого чоловіка, – відповів багач.
М’ясник догадався, що в Гейзи з головою не все в порядку, і сказав:
– З твоїм бугаєм можемо зробити щось, але не зразу.
– А довго треба чекати? – запитав Гейза.
– Не менше року. Лише знаєте, наука гроші коштує. Та й годувати бика задармо ніхто не буде.
Гейза довго не торгувався і заплатив. А м’ясник того ж дня бичка зарізав і м’ясо продав.
Вернувся Гейза додому і рахує дні. Ледве дочекався, коли рік мине. Зібрався знову до міста, щоб забрати свого бичка.
Йде вулицею й бачить на одному будинку табличку з написом: «Д-р Бімбо, адвокат».
«Ого! Мій Бімбо вже став ученим доктором», – зрадів він.
Зайшов до контори і каже до адвоката:
– Ну, небоже Бімбо, як ся маєш? Як тебе вивчили з бика на доктора?
Адвокат розсердився і закричав на Гейзу:
– Забирайся, дурню, звідси, доки не пізно!
Гейза не чекав такого і теж розсердився:
– Ге-ге, забув віл, що був телятком. Рік тому ще бугаєм брикав, ледве його привів сюди, а як вивчився і став паном, то й свого ґазду не пізнає.
Адвокат схопився із стільця:
– Кажу тобі, дурню, вийди, бо біда буде.
– Ге-ге! – вигукнув багач. – Я піду, але й ти, небоже, підеш за мною до хліва.
З тими словами вихопив мотузок, закинув адвокатові на шию і почав тягнути, примовляючи:
– Тепер ти від мене не втечеш!
Гейза був здоровий, як дуб. Витягнув адвоката на вулицю. Той почав кричати:
– Гей, люди, рятуйте мене від божевільного чоловіка!
Розсердився Гейза, що його на вулиці дурнем називають, та так почав палицею періщити адвоката.
На крик збіглися люди. Скоро й жандарми появилися. Адвокат почав вимагати, щоб Гейзу судили.
На суді багач розказав, що знає доктора від маленького телятка, що годував його і відвів у науку. Судді мусили признати Гейзу божевільним і відпустити.
А Гейза донині про своє говорить.
Як дурня женили
Жила колись в одному селі вельможна пані Ванда Холерська. У неї був син Мундзьо, який мав замість голови торбу з січкою. Паничик нічого не робив, а лише лежав і носом пускав бульки. Іноді приспівував:
Коли синові сповнилося двадцять і його не можна вже було пускати на вулицю без сподень, пані Ванда сказала:
– Мундзю, завтра в костьолі буде набоженьство. Вберися файненько і підеш туди. Там будуть слічні панєнки. Кинь на котрусь оком – може, сподобаєш.
На другий день Мундзьо пішов до різника, купив у нього коров’яче око й побіг до костьола. Дивиться, а там панянок – хоч греблю гати. Підійшов до найфайнішої і фляцнув її коров’ячим оком у лице:
– Мамунця говорили, що панєнка, на котру кину оком, буде моєю жінкою.
– Відчепися, в твоїй голові сім днів не метено! – крикнула панянка.
Прийшов Мундзьо додому й хвалиться:
– Мамунцю, я кинув оком на одну паннунцю…
– А вона що?
– Та сказала, що в моїй голові сім днів не метено.
– Не слухай її… То якесь дівчисько! Ніцнічого не розуміє!
Якось із сусіднього села прийшов до пані Холерської її рідний брат.
– Чому, сестро, не ожениш Мундзя?
– Та з ким оженю, коли панянок мало, а хлопки не хочу.
– Я тобі допоможу… Най іде Мундзьо зі мною, я його десь зачеплю…
– Най іде! – зраділа пані.
Дала синові хліба з повидлом і наказала:
– Мундзю, підеш з вуйком. Та гляди: не пхай палець у ніс і не махай ногами, як сядеш на лаві!
Вуйко пилувався, а Мундзьо біг за ним і не встиг з’їсти хліб з повидлом. Прийшли вони до одного мазура. Вуйко сказав:
– У тебе є дівка на відданні, а в мене, ади, який парубійко вигудів. Може, сватами станемо?
Мазур втішився, бо й сам хотів витрутити дівку з хати.
– Най буде, – сказав і покликав доньку.
Дівчина подивилася на Мундзя і дала згоду віддатися за нього. У хаті почали говорити про весілля.
Мундзьо зголоднів. Вийшов надвір, сів на призьбі та й поїдав хліб з повидлом. Дівчина подумала, що він хоче з нею говорити, і вийшла до нього.
А була зима. Почав падати сніг.
– Ох, мете! – сказала дівчина.
Мундзьо подумав, що вона про нього таке каже, і розсердився:
– Іди геть, мавпо! Я мету те, що мені дали мамунця, а тобі не дам і понюхати.
Дівчина заплакала. Увійшла в хату й каже:
– Тату, я за того дурня не піду, бо він як їсть, то так чавкає, аж пси у сусідів гавкають.
Вуйко забрав Мундзя і пішов з ним геть.
– Завтра засватаємо іншу панєнку.
– Нєх бендзє, – мовив парубок.
На другий день вуйко купив Мундзьові нову сорочку, файний плащ і капелюх. Парубок убрався у нове, й вони рушили аж до третього села. Вуйко йшов широкими, як у коломийського злодія, кроками, а Мундзьо дріботів за ним. Тепла сорочка дуже його гріла. Парубок упрів. Зайшов нарешті у корчі, скинув сорочку і повісив її на грабка. «Як будемо вертатися, – подумав, – то заберу». І побіг за вуйком. Прийшли в село, зайшли до хати, де була панянка.
– Добрий вечір вам!
– Добрий вечір. Просимо сідати.
Вуйко сів, а Мундзьо, загорнутий у плащ, став коло печі.
– Ми чули, – сказав вуйко, – що у вас є дівка на відданні. У нас, ади, який панич. Як він сподобається вашій доньці, то будемо шукати злагоди.
Тато покликав доньку. Та подивилась на парубійка й мовила:
– Файний панич…
– Ану, дорогі гості, просимо до столу!
Вуйко скинув плащ. Мундзьо скинув теж і без сорочки сів за стіл. Дівчина закричала:
– Ой, ні! Я не хочу такого чоловіка! Це якийсь дурень.
Вуйко схопив Мундзя за руку і потягнув з хати.
– Най тебе шляг трафить!
Через кілька днів пішли сватати панянку аж у п’ятому селі. Вуйко не спускав з Мундзя очей – боявся, аби знову той не виріскав якусь чудасію. Зайшли вони до хати, де була дівка на відданні. Мундзьо був ґречний, чемний. Коли подали їсти, він навіть не дивився на горілку.
– О, доброго зятя будемо мати! – тішився господар.
Мундзьо сподобався і дівчині. Вже повставали з-за столу й почали говорити про весілля. Мундзьо – глип на піч, а там макітра з пирогами! Закричав на всю хату:
– Тримайтеся, пироги, бо йдуть ваші вороги!
Схопив макітру, стис межи колінами і почав давитися. Так молотив, що аж у горлі квакало. Під кліп ока випорожнив макітру і витер губи рукавом. Вивернувся на лаві й заспівав:
Панянка спудилася й каже:
– Я не хочу й видіти такого чоловіка, що їсть за п’ять косарів. Най іде собі!
Пішли. Дорогою вуйко поносив Мундзя останніми словами. Той відповів:
– А що я мав робити, як ті пироги моргали на мене?
Коли прийшли додому, пані Ванда спитала:
– Ну як, Мундзьо вже має пару?
– Не можу цього драба повісити якійсь дівці на шию. Більше нікуди не піду, – відповів їй брат.
– Я дам тобі морг поля і корову, – обіцяла Ванда.
Брат погодився. Пішли вони ще в одне село. Знайшли там дівчину, яка хотіла мати чоловіка. Мундзьо їй сподобався.
Сіли за стіл і почали пити. Мундзьо нахлептався горілки й почав белькотіти:
– Ото, вуйцю, добре нам живеться. Це ми вже четверту дівку сватаємо, га? І всюди нас частують! Так, як має бути… Завтра підемо до п’ятої, а потім до шостої…
Господар і господиня аж поблідли.
– Ми подамо до суду!.. Це образа гонору!.. – крикнув старий мазур.
– Не гнівайтеся, господарю, – почав просити вуйко, який боявся втратити морг поля і корову. – То не Мундзьо говорить, а горілка з нього. Коли вип’є, то ще не таке може наговорити.
Мазур втихомирився.
Настав день весілля. Гості посідали на вози і гайда до костьолу вінчати молодих. По дорозі здибали хлопців, що зліпили снігову бабу. Вони ніяк не могли висадити голову на тулуб. Мундзьо закричав:
– Чекайте, хлопці, я висаджу ту голову!
– Не йди, Мундзю, бо нас ксьондз чекає, – сказала молода.
– Най собі чекає. Мені що до того?
Молодий почав згортати сніг, а молода вернулася додому.
Кажуть люди, що Мундзьо тепер живе зі сніговою бабою.
Кобилячі яйця
Жили собі в сусідстві бідний і багатий. Жили своїми турботами, один до одного не заходили. Бідняк хоч і голодував, від багатого хліба не просив. Якось він заробив трохи грошенят і купив лошатко. Почув багач, що на подвір’ї бідняка ірже лоша, та й каже до своєї жінки:
– Невже наш сусід купив тягло? Піду подивлюся.